Кураж, портвейн, ДКНС: як журналісти та журналістки зустріли незалежність у 1991 році

Кураж, портвейн, ДКНС: як журналісти та журналістки зустріли незалежність у 1991 році

25 Серпня 2023
1446

Кураж, портвейн, ДКНС: як журналісти та журналістки зустріли незалежність у 1991 році

1446
Як зустріли Незалежність Юлія Мостова, Олександр Мартиненко, Ольга Герасим'юк, Андрій Цапілієнко, Леонід Швець, Юрій Луканов та Ірина Погорєлова.
Кураж, портвейн, ДКНС: як журналісти та журналістки зустріли незалежність у 1991 році
Кураж, портвейн, ДКНС: як журналісти та журналістки зустріли незалежність у 1991 році

Цей матеріал вперше був опублікований 24 серпня 2015 року. Цього року до Дня незалежності ми вирішили нагадати читачам про ті історичні події.  Опис подій в Раді того дня Данила Яневського читайте тут,  також ви можете прочитати розповідь Миколи Вересня про те, як він переховувався від КДБ, та Ольги Мусафірової про те, як вона намагалася знайти Горбачова в ті серпневі дні. Вже цього року про той день нам розповів Віталій Портников. 

До 24-ї річниці незалежності України ми публікуємо спогади українських журналістів про події 19–24 серпня 1991 року, свідками яких вони були. Історії про цей період у всіх різні. Для багатьох ця дата була незначною: хтось займався своїми повсякденними справами, хтось був у відпустці, а хтось — у селі у бабусі. Але для багатьох ці дні запам'яталися яскравими емоціями, першими звершеннями, комічними ситуаціями, шоком та азартом.

Юлія Мостова, головна редакторка «Дзеркала тижня»:

24 серпня 1991 року був двадцять четвертий день моєї роботи журналісткою — я працювала під керівництвом Лариси Івшиної кореспондентом відділу листів газети «Київський вісник» (раніше — «Прапор комунізму»). Тому в [Верховній] Раді того дня не була, і проголошення незалежності пройшло для мене не надто помітно, вірніше, воно було просто логічним продовженням путчу 19–21 серпня. А ось 19 серпня я пам'ятаю чітко.

Того дня я їхала на роботу на таксі та розмовляла з водієм — я люблю розмовляти з таксистами. Ми розмовляли про все, але коли я запитала його про путч, він замовк і категорично відмовлявся обговорювати те, що сталося: ДКНС, «Лебедине озеро» по телевізору, прес-конференцію Янаєва, Язова та інших чоловіків, прізвища яких зараз уже для багатьох нічого не означають.

1991 року я зовсім не думала писати про політику — у мене просто загострене почуття власної гідності. Малодушність людей викликає в мені почуття сорому, від якого хочеться закрити обличчя руками. І тоді, після розмови (точніше, мовчання) із таксистом, я вперше в житті написала політичну статтю про те, як відчула холодне дихання 1937 року. Люди в той період гласності жили переважно інформацією, ніж хлібом. В інформаційному полі все вибухало, руйнувалися заборони та розкривалися таємниці — про політику писали та говорили абсолютно всі, тим більше таксисти. А той замовк і зробив маленьку зраду стосовно до визволення, яке тоді переживали люди. У тій статті я категорично не погоджувалась з діями Коротича, який побоявся прилетіти зі США. Він фактично залишив, покинув свій колектив журналу «Вогник», який тоді закрили путчисти. Тоді як Ростропович — не велика і не могутня людина, але справжній Гулівер духу, взяв і приїхав у цю знову перевернуту Москву. Це була стаття, написана на емоції протесту не лише стосовно путчу, а й людської малодушності, виявленої багатьма — від таксиста до Коротича.

Статтю опублікували, проте хочу наголосити на одній маленькій, але важливій деталі: «Київський вісник» був органом Міськкому партії. І я вдячна і Ларисі Івшиній, і Олександру Ільченку, який заміняв тоді Олега Івановича Ситника, котрий перебував у ті дні у відпустці, за те, що вони дозволили мені, дівчинці з вулиці, надрукувати цю статтю. Власне, вона й визначила все те, чим я тепер займаюся, хоча, повторюю, зовсім не збиралася. Потім, тієї ж осені, було моє перше в житті інтерв'ю — зі Збігневом Бжезінським, а трохи пізніше — з Кісінджером, таким собі рибою-лоцманом. Він був покликаний пояснити Америці, що являє собою Україна, проти незалежності якої публічно виступав Джордж Буш. Загалом, коли я вже поринула в тему, то пірнала глибоко.

