«Давайте запросимо Павличка — нехай нам тут заспіває!»: як проголошували незалежність України

«Давайте запросимо Павличка — нехай нам тут заспіває!»: як проголошували незалежність України

24 Серпня 2023
1235

«Давайте запросимо Павличка — нехай нам тут заспіває!»: як проголошували незалежність України

1235
Данило Яневський розповів, що відбувалося 24 серпня 1991 року у Верховній Раді
«Давайте запросимо Павличка — нехай нам тут заспіває!»: як проголошували незалежність України
«Давайте запросимо Павличка — нехай нам тут заспіває!»: як проголошували незалежність України

Цей матеріал вперше був опублікований 20 серпня 2015 року. Цього року до Дня незалежності ми вирішили нагадати читачам про ті історичні події. Спогади інших медійників, зокрема Юлії Мостової, Олександра Мартиненка, Ольги Герасим'юк, Андрія Цапілієнко та інших читайте тут.  Опис подій у Раді того дня Данила Яневського читайте тут,  також ви можете прочитати розповідь Миколи Вересня про те, як він переховувався від КДБ, та Ольги Мусафірової про те, як вона намагалася знайти Горбачова в ті серпневі дні. Вже цього року про той день нам розповів Віталій Портников —  читайте його інтерв'ю тут

Напередодні Дня незалежності ми попросили українських журналістів згадати, як вони провели 24 серпня 1991 року. Історії про цей день у всіх різні. Для багатьох ця дата була незначною: хтось займався своїми повсякденними справами, хтось був у відпустці, а хтось — у селі в бабусі. Але ціла низка журналістів цього дня перебувала в Раді, вони були свідками проголошення Акту про незалежність України. Серед них і Данило Яневський, зі спогадів якого ми починаємо цикл матеріалів про той день. 

Яневський має архів щоденників, у яких він десятиліттями записував важливі (і не дуже) події календарного року. Є такий щоденник і за 1991 рік, де, впереміж із нагадуваннями зателефонувати комусь, начерками плану дисертації, телефонами друзів і співробітників, вирізками цікавих статей із газет (одна, наприклад, із самарської провінційної газети, стосувалася кабали) — збереглися й записи про найважливіше у цей день. І лише за 19 серпня 1991 року в записнику нічого немає:

— На той момент я був старшим науковим співробітником в Інституті історії, кандидатом наук, писав роботу про Центральну Раду, — розповідає Яневський. — Точніше, переписував від руки архів Центральної Ради: виносив папірці з архіву в трусах, робив із них шість копій, розносив по знайомих, щоби не зловили, і знову все повертав до архіву. Після цього передруковував їх на машинці Ятрань. У такий спосіб переписав увесь архів, потім почав його публікувати — і проти мене порушили кримінальну справу за фактом крадіжки документів. Одночасно я був парламентським кореспондентом журналу «Філософська та соціологічна думка».

Дев'ятнадцятого серпня, о пів на дев'яту ранку (пам'ятаю, що це був понеділок) я героїчно прибув до КАДІ на курси англійської мови, які вела канадський волонтер Бренда Новак (чомусь запам'ятав її ім'я). Заходжу — у каптерці сидить сторож, грає «Лебедине озеро». Ми привіталися, я запитав які новини, він відповідає, що вбили Горбачова.

— Як убили?

— Сам не знаю, чекаємо на повідомлення по радіо, зараз усе розкажуть.

Я розвернувся — і бігом до Ради (я завжди мав з собою акредитацію до Ради). А Київ зовсім порожній. Я таке ж пусте місто бачив лише 1986 року, коли Чорнобиль вибухнув – ні транспорту, ні людей. А ранок свіжий, ясний, небо чисте, вітерець… Я біжу вниз на Майдан – думаю, треба подивитися, що відбувається, Горбачова ж убили! Тут із-за рогу, практично біля інституту Історії на Грушевського, вирулює мій друг Юрій Бауман зі своєю дівчиною, тепер уже давно дружиною, Аліною Артюх, донькою Мирослава Поповича, і вони мені ставлять цілком природний ранком 19 серпня питання: чи є у тебе клей?

Я, звичайно, дуже здивувався, але відповідаю: «З собою ні, але в п'ятницю в інституті нам видавали канцелярське приладдя, і серед них клей». «Неси!»

Я біжу на п'ятий поверх (пам'ятаю, ключ від кабінету зберігався в пожежній шухляді), відкриваю і дістаю зі столу весь клей, який там був.

Вискакую, і ми йдемо клеїти листівки, о 9:15 ранку, вже надруковані на машинці по три штуки на один аркуш А4, ще не розрізані, із закликом рятувати демократію та Горбачова. Їх, як з'ясувалося, надрукувала відома в академічних колах мати Ліда (тобто дружина Поповича) — за Горбачова, проти ДКНС. А ще Аліна мала рукописний плакат з тим же змістом — «Геть ДКНС! Захистимо перебудову!», який пізніше вона розгорнула на всю ширину рук і стояла з ним на Майдані. Це фото обійшло потім півсвіту.

Загалом так вийшло, що ми весь день клеїли листівки. До того ж, був такий смішний момент: до нас у переході метро підійшов міліціонер із двома ветеранами-дружинниками та каже: «А що ви тут псуєте стіни? Хто вам дозволив? Що за хуліганство? «Вішаємо листівки на підтримку Генерального секретаря КПРС, президента СРСР Горбачова», — відповідаємо. «А на якій підставі?» — запитують уже менш агресивно. «На тому, кажу, що від нас цього вимагає наша совість комуністів та громадян СРСР». Вони мало не впали, а потім тихенько зникли.

Потім уже став збиратися народ, годині до 11 ранку. Але це було все одно якось дивно: біля пам'ятника Леніна, нагорі Майдану, якісь люди, чоловік п'ятдесят, слухають «Радіо Свобода» та «Голос Америки», а на протилежному боці, біля фонтанів, усі гуляють, їдять морозиво, підлітки грають в потічок. Тут світ ламається, а їм всеодно. 

Потім була прес-конференція Янаєва, у якого показово тремтіли руки, все вже стало ясно, і, загалом, ми дожили до 24 серпня: 20-го я писав статтю, мені вручили якусь грамоту за успіхи, 21-го у мене висока температура. У четвер, 22 серпня, я писав в архіві статтю про конституції УНР, 23-го ми обговорювали плани редакції, а 24-го весь день я просидів у Верховній Раді. Якраз був період відпусток, тому багато журналістів поїхали, тож на балконі було небагатолюдно. Єфрем Лукацький зробив там чудові фотографії. Були Микола Вересень, Олена Губіна, група американських журналістів — Мері Міссіон, Марта Дичок, Христина Лапичак, Ірина Ярусевич, прес-секретар «Руху» у Нью-Йорку, — і всі вони вештались в бюро Ukraine Weekly, де тоді працювала Марта Коломієць. Вони мали єдиний доступний факс.

Ми всі сиділи на балконі, а довкола бігали, як божевільні, депутати. Кравчук відкриває засідання, на трибуну виходить Станіслав Гуренко (пам'ятаю, що у синьому клубному піджаку з якимись блискучими гудзиками) щось починає говорити, і я думав, що рухівці просто його розірвуть (Гуренко — останній голова ЦК Компартії України). ред.), а комуністи сидять тихіше води нижче трави. І їх «Група 239» відразу запропонувала перерву і вирушила до кінозалу. Нас туди запросив Гуренко — фактично він був керівником групи, хоч формально її очолював Мороз. Гуренко, треба зазначити, завжди був дуже коректним із журналістами і погодився на нашу присутність на їхній нараді в кулуарах. Точніше, у кінозалі. 

Крик стояв жахливий, зовсім божевільний — усі вони намагалися вирішити, що робити. Якоїсь миті хтось запропонував запросити Дмитра Павличка – він був містком, посередником між двома тодішніми умовними фракціями  комуністичною «Групою 239» та Народною Радою разом із усіма, хто до неї приєднався. Комуністи почали кричати: «Давайте запитаємо Павличка – хай він тут нам заспіває!» Хтось побіг за ним — і він зрештою заліз на сцену. Звідти Павличко виголосив коротку відчутну промову, сенс якої зводився до того, що вони, під*раси, мають унікальний шанс нарешті легалізувати свою владу в країні. «Ви ж спрямовуюча, надихаюча і керівна сила в республіці, 25 відсотків промислового потенціалу Радянського Союзу у ваших руках — то оформіть нарешті свою владу!». Я цитую не дослівно, але сенс промови Павличко був саме такий.

Звичайно, він їх переконав, проте вони відразу почали (і цілком правильно) хвилюватися щодо легітимності цієї процедури, тому що не було механізмів виходу з СРСР і було незрозуміло, як це все оформити. Що буде з економікою, як складуться стосунки з «братськими народами», юридично вони самі потрапляли у складну ситуацію — їх же обирали з мандатом УРСР, а не України… Я вже не пам'ятаю, хто саме, але хтось з комуністів запропонував винести питання на референдум — адже потрібен правовий шлях, і в цьому вони мали рацію. Крім того, таким рішенням вони свій зад прикривали: якщо все пройде нормально, то вони прикриються рішенням народу України, а якщо ні — скажуть потім у Москві, що вони тягли час. Тож політично вони чинили грамотно. 

Але рухівці в цей момент зовсім збожеволіли — вимагали негайно оголосити незалежність. «Поточний політичний момент ставить в порядок денний питання про проголошення незалежності України», — точно пам'ятаю, як Чорновіл це сказав. Ми трохи з стільців не попадали: хто керує, конституція, постгеноцидне суспільство, Голодомор, система зовнішніх спілок — як це все за один день вирішити? Сорок сім мільйонів людей, усім треба їсти, щось одягати — де все це брати? Якщо робити це, то поступово.

Але після промови Павличка комуністи теж ламанулися до зали — голосувати. Щоправда, поки неясно, за що — документа ніякого немає! Його й написав Левко Лук'яненко на зошитовому аркуші, на коліні. Написав, треба зауважити, юридично та політично абсолютно абсурдний документ, який могли прийняти лише у психіатричній лікарні. Адже він починається з фрази: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною...» А це абсурдна заява, адже ніякої України на той момент не було — була УРСР, з формальним суверенітетом, з Політбюро, власною Конституцією та Кримінальним кодексом, була представлена у міжнародних організаціях, у тому числі в ЮНЕСКО та ООН, і навіть з 1919 року була членом Світового поштового союзу. Мало того, що не було України, не було й смертельної загрози. Про що йде мова? Про ДКНС? Так його вже не було. На нас напали США? РФ? Це ще один абсурд. 

Могли ж послатися на народ України, право на самовизначення народу і створення власної держави, але вони цього не зробили! (У тексті Акта третім пунктом зазначено: «Виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами». – Прим. ред. )

У результаті текст було написано, депутати домовилися, що його зачитає Лук'яненко — і це логічно, бо людина 26 років відсиділа у таборах за вимогу конституційного відокремлення України від СРСР. Але, як це було видно з балкона (можливо, я щось неправильно зрозумів), Володимир Яворівський вирішив перевірити помилки у тексті, може, коми… У цей момент Кравчук кричить: «Де цей ваш документ?» І Яворівський вискакує на трибуну та читає цей текст. Його приймають більшістю голосів, і лише один, депутат Корнєєв, голосує проти.

А далі — стандартний набір українських розваг: крики, потім усі починають співати, брататися та фотографуватись. Тільки комуністи сидять затихлі. У цей момент я дивлюся з балкона — рухівці тягнуть у зал колосальних розмірів прапор. І апофеоз абсурду: вони цим прапором обвивають трибуну, а над нею — Ленін, який, як вийшло, топче ногами український прапор. І настає вечір.

Фото: Укрінформ, bigfoto.in.ua

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1235
Читайте також
08.04.2024 11:00
Борис Бахтєєв
для «Детектора медіа»
1 874
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду