«Таємний агент Заходу»: Микола Вересень про незалежність, вербування КДБ та шифри ЦК КПРС

«Таємний агент Заходу»: Микола Вересень про незалежність, вербування КДБ та шифри ЦК КПРС

26 Серпня 2023
1199

«Таємний агент Заходу»: Микола Вересень про незалежність, вербування КДБ та шифри ЦК КПРС

1199
Як знімали радянський прапор, що відбувалося в Раді 24 серпня та як розгубилися депутати
«Таємний агент Заходу»: Микола Вересень про незалежність, вербування КДБ та шифри ЦК КПРС
«Таємний агент Заходу»: Микола Вересень про незалежність, вербування КДБ та шифри ЦК КПРС

Цей матеріал вперше був опублікований 23 серпня 2015 року. Цього року до Дня незалежності ми вирішили нагадати читачам про ті історичні події. Спогади інших медійників, зокрема Юлії Мостової, Олександра Мартиненка, Ольги Герасим'юк, Андрія Цапілієнко та інших читайте тут. Опис подій у Раді того дня Данила Яневського читайте тут. Також ви можете прочитати розповідь Ольги Мусафірової про те, як вона намагалася знайти Горбачова в ті серпневі дні. Вже цього року про той день нам розповів Віталій Портников. 

До 24-ї річниці незалежності України ми публікуємо спогади українських журналістів про події 19–24 серпня 1991 року, свідками яких вони були. Своїми спогадами про ці події в історії України поділився Микола Вересень, котрий на той час був кореспондентом Російської служби BBC.

«Антирадянський агент Заходу» Микола Вересень згадує, як переховувався від КДБ під час серпневого путчу, і пояснює, чому українські комуністи таки проголосували за незалежність.

— У перший день ДКНС, 19 серпня, всі злякалися і почали тікати. У Києві залишилось дуже мало опозиціонерів. Дехто скликав людей на Майдан, тоді вийшло, може, 100 чи 1000 людей. Але не можу сказати, що був сильний протест проти ДКНС.

Знаю, що в опозиції були настрої тікати, принаймні, в її основній частині. Степан Хмара не втік, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Володя Філенко – це ті, кого я бачив на власні очі. Загалом десятки два було таких. Але 19 числа були й такі, що почали відновлювати членство в партії. 

Я якраз в той день повернувся в Київ з Карпат, ще не знав, що сталося. У Москві путч 19 серпня, здається, о п’ятій чи шостій ранку почався. Я дізнався про це тільки вдень і відразу зібрав всі документи й апаратуру. Розуміючи, що за мною можуть стежити, почав шукати, де зможу сховатися. Мені треба було придумати місце схову, де я не з’являвся, принаймні, останні рік чи два, щоб кагебісти мене не зафіксували. Згадав товариша, з яким не спілкувався два роки, він жив на Оболоні. Тож я поїхав переховуватися до нього, передбачаючи, що перемога ДКНС цілком вірогідна, і тоді я «торжественно сяду на 15 лет». Ходили чутки, що існують списки тих, кого збираються посадити. Хтось мені сказав, що я у тому списку був на 142 місці. Не знаю, наскільки це відповідає дійсності, але це виглядає логічно, якщо врахувати, що першими вони б посадили тих 123 депутати від опозиції. Тобто 123 місця були вже зайняті, а я тоді десь там як антирадянський західний агент 130-й чи 150-й міг би бути.

У товариша на Оболоні був приймач, ми зловили на ньому ВВС. Я послухав і зрозумів, що якщо в Москві воно працює, значить, ніхто нікого не заарештував і його не почали глушити. Значить, я тут ховаюсь, а люди-то працюють. Тож я з Оболоні замовив собі таксі, потім пересів в метро, потім знов в таксі, потім пішки — коротше, як шпигун добирався до печерських пагорбів. Нарешті ввечері 19-го мій голос вже лунав на ВВС. Потім ми себе хвалили, коли Горбачов вийшов з полону і його спитали, як він дізнавався про події в світі, то він сказав, що в нього був маленький приймач, він налаштовувався на ВВС — і так отримував інформацію про всі події. За це я налив собі чарку.

За мною справді стежили. 20 серпня мене вербували кадебісти, мали зі мною «люб’язні розмови», з яких можна було зробити висновок, що посадять обов’язково. Було два варіанти: або я маю на них працювати, або сяду. Це сталося в готелі «Русь». Вони вступили зі мною в двогодинний нерівний бій, з якого я таки вийшов переможцем. Звісно, мені було страшно, однак я вдав, що мені це все байдуже і я плювати на них хотів. Всередині я тремтів, але робив вигляд такого героя.

Далі відомо, що було — переміг Єльцин, 22 серпня путч закінчився, і постало питання про незалежність, яка, маю сказати, досить примарною виглядала. В той момент повірити в це було складно — все ж таки існував Радянський Союз, багатомільйонна армія, було КДБ, була міліція, внутрішні війська, райкоми, обкоми партій. І щоб вся ця громада програла — я, принаймні, не вірив. В той день, коли вони 362 голоси віддали за незалежність, я сидів в залі і не розумів, яка незалежність – зараз приїдуть два танки, стрельнуть пару разів, і на цьому все закінчиться. Я про це сказав сусіду. Мені здається, що ліворуч від мене сидів майбутній міністр інформації Зиновій Кулик. Я якось із посмішкою промовив: «Що вони роблять?! Нічого із цього не вийде».

Тобто це було трохи зненацька. Не сказавби, що 23 чи 22 серпня були якісь широкі розмови про незалежність. Всі ще жили вчорашнім чи позавчорашнім днем – шукали тих, хто підтримав ДКНС однозначно. Я тоді виклав на радіо ВВС промову першого секретаря Кримського обкому партії, який сказав, що ми підтримуємо ДКНС. Кравчук запросив нас, іноземних кореспондентів, щоб дізнатися, що Захід думає про ці всі події. Ми тоді сказали, що на Заході очікують більш жорсткої реакції на події в Москві. Кравчук раніше заявляв, що в Україні діють свої закони і ніякого ДКНС тут не існує. Але Захід хотів, щоб була більш чітка підтримка Єльцина. Заступником голови Верховної Ради тоді був харків’янин Володимир Гриньов, я сидів у нього в кабінеті, ми радилися, він був на прямому зв’язку з Єльциним. Єльцин постійно телефонував і питав, що думає Україна. Гриньов відповідав, що ми ніяк не можемо проголосувати за беззастережну підтримку. 

Комуністи насправді теж хотіли незалежності — незалежності від Єльцина. Він проводив потужну антикомуністичну лінію в Росії. Тому наші комуністи хотіли нібито сховатися за незалежністю, щоб лишитися при владі, бо якщо би продовжував існувати Радянський Союз, то влада Єльцина, а отже і його «антикомунізм», поширилися б на всю «радянську» територію, включно з Україною.

Була така історія в кінозалі (в підвалі у Верховній Раді є кінозал): 24 серпня вранці там зібралася так звана «Група 239» — це якраз ті люди, які складали комуністичну владу. Вони завжди могли «пропхати» потрібний закон, тому що, як відомо, для цього необхідно 226 голосів. Вони вибрали кінозал, бо це було одне з найбільших приміщень, я туди теж пішов. Голова комісії  Станіслав Гуренко  намовляв їх голосувати за незалежність, натякаючи, що в іншому випадку буде горе всім, а так можна проголосувати, і буде незалежна Компартія України, а не складова частина Компартії СРСР. Таким чином вони врятують себе. Проти цього виступали суворі, ідеологічні, дуже заангажовані члени партії. Вони сильно сперечалися, казали щось у дусі «никогда, потому что мы — коммунисты, за нами будущее» й інші красиві слова, які промовлялися впродовж останніх 70 років. Але й були зважені люди, які пропонували всім таки проголосувати «за».

Паралельно цій дискусії, суперечки також точилися й усередині так званої «Народної Ради» — антикомуністичної опозиції. Там було щось 120 «шабель». Деякі з цих депутатів, не більше п’яти загалом, наполягали на тому, що спершу має відбутися декомунізація і лише потім незалежність. Вони були переконані, що із Комуністичною партією незалежність нічим добрим не обернеться. 

В день прийняття Акту про незалежність в мене ще в голові було таке, що за рік до цього, за рік і місяць, — 16 липня була прийнята Декларація про державний суверенітет, і це нічого не змінило. Взагалі нічого. Тому, коли проголосували за державну незалежність, я подумав, що це десь таке, як і державний суверенітет — нічого не зміниться. Та й більшість людей, мені здається, бачила незалежність як конфедерацію. Думали, що і гроші будуть спільні, і армія, тобто важливіші чинники незалежності люди не усвідомлювали. Наступні дні були присвячені тому, щоб Україна позбулася ядерної зброї. Бо в той же ж день, 24 серпня, вона формально стала четвертою в світі ядерною потугою, з цим треба було щось вирішувати.

Потім відкрили двері ЦК Компартії України (це там, де зараз Адміністрація президента). Так я зміг оглянути шифрувальні кабінети, кабінет першого секретаря. Тоді дізнався, яке було кодове шифроване слово для ЦК КПРС, і дуже реготав. Шифрувальне відділення знаходилося поруч з кабінетом першого секретаря ЦК Компартії (начальника України фактично), я почав нишпорити у картотеках і дивитися шифри. Так от, політбюро ЦК КПРС мало скромний шифр — «Олимп». Щоб ніхто не мав сумніву, що вони себе чули як боги, сиділи в Кремлі як олімпійці.

Коли я блукав у ЦК, це було дуже смішно, бо там майже нікого більше не було, стояла повна тиша. Якраз збирався мітинг, і я на нього не пішов – лишився оглядати будівлю. Зустрів двох знайомих депутатів, один з них каже мені: «Пішли». Я питаю: «Куди?».  «Та пішли, потім побачиш». Ми піднялися пішки на останній поверх, там була хитка драбина, що вела на горище, залізли на самий дах, де висів червоний прапор. Хтось сказав: «Треба знімати цю ганчірку», і ми це зробили. Так я взяв участь у знятті червоного прапору з ЦК Комуністичної партії України.

Ще був цікавий момент, коли тільки ЦК відкрили, десь 25 серпня. В його приміщенні стояв комутатор, біля якого сиділо два офіцери КДБ. Я зайшов і спитав: «А тут від вас можна замовити Лондон? Замовте мені Лондон». І уявіть собі, це в ЦК! Я прямо звідти передав репортаж на Російську службу ВВС. Коли я вийшов звідти, побачив дивну людину років 65 у білій сорочці — у ЦК всі ходили в білих сорочках і чорних костюмах, такі всі красиві, — і він стояв ошелешений, м’яко кажучи. Мені навіть стало його шкода. Я збагнув, що він, очевидно, тільки повернувся з відпустки — десь на ставку, мабуть, був, де немає ні телебачення, ні радіо, і просто не міг знати, що відбувається в країні. Тож цей працівник з портфелем, як завжди, прийшов на роботу в ЦК, а тут ходять якісь журналісти патлаті, відкривають кабінети, нишпорять. Я тоді підійшов до міліціонера, що стояв неподалік, і сказав: «Викличте швидку допомогу, бо зараз цей чоловік втратить свідомість». А чоловік з портфелем просто закляк, спершу зробив пару кроків, зупинився і став, як вкопаний. Мабуть, години дві так простояв. Треба розуміти, чим тоді було ЦК — це нерушима глиба, непідступний мур. І от він впав. Так вся історія цього чоловіка закінчилася в один день.

З 19 по 29-30 серпня всі ці події досить перемішані були. Я не можу сказати, що 24 серпня був особливим днем, досі не можу зрозуміти, чому саме цю дату вибрали для відзначення Дня незалежності. Так, тоді незалежність прийняв парламент, але фактично День незалежності — це перше грудня, коли відбувся референдум, і 91 відсоток проголосували за незалежність. Дискусії про дату святкування незалежності тривали і після 24 серпня, і після 1 грудня. Найпереконливіші аргументи, чому краще відзначати саме 24 серпня, були у Дмитра Павличка, який мав тоді досить великий вплив на Кравчука і на політику загалом. По суті він сказав, що влітку буде класно гуляти — тепло і приємно.

Але якби в грудні 1991-го люди не підтримали те, що 24 серпня прийняв парламент, яка тоді була б незалежність? Така вірогідність була, бо десь за півроку до цього, на так званому березневому референдумі, мені здається, близько 73 відсотків проголосували за збереження оновленого Союзу. В історичному розумінні це було, як вчора. Але допомогла «ковбасна психологія»: 1991-й був роком, коли в Україні було що їсти і навіть що купувати в магазинах — хоча би ті ж телевізори. Україна тоді для Росії була як Туреччина для Радянського Союзу в свій час, коли туди їздили за дублянками для спекуляцій. Росіяни в Україні купували ковбасу, телевізори й інше, і везли їх у Москву, бо там нічого не було. Українське телебачення це показувало, і люди розуміли, що ми живемо набагато краще, ніж росіяни, тож якщо буде незалежна країна, то так житимемо і далі. Фактично громадяни, ідеологічно налаштовані проти Радянського Союзу, складали абсолютну меншість. З іншого боку, на перших виборах за Чорновола проголосували близько 25 відсотків, тобто через три місяці після незалежності кожен четвертий українець був більш-менш ідеологічно налаштований проти Радянського Союзу.

Першого грудня багато хто мене питав, скільки може бути голосів за незалежність. Я до цього багато їздив по різних областях України і відчув, що більшість буде однозначно, але вважав, що оптимальна програма — це більше 50 відсотків, а програма ідеальна для антикомуністів — це кваліфікована більшість — 66-67 відсотків. Коли я дізнався, що 91 відсоток, то не міг повірити. Ніхто не думав, що буде 91! Але треба цій цифрі вірити через те, що тоді ще ніхто не вмів займатися маніпуляціями, ніхто не знав, як фальсифікувати.

Незалежність — це не коли ти сам кажеш, що ти незалежний, а коли люди навколо визнають тебе таким. Всі дипломатичні визнання України сталися вже після 1 грудня. Того дня ми зустріли Катю Чумаченко (дружина президента Ющенка), вона запросила нас на прийняття в готелі «Либідь». Там був Нестор Гайовський, який тоді виконував посольські функції, оскільки Україна ще не була незалежною, в неї не могло бути послів в повному розумінні. Він оголосив, що Канада визнає результати референдуму і визнає Україну як незалежну державу. Це було, по суті, перше міжнародне визнання незалежної України.

Фото: espreso.tv, bigfoto.in.ua, istpravda.com.ua 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1199
Читайте також
30.08.2021 11:30
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
0
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду