«Медіа, яке не стає більше ніж медіа, не виживе», — переконана директорка Varosh Росана Тужанська. Працюючи понад десять років у регіональному онлайн-медіа в Ужгороді, вона знайшла оптимальну модель, перетворивши Varosh на екосистему, яка й дозволяє триматися на плаву і забезпечувати редакційну незалежність.

За словами Росани, Varosh за один рік диверсифікував надходження на чотири джерела, запустив друкований журнал, зібрав спільноту з 420 платних підписників і привіз до Закарпаття десятки видатних українців, а також Тімоті Снайдера.

Допомагає Varosh громадська організація «Інститут Центральноєвропейської стратегії». «Varosh ми заснували 13 років тому. Ми зрозуміли, що хочемо виходити далі й більше взаємодіяти з аудиторією. Ми зробили офлайн-події і зрозуміли, що можемо робити ширший формат і залучати не лише людей, які генерують ідеї, але й тих, хто ухвалює рішення…», — каже Росана.

Про це, а також про співпрацю видання зі своєю спільнотою, десятирічну стратегію розвитку й інше читайте в інтерв’ю з директоркою Varosh Росаною Тужанською «Детектору медіа».

— Росано, кому належить ідея створити онлайн-журнал про Закарпаття — Varosh?

— Varosh на локальному діалекті означає місто. Це слово угорського походження і місцеві його використовують для того, щоб розповісти, де перебувають. «Я у вароші» означає, що людина в центрі міста. Або якщо людина живе за містом, то це означає, що вона в Ужгороді, Мукачеві, Виноградові або Хусті. Тобто будь-яке місто на Закарпатті місцеві люди називають «варош». І тому ми вирішили назвати так наше медіа, адже воно передусім про місто. Хоча важко сказати, що ми пишемо лише про Ужгород. Ми для себе випрацювали концепцію, що Закарпаття, закарпатські міста настільки невеличкі, що все Закарпаття ми розглядаємо як одне велике місто. Тобто Рахів, Хуст, Тячів, Мукачево і Ужгород для нас — це одна сфера, про яку ми пишемо.

Ідея прийшла нам із чоловіком, коли ми повернулися з Києва до Закарпаття. Ми працювали і навчалися в Києві. Він — у Могилянці, я — в Шевченка. Він працював у рекламі і якийсь час парламентським кореспондентом. Я працювала журналісткою в медіа. Ми втомилися від київського ритму та вирішили приїхати назад додому до Закарпаття на ретрит на кілька тижнів. І ці кілька тижнів розтягнулися на 13 років. Коли ми думали, що ж будемо робити тут, то стало логічним, що потрібно відкривати власне медіа та не шукати ідеального місця для роботи, бо його немає.

Тоді Закарпаття було доволі специфічним в медіаландшафті, в принципі, і зараз таким залишається. Коли ми заснували Varosh, було приблизно 20 онлайн-медіа. Всі вони належали або політикам або олігархам, депутатам або причетним до влади людям, і незалежними або неупередженими їх називати звичайно було неможливо. І тому Varosh — це була наша відповідь на життя у фактичній медіапустелі. Онлайн-медіа виглядали тоді дуже сумно: було багато копіпасту, пресрелізи МВС і різних служб, які чомусь називалися новинами. І загалом якогось голосу, який би розповідав про Закарпаття адекватною, нестереотипною мовою, не було. Тому ми вирішили, що маємо зайняти цю нішу.

Матеріали в медіа про Закарпаття, які ми бачили, були переважно стереотипізовані: контрабанда, сепаратизм, проблеми з ромами, угорські прапори, незнання української мови тощо. Тобто складалося надзвичайно викривлене уявлення про регіон. Тому одна з наших ідей полягала у тому, аби створити медіа «здорової людини» всередині регіону і збалансувати негативну картину про Закарпаття адекватним контентом, який ми почали робити.

— Varosh — це приватне видання? Чому вирішили запустити онлайн-видання? Адже в Україні медіа дуже важко зробити прибутковим бізнесом.

— Ми засновували медіа радше як хобі, ніж як бізнес, оскільки і Дмитро, і я працювали в інших організаціях, і фактично свій прибуток і заробітні плати скеровували на розвиток Varosh. Ми не планували на ньому заробляти, робити медіабізнес. Коли заснувався Varosh, я працювала паралельно з дев’ятьма проєктами тут, на Закарпатті. І фактично те, що я заробляла там, спрямовувала на розвиток Varosh. Так тривало шість років. Ззовні воно не було помітно, тому що ми виходили регулярно майже щодня. Але по факту це не була справа, на якій ми зосереджуємося.

У 2019 році я зрозуміла, що мені не хочеться більше ним займатися як десятим проєктом, а хочеться, аби цей проєкт став основним. І тоді зосередила всю свою увагу на розвитку Varosh. Дмитро на той момент не працював із медіа прицільно. Фактично він був залучений перші кілька років у форматі стратегічного планування, майже не займався операційною роботою. І з 2019-го, сфокусувавши 100% своєї уваги на Varosh, я пішла з усіх інших проєктів і почала розбудовувати медіаорганізацію, власне, з бізнес-процесами, розумінням, на чому ми заробляємо, які в нас надходження, як ми розвиваємося, яка в нас стратегія, яка команда.

У 2014—15 роках, пам’ятаю, у Varosh працювала фактично одна людина, і це була я. Я писала тексти, публікувала їх на сайті, робила фото, монтувала відео, говорила з рекламодавцями, виставляла рахунки тощо. Усі інші люди долучалися точково, як, приміром, фрилансери.

— Ви досі вкладаєте власні кошти у видання? Розкажіть більше про бюджет Varosh.

— Це насправді плавна історія. У 2019-му ми отримали свій перший грант. До того ми фінансували медіа власними ресурсами. І тоді ми були єдиними інвесторами, оскільки інших надходжень, як таких, не було. Були якісь епізодичні ситуації з рекламою, а ми працювали лише з вхідними запитами, у нас не було рекламного менеджера. Приміром, з’явився ресторан, який хотів про себе розповісти — ми зробили матеріал. Не з’явився — не розповіли. Тобто це було несистемно. І, відповідно, говорити про якісь надходження, відсоткові співвідношення до 2019 року просто немає сенсу.

У 2019-му з’явився перший грант від USAID. Ми перезапустили сайт: переосмислили його від путівника містом до суспільного медіа, яке більше розповідає про суспільні процеси. І фактично тоді ми вперше найняли на роботу редакторку, яка працювала з сайтом. З 2019 по 2025-й наші надходження складалися на 85—95% із грантів, на 10—15% (залежно від року) від реклами. У 2025-му в травні у нас були надходження від спільноти 1%. Спільнота — це підписка на сайті, яку ти можеш оформити на щомісячній основі. 1% — це було людей 13, і серед них, напевно, 11 моїх родичів і друзів. Тобто це не була історія, коли ми активно залучали спільноту. Ми додали цю кнопку на сайті, вона там три роки просто була. І в 2025-му в червні в нас сталася кардинальна зміна бізнес-моделі. Я, звичайно, довго до цього готувала і редакцію, і команду.

Фактично в нас за один місяць відбулася повна зміна. Власне, торік у травні наш бюджет був таким: гранти — 82%, реклама — 15% і спільнота — 3%. У червні 2025-го, тобто наступного ж місяця, співвідношення було таке: гранти — 32%, реклама — 17%, спільнота — 8% і внески бізнесу — 43%. І приблизно така тенденція тривала весь минулий рік.

Тобто з повністю грантово залежного медіа за умовно один, хай як смішно це не звучало, місяць, ми змінили бізнес-модель, диверсифікували надходження на чотири джерела, які в нас працюють зараз. «Один місяць» — це, звісно, іронія. Насправді я десь пів року готувала ці зміни. І що ми зробили? Ми торік у червні запустили відразу три напрями паралельно. Це повноцінні фандрейзинг, відділ реклами і спільнота. У нас з’явилася людина, яка в режимі повної зайнятості займається винятково рекламою, продає її на постійній основі, працює з вихідними запитами, а не лише вхідними. І ми створили на сайті розділ «Бізнес», оскільки маємо багато рекламних інтеграцій.

Ми працюємо з нативною рекламою, тобто дуже природно розповідаємо історію локальних бізнесів, які тут працюють. Це не є якісь винятково компліментарні матеріали. Ми намагаємося працювати з темами, які стануть корисним контентом для читачів. Наприклад, якщо це клініка, ми ніколи не пропонуємо зробити матеріал про клініку. Ми говоримо про те, які спеціалісти там працюють, із якими запитами. Якщо там є отоларингологи, то ми робимо матеріал «15 міфів про отоларингологію» або «Чому аденоїди не переростають». Тобто такий контент, який читачам має бути корисним. Звичайно, у нас з’являються якісь матеріали про 20-річчя якоїсь компанії, де вона розповідає про свій шлях, але це радше ситуативно, більше все-таки це практичні матеріали.

Деякі локальні підприємці говорять, що за цей рік ви стали локальним «Форбсом», так багато матеріалів про бізнес. Люди схильні порівнювати, звичайно, з чимось, що для них зрозуміло. Хоча ми не прямуємо лише в нішу бізнес-медіа. У нас багато соціальної складової, багато культури. Але класно, що саме підприємці сприймають Varosh як свій майданчик, на якому вони можуть розповісти про себе.

Паралельно ми запустили фандрейзинг. Уперше на Varosh з’явився фандрейзер, який працює з грантовими заявками, зі звітами, комунікацією з нашими міжнародними й українськими партнерами, донорськими організаціями. Життя заграло новими барвами, тому що раніше і рекламою, і фандрейзингом, і всім на світі займалася я. І за цей рік я просто видихаю. Наскільки круто, коли ти знаходиш людей, які справді можуть і закривати задачі, і розуміти загальну суть, що ми робимо і для чого.

Команда видання

Паралельно ми запустили спільноту. Це, напевно, мій улюблений проєкт, тому що це насправді не лише про фінансову незалежність, а про дуже тісну і глибоку взаємодію з нашими читачами. Зараз у нашій спільноті понад 420 підписників. Це люди, які підтримують Varosh на щомісячній основі на 250 і більше гривень. Коли ми формували спільноту, в нас було переживання. Насправді ми її пробували запускати два роки тому, але так і не запустили, тому що в нас були сумніви. Ужгород — відносно безпечне місто, і для команди питання збирати кошти на медіа, коли в країні війна й потрібно збирати донати на військо, було дуже чутливим. Ми не розуміли, як до цього правильно підійти.

Зрештою, коли ми почали комунікувати, ніколи не говорили «підтримайте медіа, тому що ми закриємося», або «ми помираємо, врятуйте незалежне медіа» тощо. Ми розуміли, що робимо класний продукт, розуміли, що рухаємося за логікою бізнес-моделей і бізнесу загалом. І хочемо, аби люди хотіли його споживати і підписувалися на Varosh, як на Netflix. Що вони отримують навзаєм? Ми почали випускати друкований журнал. Це так само був різкий момент. Колеги мені казали: «Росано, ми запускаємо журнал тоді, коли друкована преса вмерла?». Я кажу: «О, так, колеги, ми це робимо!». Запитували: «Ми запускаємо спільноту в Ужгороді, де люди нічого ніколи нікому не донатять, і взагалі всі дуже атомізовані?». Я кажу: «О, так, ми це робимо!». Запитували: «Ми будемо запускати подкасти, хто їх буде дивитися?». Я відповідала: «О, так, будемо запускати!». І насправді ця стратегія спрацювала дуже добре, хоча певною мірою лякала команду.

Ми випустили друкований журнал, який не дублює сайт. Кожен номер є тематичним. Перше число було про мистецтво в місті за останні 100 років, другий — про архітектуру Ужгорода від початку заснування міста. Це доволі великі журнали на 200 сторінок. Часто чуємо, що ми видали книгу.

— Скільки ви вже випустили таких журналів?

— Два, підписники його отримують двічі на рік. Тобто автоматично за підписку ти отримуєш цей журнал, ти не можеш його купити в магазині, ти, в принципі, не можеш його купити. Також ми робимо для спільноти книжковий клуб. За всі ці опції, які я перераховую, люди додатково не платять. Тобто це входить у щомісячну підписку. Ми вже зробили два сезони книжкового клубу за цей рік. Ми робимо сезони з куратором, тематичним блоком. Перший сезон був з Андрієм Любкою про центральноєвропейську літературу. Це чотири зустрічі протягом чотирьох місяців, на які приходять люди й обговорюють книги. Другий сезон ми зробили з Яриною Цимбал, упорядницею серії «Віват класика».

Для Ужгорода це важливо. І для нас важливо привозити до Ужгорода цих людей, бо до Ужгорода мало хто доїжджає. Все, що ми чуємо про Закарпаття, — «до вас дуже далеко їхати, ми не приїдемо». І тому для нас важливий момент — привозити цікавих людей сюди, аби жителі Закарпаття й міста відчували, що вони все-таки не обділені увагою. І так само відкривати для цих людей Закарпаття.

Третій блок, який отримують підписники, — це закритий чат у вотсапі, де ми спілкуємося про все, що турбує, де можна пропонувати свої теми. І четвертий пункт — це закриті зустрічі, які ми робимо винятково для спільноти. Це може бути лекція, відкрита екскурсія, кураторська екскурсія, розмова. Наразі ми залучаємо місцевих спікерів до цих лекцій.

Нам важливо підсвічувати їх і їхню експертність. Наприклад, були лекції про мистецтво Закарпаття, про те, як упокорювали художників за радянських часів, про фотографію, була відкрита екскурсія містом, попереду винна дегустація тощо. Була кураторська екскурсія виставкою локального художника. Тобто вони надзвичайно різноманітні.

Окрім того, торік ми почали записувати подкасти. Це не лише для спільноти, для всіх жителів, але спільнота щиро тішиться цьому, бо це класний продукт. Ми вирішили поєднати запис подкасту з відкритою подією і робимо це у великій галереї, ILKO Gallery. Зазвичай від 100 до 200 людей приходять на наші записи подкастів. Ми кажемо людям, що вони за лаштунками подкасту, тут усе дуже камерно. Просто 200 людей спостерігають, як це відбувається.

І фактично за минулий рік ми привезли до Закарпаття Мирослава Мариновича, Олену Стяжкіну, Антона Дробовича, Віталія Портникова, Євгена Глібовицького, Кшиштофа Чижевського, Ярослава Грицака, Тімоті Снайдера, Максима Буткевича. Більшість із цих людей була вперше на Закарпатті. Для нас це і відкриття, і нонсенс, і велика задача. Ми маємо продовжувати це робити, тому що це не окей, що Антон Дробович або Олена Стяжкіна вперше на Закарпатті побували у 2025 році. Мирослав Маринович востаннє був на Закарпатті 20 років тому. Тімоті Снайдер, коли ми починали спілкуватися, казав: «Та ні, я не планую, в мене справ на Закарпатті, в принципі, ніяких немає». І лише після 10-хвилинної розмови, що це за регіон, які його особливості, які нюанси, які переваги, що ми за організація, він зрештою погодився. І для місцевих це було теж щось неймовірне. Люди підходили і казали, що це виглядає як мрія, яка здійснилася. Снайдер в Ужгороді, чи це реально?! Ми подарували Тімоті Снайдеру відтворену сторічну закарпатську вишиванку. Це розлетілося українськими медіа.

Павло Казарін на подкасті

Ми через різні інструменти намагаємося показати Закарпаття «здорової людини». Різноманітне, строкате, специфічне, цікаве, смачне, історично-перипетійне і проблемне водночас.

Ми розповідаємо багато і про проблеми, обговорюємо їх. Третій наш журнал вийде цієї осені. Ми вже над ним працюємо, він буде про гори. В кожному журналі є блок суцільної естетики і є блок із проблематикою. Наприклад, якщо ми говоримо про архітектуру, то друга частина журналу присвячена проблемам: відсутності генплану, порушенням правил забудови міста, хаосу у цій темі. В Ужгороді спочатку повномасштабки запускаються або запустилися 83 житлові будинки. Це спричиняє колапс у багатьох аспектах: інфраструктурних, людських, ставленні до генплану, до історії тощо. Якщо говорити про наступний випуск про гори, то так само можна подумати, що це прекрасний випуск, де будуть тільки красиві фотографії. Але ні, в Закарпатті багато екологічних проблем, зокрема пов’язаних із горами. Зараз ми стикаємося з проблемою, коли на Карпатських хребтах з’являються вітряки, що є переломним і складним моментом як для місцевих, так і не для місцевих, які розуміють значення цих гір. І того, що гори в Україні — це лише 5% території. Два відсотки розташовані на Закарпатті. Треба берегти те, що складає такий маленький відсоток надбання, яке в тебе є. Так само вирубка лісів тощо.

У нас розписано десять найближчих випусків, тому загалом у нас план структурований на найближчий час.

— Ви аналізували портрет спільноти, хто ці люди, які на вас підписуються?

— Так, ми нещодавно провели дослідження спільноти: кількісне і якісне. У нашій спільноті багато людей із Закарпаття, але є частина за його межами. Відсотків 30 — немісцеві, це люди з різних міст України, яким подобається те, що ми робимо. Серед місцевих багато так само переселенців, і ми це бачимо зі своїх подій. Якщо говорити про книжковий клуб, то 50—80% — це люди, які переїхали до Закарпаття через повномасштабну війну протягом останніх чотирьох років. І це дивовижне для нас відчуття відповідальності, що ми зробили майданчик, на якому люди, які переїхали, можуть почуватися безпечно, спілкуватися між собою, взаємодіяти з місцевими, встановлювати контакти.

Цієї суботи (6 червня) мали першу зустріч спільноти з редакцією. Ми їх будемо робити на постійній основі, коли спільнота фактично дає свій фідбек, коментарі, побажання, зауваження. Якщо говорити про наше дослідження спільноти, то дивно буде звучати, якщо я скажу, що воно нас розчарувало, тому що ми хотіли отримати поживу для того, як удосконалитися. Насправді, тотальна більшість відповідей і коментарів була позитивною.

Книжковий клуб

Щодо віку й освіти, то це переважно інтелігентні люди з вищою освітою, які працюють у креативних індустріях, медицині, освіті або в IT. Тобто це переважно молода інтелігенція. У нас небагато старших людей. Наприклад, у нас є підписники 18 років і є кілька підписників 60+, які читають наше медіа постійно, ходять на події. Був чутливий момент на презентації другого випуску журналу, коли моя колега допомагала підписнику спільноти, якому за 70 років, оформити підписку через QR-код. Він ходить на наші події, каже, що бачить афіші в місцевих кав’ярнях. Він сказав: «Я би дуже хотів долучитися і підтримати, щоб ви й надалі робили те, що робите».

— У вас на сайті є рубрика «Спецпроєкти». Це якісь важливі теми, чи проєкти, на яких ви заробляєте гроші?

— Ми намагаємося публікувати в розділі «Спецпроекти» матеріали, які розкривають Закарпаття. Наприклад, там є матеріал про вишивку Закарпаття. Він опублікований сім років тому, в нього під 40 000 переглядів. До нього повертаються постійно і в школах, і в «Пласті», і різних організаціях. Є матеріал про ветеранський спорт. Ми хочемо, аби цей матеріал був збережений, і люди до нього поверталися. Матеріали в різних розділах дуже швидко зникають, їх не видно. У «Спецпроєкти» ми вибираємо акуратно, інколи переносимо з розділу в розділ, якщо ми розуміємо, що оцей матеріал справді треба, щоб він був довше видимим. Наприклад, там є матеріал про архітектуру Ужгорода. Тобто концептуально це ті матеріали, через які ми хотіли б, аби Закарпаття відкривали. І саме ці матеріали перекладені англійською мовою.

На сайті є кнопочка з англійською мовою, там десь 50 матеріалів про Закарпаття. Тобто, коли людина знайомиться з Закарпаттям, там достатньо матеріалів, щоб вона зрозуміла, що це за регіон. 50 текстів, перекладених англійською, десь 30 перекладені словацькою, румунською, чеською, німецькою, угорською. До повномасштабки були переклади й російською, але ми прибрали російську мову з сайту.

Це загальнооглядові матеріали, наприклад, про Закарпатське економічне диво. Часто Закарпаття до повномасштабної війни сприймали як провінцію, в якій нічого не відбувається, є туризм, сир, вино і щось там роблять люди в домогосподарствах. Зараз роль регіону в країні змінилася з провінційно нецікавого на стратегічно важливий.

А у 2000-х роках на Закарпатті була введена спрощена податкова зона і зайшли заводи з іноземними інвестиціями, які справді створили економічний бум у регіоні. Це заводи Flextronics, Jabil, «Ядзакі» і був локальний завод Fisher, який виготовляв лижі для всієї Європи та всього світу. Так само складали автомобілі Skoda. І про цей аспект в українських медіа інформації не знайдеш. Тому такі матеріали ми виносимо в спецпроєкти. Зараз там так само є кілька наших комерційних спецпроєктів із місцевими і не тільки підприємцями. Наприклад, із місцевою лабораторією OneLab про корисні звички, як у час війни, постійного стресу, навантажень дбати про своє тіло, ментальне здоров’я. Або серія матеріалів із локальним представництвом BMW в Ужгороді. Ми робимо проєкт, в якому поєднуємо класну людину, класне місце на Закарпатті й машину. Або з місцевим девелопером, якому довіряємо, Traksler Development, робимо серію матеріалів про митців.

Тому тут обидва варіанти. Перший для того, щоб зберігати найважливіші історії про Закарпаття, другий — це фінансовий аспект з підприємцями. Але якщо у відсотковому співвідношенні, то це 95 на 5. 5% — це бізнес і 95% — це справді важливі історії, які би ми хотіли, щоб люди побачили в стрічці.

Слухачі лекції

— Хто з донорів вас підтримує?

— Зараз ми працюємо з ІСАР «Єднання», є проєкт із ЛМФ (Львівський медіафорум) щодо розбудови спільноти. Є чинний проєкт, у який ми зайшли з Media Development Foundation. Є проєкт від ІМІ. І зараз ми заходимо в кілька нових співпраць. Сподіваюся, що вони будуть успішними і стартують ще цього року.

Важлива думка, про яку я говорю вже кілька років, і нещодавно на форумі в Перуджі теж її озвучувала. Я не уявляю, як зараз сучасним, особливо локальним медіа, виживати, якщо вони не стають більше, ніж медіа. І якщо вони не перетворюються в екосистемні проєкти.

Тому що коли ти просто медіа, — це вузька спеціалізація. У тебе є сайт, є новини, і ти з ними працюєш. Людям цього замало. І ймовірно, в найближчі роки це буде єдина можливість зберегти наші медіа. Коли штучний інтелект сам генерує новини, коли люди не можуть уже їх сприймати, тому що дуже велика кількість інформації. Оцей запит на різні точки дотику у аудиторії буде тільки зростати.

І тому наш книжковий клуб — це не просто про книжковий клуб, це продовження нашої ідеї формування медіа й суспільства, середовища демократії. Або навіщо нам 200 людей на записі подкастів? В принципі, я би могла поїхати в Київ чи Львів і записати всі подкасти, опублікувати, і нехай люди дивляться на ютубі. Але тут про інше, про точку взаємодії з людиною. Тобто ми наші ідеї та думки намагаємося донести через різні точки. Для того цей запис подкасту, для того ці закриті події для спільноти, тому що вони не тільки про екскурсію або про лекцію. Вони про те, що ми продовжуємо своє медіа в офлайн-форматі. Уявимо, що фейсбук або вотсап відвалилися. Як ми йдемо у взаємодію, як ми продовжуємо самоорганізовувати людей?

Коли в тебе є спільнота, яка тебе знає не лише з телеграм-каналу (до речі, від якого ми відмовилися кілька років тому). То це інший формат взаємодії. Важлива екосистема підходу. Ми як медіа не факт, що вижили б. І ви знаєте, що за інформацією ІМІ 28% локальних медіа з початку повномасштабної війни закрилися через війну, закриття USAID і багато різних факторів. Але Varosh працює в екосистемі Інституту Центральноєвропейської стратегії. Це ширша парасолькова громадська організація, яка має й інші проєкти, окрім Varosh. Наприклад, медіа «Інфопост». Це медіа про геополітику і відносини з країнами-сусідами. Має платформу «Re:open Zakarpattia». Це флагманський проєкт, який є ключовим розвитковим майданчиком Закарпаття. Це дводенний форум, на який ми протягом семи років запрошуємо ключових лідерів думок, щоб переосмислити цей регіон. Інший майданчик — «Діалоги про Європу». Це про наші відносини з країнами-сусідами, про побудову діалогу, про національні спільноти.

І найдивовижніше в цьому, що команда Varosh — це і є команда цих проєктів. Тобто ми їх і реалізуємо в різних ролях, різних форматах. Головна редакторка Varosh на два дні «Re:open Zakarpattia» стає керівницею комунікаційного відділу. І коли ми говоримо про гроші та про фандрейзинг, то зокрема і в цьому форматі ми фандрейзимо на всю інституцію разом.

Ми багато працюємо з Фондом «Відродження», який підтримує наш проєкт «Re:open Ukraine», який сфокусований на Закарпатті, Буковині та Бессарабії. У нас там є свої координатори, які працюють із темами своїх регіонів у контексті євроінтеграції, національних спільнот тощо. Посольство Нідерландів підтримувало нашу організацію два роки в проєкті про верховенство права. Маємо також уже кількарічне партнерство з Фондом Конрада Аденауера.

— Тобто у вас є громадська організація «Інститут Центральноєвропейської стратегії»?

— Так. Я завжди виокремлюю, звичайно, Varosh, тому що це мій фокусний проєкт, із яким я працюю, рахую окремо фінанси. Але, якщо говорити про реальну взаємодію, то насправді всі ці проєкти виходять один з одного, доповнюють один одного. Інститут Центральноєвропейської стратегії і його ідеї зародилися на базі Varosh.

Varosh ми заснували 13 років тому. Ми зрозуміли, що хочемо виходити далі й більше взаємодіяти з аудиторією. Ми зробили офлайн-події і зрозуміли, що можемо робити ширший формат і залучати не лише людей, які генерують ідеї, але й тих, хто ухвалює рішення, займаються політиками. Ми тоді запустили громадську організацію і перший «Re:open Zakarpattia». На ідеях «Re:open Zakarpattia» і розуміння, що в нас є окремий непокритий блок, який стосується відносин із країнами-сусідами, ми запустили «Діалоги про Європу». І таким чином за ці 13 років усе надбудовується. Тому зараз Varosh існує у форматі екосистеми. І це те, що насправді дозволяє кожному з її елементів виживати і розвиватися.

— А коли ви заснували громадську організацію? Хто її очолює?

— Сім років тому. Заснували ГО три людини: Андрій Любка, Андрій Шекета і Дмитро Тужанський. Спочатку громадську організацію очолював Дмитро Тужанський, який сьогодні працює заступником і політичним радником Посла України в Угорщині. Після Дмитра донедавна її очолював письменник Андрій Любка, який сьогодні на передовій. Андрій Шекета — перший заступник голови Закарпатської обласної ради. Тому зараз ми в перехідному процесі, коли один директор складає повноваження, інший приймає. Нещодавно новим директором ICES став Микола Радченко, який працює з нами вже шість років як операційний директор.

Якщо говорити про управлінську структуру, то фактично Varosh та Інститут Центральноєвропейської стратегії зараз вибудовані в одній управлінській горизонталі. Операційний директор інституту — це і операційний директор Varosh. Фандрейзер Varosh — це і фандрейзер інституту. І ми комплексно це робимо. Я директорка Varosh і водночас є програмною керівницею інших напрямів, які перерахувала. Це поєднання елементів екосистеми і дозволяє нам мислити про медіа ширше. І водночас не «пакувати» в це медіа все на світі. Бо для міжнародних тем і національних спільнот є окреме медіа. Для розвитку регіону є окремий майданчик. Ця екосистемна історія допомагає нам і управляти, і розвивати ідеї.

Спільнота видання

— Хто працює у вашій редакції? Скільки у вас журналістів?

— У нас в онлайн-медіа є головна редакторка, три людини, які працюють із новинами, і вони ж пишуть два-три розлогі тексти на місяць. Ще є SMM-менеджер, дизайнер, який працює з нашими всіма візуалами, і решта людей, які пишуть тексти — це фрилансери. Тобто фактично ядро редакції — це п’ять-шість людей.

У друкованого журналу зовсім інша композиція. Ним займаюся я і дизайнерка. Частину текстів пишу сама, частину замовляю в експертів, мистецтвознавців або дослідників історії архітектури, як це було в перших двох випусках. Окремо є менеджер спільноти, менеджер із партнерств, фандрейзер, операційний директор, івент-менеджер.

— На Мапі рекомендованих медіа небагато медіа з Закарпаття. Кого ви вважаєте конкурентами?

— Ринок настільки малий, що про конкуренцію говорити складно. І взагалі в мене специфічний до цього підхід. Ми не конкуруємо за темами, форматами, аудиторією. Ми не конкуруємо з локальними медіа.

Найбільш видимих медіа, які можна перелічити, які мають і аудиторію, і є незалежними, і роблять якісь продукти, не так вже й багато. Це Zaholovok, і PMG.ua — вони не належать політикам. Суспільне, звісно.

Varosh ніколи не працював із політичними грошима, не публікував джинсу, політичну рекламу та не розміщував агітки, які стосувалися би політичних партій.

Протягом усіх 13 років, що ми працюємо, з’являлося, напевно, п’ять-шість медіа, які так гучно заходили і через пів року зазвичай закривалися, тому що або закінчувалися гроші в інвестора, або команда, яка його запустила, занадто романтизувала цю сферу, думаючи, що це все дуже легко. А насправді без щоденного управління це неможливо робити. Я працюю як менторка з локальними медіа в Одесі, Дніпрі, Сумах, і виклики скрізь однакові: пошук фінансування й управлінська модель.

Має бути команда, яка чітко розуміє, де шукати гроші, яка стратегія, як не писати свою стратегію під донорів, а навпаки залучати кошти під свою стратегію. Varosh не пише проєктів під донорів. У нас немає такого досвіду, коли ми раптово стаємо медіа про права ЛГБТ, тому що так написав донор. Ми маємо стратегію, яка розписана загальними штрихами на 10 років наперед. Більш деталізовано — на три роки і на рік — з операційним планом. І саме під це ми шукаємо кошти. Тобто наш журнал з’явився не тому, що донор «попросив», а тому, що він був закладений у нашій стратегії, і ми шукали конкретно під це кошти. І от для медіа це велика задача. Тому про конкуренцію важко говорити.

Я навпаки дуже класно ставлюся, коли колеги публікують хороші матеріали. А коли з’являються політичні замовлення, або з’являються медіа, засновані політиками, які вдають, що вони незалежні, мені соромно за сектор. Тому що це псує репутацію нам усім, і дає людям можливість говорити, що всі медіа продажні.

Нам не раз казали, що нас фінансує влада, що ми під донорами тощо. Ми з командою до цього спокійно ставимося, бо в нас прозора організація, і всі знають насправді, що ніхто з влади нас не фінансує і ми не маємо якихось домовленостей або прихованого партнерства. Ніхто з команди не дратується, не намагається довести, що нас не фінансує влада, або донори не диктують нам умови. Ми робимо свою роботу.

— Закарпаття — багатонаціональний край. Чи надходять вам скарги від читачів про обмеження прав певної національної спільноти?

— Ні, і це зараз на порядку денному дуже актуальне питання. Ви бачите новини. Насправді ми маємо на сайті досить багато матеріалів про представників національних спільнот. Також працюємо з міфами з цієї тематики. У нас є матеріали про протидію дезінформації, яка стосується, в тому числі, національних спільнот і випадків, які були на Закарпатті спровоковані росіянами або російськими спецслужбами. Ми пояснюємо, чому це фейк, або чому це вкид, або чому це спроба маніпуляції. У нас є чимало матеріалів про угорців, румунів, словаків, ромів Закарпаття, оскільки ці теми теж є доволі чутливі.

Робота в екосистемі так само дає нам багато бенефітів, тому що, наприклад, торік у листопаді Інститут Центральноєвропейської стратегії зробив, напевно, найбільше дослідження регіону разом із Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, яке є у відкритому доступі. І там є опитування серед українців і серед представників національних спільнот. Воно стосується ставлення до влади, верховенства права, ставлення до переселенців, до забудови вітряками Карпатських гір, до екологічних питань, вирубки лісу, до національних спільнот, до російської мови. Були питання про сепаратизм, звичайно, оскільки це оспівана тема і часто маніпульована Росією, яка час від часу це вкидає через національні спільноти і через країни, з якими межуємо: Словаччина, Румунія, Угорщина і Польща в тому числі.

І відсоток людей, які би хотіли відокремлення Закарпаття — 0,3% при статистичній похибці 3,5. Тому це абсолютно міфологічна історія. Жодного разу нам не приходили жодні коментарі від представників національних спільнот про обмеження мовних прав або якісь інші скарги. На наші події ходять представники угорської, словацької й інших національних спільнот.

— На Закарпатті зараз багато внутрішніх переселенців. Чи є якісь проєкти про них?

— Багато і прицільно працюємо, розповідаємо успішні досвіди. Ми розуміємо, що це непросто, коли до міста на 120 000 приїжджає близько 80 000 нових людей. Мені важко сказати, що це тимчасово, і що це тимчасово переміщені люди, тому що більшість із них, скоріше за все, не повернуться до своїх міст та осель.

Водночас на Закарпатті інтеграція для переселенців надзвичайно відрізняється від інших міст, і про це говорять самі люди, які побували в Тернополі, Франківську, Львові та зрештою осіли в Закарпатті. Як кажуть, що ми вихопили цих людей з «останнього потяга» перед кордоном, бо від Ужгорода 4 км до словацького кордону. Тобто люди або залишаються тут, або вже точно їдуть за кордон.

І, відповідно, ми багато пишемо про це, щоби зшивати цю соціальну тканину. Ми розповідаємо про підприємців, громадські організації, людей, які переїхали, чому і як це відбувається. Про те, що переїхав не лише великий бізнес, а переїхали і середній, і малий. На Закарпаття релокувалося 40% усього релокованого бізнесу України. Це дуже багато для такого малого регіону. За понад чотири роки повномасштабної війни в Закарпаття цей бізнес інвестував 1 млрд євро. Звичайно, що це навантаження на інфраструктуру, це зміна структури населення. Водночас для тих переселенців, які спілкуються російською мовою, досі Закарпаття — суперкомфортний край.

Тому що Закарпаття, навіть якщо порівнювати з Івано-Франківськом або Тернополем, має свою історію толерантності, прийняття. І ми звикли до угорської, словацької, румунської і російської мов на вулицях міста. Після Другої світової війни багато російських військових і росіян були переселені на Закарпаття. І російська мова часто була природньою для міста.

Тому зараз багато людей продовжують тут спілкуватися російською і не відчувають ніяких мовних утисків. І навіть у нашому дослідженні видно, що люди доволі спокійно до цього ставляться. Було питання, на яке відповідають, що ставляться до переселенців гірше, ніж до місцевих. І ми питаємо: «Чому?». Перша трійка відповідей така: 1. Бо вони продовжують святкувати життя, пити в барах, сидіти, відпочивати; 2. Бо їхні чоловіки тут і не воюють; 3. Бо вони невдячні за ту допомогу, яку ми їм надаємо.

Якщо ми зробимо опитування в Польщі або в Чехії, де є українські біженці, то, думаю, відповіді будуть абсолютно такі самі. На мій погляд, це природно для людей мати такі думки. І водночас, на питання, чи мали вони персональні конфлікти, відповідають, що ні. Тому, вважаю, що багато чого міфологізовано. Якщо говорити про якісь тертя між місцевими і тими, хто релокувався сюди, то видимих, серйозних випадків не було за ці всі роки повномасштабного вторгнення.

— Які у вас відносини з місцевою владою? Чи були випадки тиску місцевих політиків на видання?

— Ми тривалий час були майже аполітичні, не писали про політику. З минулого року ми стали суспільно-політичним медіа з запитами в міську раду, публікаціями, новинами, інтерв’ю з політиками, але тиску як такого немає. Від обласної влади так само. З обласною владою ми співпрацюємо доволі ефективно в межах громадської організації, тобто тут побудована адекватна взаємодія і комунікація. З міською радою, на жаль, такої адекватної взаємодії, якої нам хотілося б для розвитку міста, немає. Але і тиску на журналістів теж.

— Є щось, що Varosh досі не зробив, але мав би, і ви про це думаєте?

— Є три речі, про які думаю. Перша — це вивезти Закарпаття назовні. Ми навчилися привозити сюди світ: Снайдер, Грицак, Чижевський приїхали до нас. Але Закарпаття як інтелектуальний суб’єкт — не як туристична локація і не як воєнний контекст — системно не представлене за межами регіону.

Друга — гранти для локальних ініціатив. Varosh бачить місто зсередини, ми знаємо, які проєкти й люди можуть реально щось змінити. Але ми поки що не стали майданчиком, який це фінансово підтримує. Але плануємо.

І третя — школа для локальних журналістів. Я вже кілька років менторю медіа з усієї країни. Виклики скрізь однакові: де брати гроші та як будувати управлінську модель, де шукати людей. Але це все неструктуровано. Є відчуття, що з цього можна і треба зробити повноцінну програму.

Фото з архіву Росани Тужанської