А саме проголошення незалежності сприймалося цілком природно і практично не відклалося у пам'яті — як закономірний наслідок того потрясіння, яке зазнала вся країна у дні путчу.

Олександр Мартиненко, генеральний директор агентства «Інтерфакс-Україна»:

Чесно кажучи, я не дуже добре пам'ятаю 24 серпня 1991 року, а ось події 19–21 серпня запам'яталися набагато краще. Тоді я працював кореспондентом у першому українському громадсько-політичному тижневику «Орієнтир» — російськомовне видання, яким керував Валерій Львович Дашевський. У нас була власна супутникова тарілка, єдина у Харкові, — і всі три дні путчу ми просиділи, дивлячись CNN. Дві доби просто сиділи і дивилися, періодично дзвонячи у всілякі міста  — до Москви, Вільнюса, щоб дізнатися, що в них відбувається (для початку просто з інтересу). Тоді ж ми вперше зателефонували до Інтерфаксу — і вони протягом двох днів безкоштовно надсилали нам свої новини. А потім на вулиці знайшлася людина, яка добре знала англійську, і оскільки ми всі розуміли мову, але не могли перекладати професійно, взяли її перекладачем новин. Щоправда, публікувати його переклади не могли — всі друкарні тоді були закриті, тому ми друкувалися в Києві, а верстку готували в Москві, причому у тому самому Агентстві друку «Новини» (АДН), в якому провели прес-конференцію ДКНС (Державний комітет з надзвичайного стану).

Наша художниця, нічого не знаючи про події, вранці 19 серпня приїхала до будівлі АДН верстати газету, а їй сказали, що верстки не буде, оскільки вони мають прес-конференцію. Тому ми взагалі нічого не могли опублікувати. До третього дня путчу ми вирішили роздрукувати перекладні новини на принтері та розклеїти їх містом. Здається, наші зведення вийшли тиражем у 15 екземплярів, які ми благополучно розклеїли на деревах та стінах будинків. Народ їх активно читав, що нас потішило. Потім 21 серпня ми пішли відзначати перемогу демократії. Святкували протягом трьох днів, тому сам факт проголошення незалежності України пройшов не те щоб непомічено, але й не як найважливіша подія того літа. Ми просто весь час поверталися думкою до пережитого. Усвідомлення незалежності прийшло пізніше — приблизно через тиждень, коли наша дівчина-художник прийшла в АДН верстати газету (а ми верстали її за дуже великими пільгами, так би мовити, на добросусідських умовах, за якісь копійки) і їй сказали, що тепер АДН називається РІА «Новини», а оскільки ми тепер — інша країна, їхні послуги для нас коштуватимуть разів вдесятеро дорожче. 

Ольга Герасимюк, у 2015 році — ведуча «UA:Першого»:

В 1991 році я працювала в газеті «Комсомольское знамя», це тоді була найзнаменитіша молодіжна газета з півторамільйонним тиражем. Ми її називали «Коза». Всі ми — журналісти, які там працювали, і молоді й старші, були відомі всій країні і своїми легкими перами, і своїм хуліганським відчуттям свободи, ми дихали Перебудовою і розвалювали вже старі шаблони. Ми всі вже давно легковажили зі своїм цензором, який тоді був реальною людиною, а не так, як зараз — ефемерним «кимось», кого ніхто не бачив. Наша редакція розташовувалася на комбінаті «Радянська Україна» (тодішнє метро «Більшовик», зараз «Шулявська»). Там також були поряд із нами й «Молодь України», й «Правда України», й «Рабочая газета» і «Сільські вісті».  Нас же всі вважали трохи занадто епатажними, бо Перебудова перебудовою, а «порядок треба знати» й не вискакувати — як би не перескочити не туди!

Коли стався путч, на тому комбінаті всі притихли, насторожилися, вранці на роботу всі йшли понурі, ховали очі — нас обминали, та й дехто з нас і сам у той ранок подумав про те, що тепер з нами буде… Один запеклий комуняка, редактор однієї з газет-сусідів (не буду називати його прізвища), в той день почав дивитися на нас злорадно і з торжеством — мовляв, «що, доплигались?».

В перший день ми ще дали офіційне повідомлення від ДКНС, як було всім тоді наказано. Але вже на другий день ми єдині його не дали. На нас всі дивилися скоса. Не знаю чому наш редактор вирішив, що ми не будемо ставити «сводки» ДКНС, він не був героєм, але мав якийсь дивовижний нюх, і тоді, очевидно, ризикнув… 

Я не хочу сказати, що ми були сміливіші за всіх, але то була якась відчайдушна, фатальна надія на те, що прорвемося. Ми надихалися так якимось передчуттям свободи, що смертельно не хотілося задихнутися тепер знову… Всі сиділи допізна в своїх кабінетах, курили, пили портвейн і говорили, говорили, говорили… Було чомусь таке переконання, що щось почалося. У нас був навіть пароль «Мы победим!». Хоча спитай нас тоді, і ніхто толком насправді особливо не знав, кого переможемо і що взагалі буде. Кілька днів тому ми згадували про це з Мішою Френкелем, якого я вважаю своїм вчителем в журналістиці. Міша пам’ятає все – так ми говорили про нього, бо мав голову, яка й зараз заміняє весь Google. Він вів тоді відділ науки й сектор гумору – таке було можливо в «Козі». В один  з останніх днів, коли в повітрі відчувалося, що ДКНС кінець, він швендяв коридором і мугикав свою улюблену американську пісню «Glory Glory Hallelujah», всі сахалися від нього, хоч він співав її й раніше. В повітрі потріскувала електрика…

Коли вже все сталося і химера диктатури розсипалася таки, ми ледь не вискакували з вікон із радості, ми торжествували й знову сиділи гуртом, курили й пили святковий портвейн, строчили свої статті й торжествували. Хоча тоді ще ніяк не знали ціни перемоги, а головне — майбутнього. На ту мить це була Перемога, про яку ми тоді шепотіли свій пароль… Люди висипали на тодішню площу Жовтневої революції (нині майдан Незалежності), з’явилося, звісно, багато «батьків перемоги», тішилися — багато хто щиро, а були вже й ті, хто потім дав покоління кон’юнктурників, у нас без цього поки не буває.

Далі історія почала брати з України плату, яка належала за таку подарункову свободу. Але ми тоді в редакції ще про це все не знали і святкували внутрішню, абсолютно незрозумілу ще для нас  перемогу, яку ми всі так пристрасно хотіли, бо начиталися всіляких підпільних книжок, наслухалися різних особливих людей і собі вже писали між рядків, всі щось там в курилках завзято обговорювали, всі мріяли про свободу. Але ця свобода була саме «прочитаною» в забороненій літературі й манила тою забороненою красою. Бо самі ми ще тоді й інакшого світу не бачили – за кордон тоді не випускали, всі просто рвалися на волю. У кожного було якесь своє, родинне, знання про те, що жили ми досі у бараках кривих дзеркал. Та, думаю, ми ще тоді не зрозуміли, що сталося. Але це все одно було неймовірне свято.

Пам’ятаю, ми тоді всією редакцією вийшли до пам’ятника танку, який стояв біля комбінату «Радянська Україна», і там сфотографувалися на його тлі.

Минуло багато років, життя так переколошматило, перемісило, перевернуло все з ніг на голову — я геть забула, що воно за фото таке було, біля танка… Дивлюся на нього часом і намагаюся згадати. І якраз оце пару днів тому спитала у Міші: чого ми там вишикувалися, біля танка, чого не біля чогось іншого? І він цю історію мені нагадав: це ми тоді придумали собі такий символ, танк, щоби пам’ятати через багато років, що ми тоді перемогли! Це було 24 роки тому, ми всі були ще такими молодими. Сьогодні декого з того фото вже немає, дехто став відомим, декого пам’ятаємо лише ми. Міша досі мугикає про «глорі-глорі-алілуйя». «Коза» відійшла в історію, яку хтось із нас має написати своїм легким пером. Колись всі дихатимуть просто свободою й не думатимуть, що за неї треба було платити — за повітря ж не платять… Але пароль «Ми переможемо!» сьогодні шепочуть усі. І танк зійшов з п’єдестала. 

Леонід Швець, публіцист:

Є велика спокуса приписати свої нинішні знання та розуміння собі тогочасному. Але якщо тримати себе в руках, то треба чесно сказати: питання незалежності України ні мною, ні людьми, які тоді мене оточували (а я тоді працював в одному з харківських вишів) не сприймалося як першочергове. У подіях серпня 1991 року найбільше турбувало, чи вдасться реванш реакційної частини партгоспноменклатури. Акт проголошення незалежності сприймався швидше як символічний жест прощання з радянським минулим. Грудневий референдум та Біловезькі угоди були ще попереду, але й після них усвідомлення того, що сталося, прийшло далеко не відразу.

Головним тоді здавалося — вирватися з-під гніту КПРС, і національна риторика та символіка бралися на озброєння саме через свою явну антирадянськість. У зв'язку з цим показово, як моя теща-литовка в Ізюмському районі, де в нас була дачна ділянка, ганяла місцевого дільничного зі словами: «Прокляті комуняки, життя нікому не даєте! Ну нічого, он «Саюдіс» на вас знайшов управу, скоро і ми знайдемо!» Зусиллями «Саюдіса» (литовська назва «Руху») незалежність Литви було проголошено ще у березні 1990-го. Дільничний біг швидко.

Моя дружина, наполовину литовка, яка зовсім недавно перебралася в Україну з Росії і абсолютно не знала тоді ще української мови, ходила на роботу із шпилькою-тризубом на лацкані. У Харкові тоді це було досить провокаційно: проблем уже не викликало, але гарантувало увагу. Щоб було зрозуміліше, на тій кафедрі, де ми тоді працювали, буквально за рік до цього завідувачка влаштувала рознесення одному молодому викладачеві, моєму однокурснику, за згадку у лекції імені Андрія Сахарова.

Що ще важливо відзначити, основних подій у боротьбі із Совком ми тоді чекали з Москви, але не з Києва. Із Москви до Харкова приїхали балотуватися у народні депутати з'їзду СРСР Євген Євтушенко та Віталій Коротич. У Москві люди йшли на захист Білого дому, а потім, через два роки, ми в прямому ефірі з Москви спостерігали розстріл цього ж будинку з танків. Програма «500 днів Явлинського», реформаторські кроки Гайдара, а потім боротьба за другий термін Єльцина, щоб не пустити Зюганова, сприймалися не менше, а то й гостріше, ніж боротьба Кравчука з Кучмою. Зовсім іншого рівня телебачення та друк — це була Москва.

Процес реального усвідомлення незалежності зайняв роки, щонайменше — до середини 90-х, а в якихось важливих моментах триває й досі.

Андрій Цаплієнко, тележурналіст, військовий кореспондент «1+1»:

Серпень приблизно вісімдесят дев'ятого року. Я та мій друг Олег дуже довго говоримо про незалежність України. Чесно кажучи, тоді я ще не відчував, що мені особисто потрібна незалежність України, не уявляв її собі, не міг зрозуміти, що це таке. До речі, у Харкові, звідки я родом, на заході Радянського Союзу ідею незалежності України взагалі не часто обговорювали. А ось мій друг Олег говорив на цю тему постійно. Він переконав мене, що треба й самому щось зробити, щоб Україна зробила крок у бік незалежності. «Це, — казав Олег, — для нас усіх шанс на порятунок, Союз у страшній кризі, занепад у всіх сферах, ми крокуємо до прірви семимильними кроками».

Тоді ходив такий каламбур: «Країни Заходу стоять на краю прірви, тоді як СРСР зробив гігантський крок уперед». Мій друг переконав мене, що треба донести до людей, що незалежність є нашим спасінням.

Я пам'ятаю, що ми написали звернення на аркушах формату приблизно А4. У тексті докладно було написано, чому ми маємо прийти до незалежності і чому маємо за це боротися. Оскільки Харків — російськомовне місто, ми розділили листки на дві частини. Зліва був текст українською, праворуч — російською. Писали всю ніч безперервно, але вийшло всього 20 екземплярів. Настав момент, коли ми зрозуміли, що більше сил у нас не вистачить. А треба було набагато більше. І ось Олег домовився з якимсь науково-дослідним інститутом про те, що йому нібито треба надрукувати студентську роботу. Коли ми це звернення друкували, природно, ніхто не знав, про що йдеться. Тоді, почувши абревіатуру «КДБ», люди нервово здригалися, і за те, що ми робили, я думаю, нам довелося б поспілкуватися з харківськими колегами Путіна.

У підсумку ми надрукували приблизно 200 екземплярів. І ось настала година «Х». Ми вночі, таємно, крадемося вулицями рідного міста з величезним пакетом цих листівок та думаємо, що з цим робити. Спочатку спробували одне звернення наклеїти на стіну, але дуже хвилювалися. А коли проходив якийсь похмурий перехожий і скоса глянув на нас, то затамовували подих. Ми вирішили, що це не справа: дуже довго розвішуватимемо, якщо від кожного перехожого шарахатися. Наступної ночі ми змінили тактику та стратегію: пішли під'їздами. У Харкові тоді не було домофонів, що зачинялися на замки під'їздів (у всякому разі, у нашому районі) і можна було спокійно відчинити двері. Ми заходили до будинків у центрі міста, де в основному жила інтелігенція, і засовували в поштові скриньки наші звернення. Двісті поштових скриньок, дві сотні квартир, двісті сімей!

Коли все зробили, чесно кажучи, цілий тиждень чекали на якусь реакцію. Ну хоч якусь! З одного боку, чекали, що хтось про це заговорить серед наших знайомих, що, мовляв, ось знайшли звернення, яке закликає до незалежності. Але знайомі цю тему не обговорювали. Тоді ми стали чекати на прихід ДБ (держбезпеки). Це називалося «жити в очікуванні ДБ»: боялися, що прийде Комітет держбезпеки, нас скрутять та відправлять на зізнання. Проте страшний «гебе» все не йшов і не йшов. Через багато років я зрозумів, що ці наші листівки були маленькою непомітною краплею в океані масового прагнення до незалежності. Але ж крапля камінь точить.

Тоді для мене це була просто цікава допитлива авантюра, мабуть. Чекав на реакцію. І, не дочекавшись, у результаті поїхав до Польщі працювати за гроші, які тут здавалися величезним статком. Зараз це називається модним словом «заробітчанин». Через два роки я працював на фермі, недалеко від Любліна. Цього дня, 24 серпня, господиня ферми зайшла до мене в хлів (а я був брудний з ніг до голови) і сказала: «Анджею, тобі вже нема чого повертатися до Радянського Союзу». Звичайно, я здивувався, запитав, чому. Вона відповіла: «Та тому, що Радянського Союзу більше немає. У тебе тепер незалежна країна, називається Україна».

Шок! Я заціпенів. Для мене це було настільки дивним і несподіваним. І я одразу згадав ті листівки, які ми писали, і подумав, що це було недаремно. Мав рацію Олег. Він вірив, чітко розумів, що буде так, а мені, швидше, хотілося небезпечної авантюри з хвацько закрученим сюжетом. Я просто хотів поборотися проти режиму, а мав спрагу свободи. Але коли я почув цю новину, стоячи в хліві, на мене, нелегального заробітчанина, ніби зійшло осяяння: все в цьому світі пов'язано, ти можеш робити якісь речі несвідомо, не розуміти їх значення, не відчувати їхнього впливу, але результат все одно рано чи пізно приходить. Він буде.

Зараз, коли триває війна, ми також боремося за незалежність. Зараз я розумію, що 1991 року це була формальна незалежність, а тепер ми рухаємось до реальної. І зараз теж багато хто впадає у відчай, мовляв, коли ж буде результат, скільки воюємо, скільки боремося з корупцією, а толку, начебто, ніякого немає. Але насправді все, що роблять люди в цій країні, має значення, і ми обов'язково прийдемо до успіху, процвітання та перемоги. Ось як тоді, у дев'яностому, ці сторінки з наївними зверненнями, реакції на які я так і не побачив, були піщинкою у фундаменті незалежності. Так і зараз ми потроху, крок за кроком змінюючи сьогодення, будуємо наше майбутнє. Рано чи пізно ми отримаємо справжню незалежність, і ми матимемо чудову країну.

Юрій Луканов, журналіст, голова Незалежної медіа-профспілки України:

24 серпня 1991 року я стояв навпроти телевізора і ошелешено дивився на екран, як неандерталець на якусь технічну іграшку. Транслювали ухвалення Верховною Радою Акту державної незалежності України.

Я тоді працював керівником прес-служби «Народного Руху» і, здавалося б, дивуватися не було чому. Однак все одно не вірилося… Покоління моє і старше народилося і виросло в Радянському Союзі. Нам неможливо було уявити кінець його існування.

Взагалі той період був для мене часом кількатижневого ошелешення. 24 серпня я повернувся з Англії. Нині закордонна поїздка — явище звичне, а ще 20 років тому відвідати капіталістичну країну було синонімічним польоту на Марс. Випускали хіба що спортсменів та номенклатурників. Проте часи вже потроху мінялися.

Друге одкровення спіткало 19 серпня. Напередодні пізно увечері я повернувся з подорожі британськими містечками, де читав лекції для української діаспори про становище в СРСР і Україні. Я мав ще кілька днів і сподівався походити по визначних місцях Лондона. Але вранці мене розбудив власник будинку, де я жив, нині вже покійний пан Михайло Добрянський, і повідомив, що Горбачова скинули. Хоча з початком перебудови в Радянському Союзі й було неспокійно, державний переворот виглядав подією абсолютно нереальною. У це просто неможливо було повірити. Неможливо.

Сьогодні розумію: заколотники на чолі з Янаєвим виглядали не вельми переконливо. У них тремтіли руки. Але звідки мені тоді було знати, як мають виглядати заколотники? Перша думка: відкласти повернення додому, бо якщо б заколот, котрий ставив за мету збереження СРСР, переміг, керівника прес-служби пронезалежницької організації точно б заарештували.

Пізніше журналіст і громадський активіст Володимир Золотарьов згадував: 19 серпня він заходив до будинку Руху, який тоді знаходився на площі Перемоги навпроти готелю «Либідь». За його словами, там було порожньо, мовляв, всі злякалися.

Не беруся судити про весь Рух, але «Рух-Прес» працював як добре налаштований годинник. З нині відомим політичним аналітиком (тоді — керівником Українського пресового агентства (УПА) в Англії) Тарасом Кузьом ми факсом отримували від «Рух-Пресу» інформацію, перекладали англійською й поширювали у британських ЗМІ як новини; писали листи з коментарями... Один з таких листів надрукувала впливова The Independence.

Після повернення Горбачова з Форосу до Москви я вирішив, що боятися нічого — 23-го вилетів додому. Прямого авіасполучення Києва з Лондоном тоді не було і я летів через Москву. В центрі російської столиці кидалися в очі сліди протистояння заколотників і демократичних сил — вивернуті танками бетонні плити на набережній Москва-ріки.

Назавтра був Київ і Акт незалежності. Рада вирішила заборонити КПУ, створивши спеціальну комісію із розслідування її діяльності. Журналісти потягнулися на Банкову — в нинішню АП, де тоді розміщувався центральний офіс Компартії. Звісно, підходи до будинку вже встигли заблокувати міліціянти. Раптом з одного із вікон визирнув член тої комісії, журналіст Олександр Сопронюк.

Депутати Київміськради Олександр Завада і колишній дисидент Євген Пронюк запечатують сейф першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Гуренка.

Річ не в тому, що ще вчора його б на Банкову на гарматний постріл не підпустили б, а сьогодні він там вільно гуляв коридорами. Річ в тому, що Сопронюк був… у спортивній майці! Він у майці зайшов у приміщення ЦК Компартії, куди йшли, застебнутими на всі ґудзики, з тремом у колінах! Один його зовнішній вигляд свідчив: в країні мають місце фантастичні зміни.

Перекрикуючись, ми домовилися зняти з даху радянський червоно-синій прапор, а членам комісії — провести прес-конференцію.

Чоловік з тридцять журналістів і просто цікавих піднялися на дах. Серед них Микола Вересень, тодішній народний депутат Юрій Збітнєв, активіст «Народного Руху» Анатолій Шибіко — це всі, кого пам’ятаю. Прапор радянської України був прив’язаний до спеціальної хиткої щогли. А щоб вона стояла вертикально, до її низу кріпився тягар. Ми опустили щоглу, і незалежна Україна позбавилася одного з головних символів УРСР — червоно-синього прапора. 

Ірина Погорєлова, журналістка:

Я була у Раді від газети «Коза», яка отримала цю назву від «Комсомольського прапора». Спогади головним чином пов'язані з тодішнім відчуттям незавершеної боротьби, але не в історичному контексті, а в щільному політичному протиборстві, яке тоді просто нон-стоп тривало з 19 серпня переважно в кулуарах Верховної Ради. До речі, абсолютно те саме відчуття досягнення лише проміжного результату переслідувало мене у кожній нашій наступній історичній події: підписання конституційного договору, прийняття Конституції, змін до неї 2004 року, Помаранчевої революції тощо... Справжню урочистість в залі створював лише гімн, все решта залишалось сварками й суперечками. Пригадую, що вимушене голосування комуністів за Акт про незалежність викликав у мене пропозицію заголовку до репортажу: «Червоний, жовтий, блакитний – вибирай собі будь-який». Це про прапор: якщо пригадуєте, прапор УРСР був червоно-блакитний... Ну, мій заголовок не пройшов, але відчуття, що історія новітньої України буде карколомною і захопливою і, відверто кажучи, дуже ексклюзивною, здатною підірвати всі втомлені авторитети світової політології, таки не підвело.

Фото: Укрінформ, bigfoto.in.ua, istpravda.com.ua

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1446
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду