На сторінках «Детектора медіа» триває дискусія щодо впровадження єдиної прескарти для журналістів. Комісія з журналістської етики провела опитування. «Детектор медіа» опублікував колонку шефредактора українського іномовлення, члена Комісії з журналістської етики Олексія Мацуки. Висловився з цього питання й голова парламентського комітету з гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв. Фактично відповідь йому опублікував на сторінках «ДМ» член Комісії з журналістської етики Сергій Гузь. А член Комісії з журналістської етики Олексій Погорелов торкнувся проблеми продажу журналістських посвідчень.

Продовжує дискусію заступниця шефредактора групи видань «Детектор медіа», голова Наглядової ради НСТУ, членкиня КЖЕ Світлана Остапа.

Останні роки поняття «професійна журналістика» стало звучати як щось ретроградне або олдскульне. Сучасний світ стрімко змінюється, поняття «журналістика» розмивається соцмережами і блогерством. Зараз «кожен з нас журналіст». Бо пише дописи у фейсбуку або знімає ролики в інстаграмі і вважає, що цього достатньо, щоб назвати себе журналістом.

Чому, як на мене, цього недостатньо? Тому що професійні журналісти мають дотримуватися певних стандартів, виконувати певні обов’язки, а не тільки мати права, яких немає у представників інших професій.

Звичайно, читач, наприклад, житель Бучі, може вибирати: читати йому новини в друкованій газеті «Бучанські новини», чи на сторінці фейсбук-групи «Бучанська територіальна громада», чи на сайті «Буча є Буча». Але тільки в першому випадку він отримає стовідсотково верифіковану інформацію. За замовчанням. Це як із медициною. Ви можете звернутися по допомогу до професійного лікаря, а можете скористатися послугами нетрадиційної медицини, або взагалі поїхати в село до бабки-шептухи, яка викачає вам вроки.

Скільки вже разів мені доводилося чути: не діліть журналістів на хороших і поганих! Але тут є певна маніпуляція. Особисто я ділю на не на хороших і поганих, а на журналістів і нежурналістів. Тобто ви можете бути чудовим блогером із величезною аудиторією, але це не означає, що ви журналіст. Тому що ви доносите передусім свою точку зору, не зобов’язані дотримуватися журналістських стандартів і надавати слово тому, кого критикуєте, приміром. Хоча перевіркою інформації зараз переймаються й свідомі блогери. Не хочуть втрачати довіру аудиторії.

Ну, добре. Припустімо, після ухвалення закону про медіа в Україні блогер-мільйонник вважатиметься медіа (бо матиме ознаки медіа). Але чи можна його автоматично вважати журналістом? Чи має він право на прескарту? І хто таку прескарту має йому видати? Це питання стосується лише тих, хто захоче отримати ще й таке професійне посвідчення. Ніхто ж нав’язувати не збирається.

Відповідно до чинного законодавства, прескарти в нас видають редакції ЗМІ та професійні об’єднання. Медіа видають як штатним працівникам медіа, так і позаштатним, журналістські організації ще й фрилансерам. Зважаючи на те, скільки в Україні медіа (тисячі!), прескарт у нас теж величезне різноманіття. А ще ж є категорія тих, хто вирішує підзаробити на видачі таких посвідчень, і створює для цього псевдожурналістські організації. Малює й роздає прескарти для всіх, хто заплатить.

Та кому ці прескарти потрібні, запитаєте ви. Аудиторії все одно, чи маєте ви журналістське посвідчення, чи ні. Аудиторія споживає вашу інформацію, і якщо вона виявиться неякісною, то більше споживати не буде.

Правильно. То кому ж потрібна прескарта? Передусім самим журналістам, для яких вона є робочим інструментом. Показуючи прескарту організаторам події чи в установах, журналіст не зобов’язаний доводити свою кваліфікацію. В Україні, як і в інших країнах, наявність посвідчення журналіста дозволяє йому отримати доступ до подій або до місць, де вхід заборонений звичайним громадянам, наприклад, на місце аварії, масових заворушень тощо. Або в місця, де вхід платний або обмежений (музеї чи виставки, спортивні заходи чи з’їзди політичних партій тощо).

Прескарта допомагає правоохоронцям швидко вирішувати, чи пропускати власника посвідчення до закритих зон. І це не тільки зони стихійного лиха. Це може бути виборча дільниця, на якій під час підрахунку голосів можна бути не всім.

Колись я стала свідком реальної історії під час виборів. Штаб однієї з партій не встиг зареєструвати своїх спостерігачів. «Не біда! – сказали в штабі. – Зараз намалюємо журналістські посвідчення і роздамо своїм спостерігачам. Тільки їх треба попередити, що вони тепер журналісти». Один із таких новоспечених «журналістів», отримуючи посвідчення, запитав: «А що це за журнал, у якому я типу працюю?». Йому відповіли, що це неважливо. І взагалі такого журналу не існує в природі.

За останні 20 років до мене не раз зверталися знайомі, знайомі знайомих із проханням видати журналістське посвідчення. Щоби поїхати на війну в Грузію, щоби потрапити на судове засідання, щоби пройти до Верховної Ради, щоб узяти дозвіл на зброю. Доводилося відмовляти.

Зараз в Україні знов активізувалася дискусія щодо єдиної прескарти. Потрібна вона чи ні? Хто її має видавати, а хто забирати? Чи готові українські журналісти й медіа до єдиної прескарти? Моя особиста думка: потрібні. У першу чергу професійним журналістам. Що ж до того, хто її має видавати і забирати, то це питання до дискусії. Наші колеги з демократичних країн мають чималий досвід, можна з ним ознайомитися. Прескарти мають іти в одному пакеті з єдиною базою журналістів. Щоби правоохоронці могли перевірити за номером прескарти, чи її власник справді журналіст. Всю попередню верифікацію, чи ця людина працює журналістом (тобто має більшу частку своїх доходів від журналістської праці), проведуть ті, хто видаватиме єдину прескарту.

А от чи готові українські журналісти до єдиної прескарти? Думаю, що здебільшого ні. Але в Україні часто так буває. Голосно кричали, що не готові до запровадження квот на українські пісні на радіо. Ухвалили закон, минуло кілька років, і радіоефір заполонили українські пісні. Кричали, що не готові до україномовної преси. Вступив у силу закон, і вуаля — на розкладках газети й журнали українською.

Може, хтось скаже: «Війна, не на часі ваша єдина прескарта». А коли на часі? На моїй пам’яті це питання обговорюється з різним ступенем інтенсивності майже 20 років. Переваги єдиної прескарти мені зрозумілі. А от чи може вона комусь зашкодити? Так, тим, хто продає підробні посвідчення підробним журналістам.

Свої думки про єдину прескарту також висловили Олексій Мацука, Олексій Погорелов та Сергій Гузь. Ми готові опублікувати й інші думки на цю тему.

Ілюстрація: Tim Reckmann/Flickr