Якщо спробувати визначити головну характеристику медійного аспекту нинішньої виборчої кампанії, то це буде загальна дискредитація всіх без винятку інститутів демократії та демократичних виборів.

Найпершою було дискредитовано свободу слова як таку. Вона непомітно перетворилася на свободу проплаченої агітації. Підміну цих понять було проведено настільки вправно й майстерно, що це майже не викликало протестів - принаймні, не у свинячий голос, не постфактум. Суспільство, схоже, й досі не усвідомило, що справжню свободу слова в нього вкрали - вона тепер залишилася узаконеним привілеєм лише для найвищої касти, касти політиків.

Потім - спільними зусиллями чи не всіх кандидатів у президенти під час різноманітних ток-шоу, а також широким публікуванням плодів невтомної діяльності придворних псевдосоціологічних псевдоагенцій - було дискредитовано соціологів та соціологію як науку. Багато хто з українців тепер уявляє собі соціологів як людей, що цілими днями чи то розкладають карти, чи то вдивляються у кавову гущу.

Ще згодом - тоді, коли ток-шоу перетворилися на агітмайданчики для кандидатів із сервільними (а кажучи простіше, підлабузницькими) запитаннями на кшталт: «Чи будете ви чудовим президентом а чи суперчудовим?» - було дискредитовано експертів. Так і не встигнувши освоїтися на екранах, політологи, соціологи та економісти перетворилися в очах багатьох українців на реінкарнацію істориків КПРС та наукових комуністів - тих, чиїм фахом було змальовувати «видатну роль мудрої партії» в наукоподібних термінах.

Під самий кінець передвиборчої кампанії було вщент дискредитовано інститут прес-конференцій та прямих ефірів перших осіб держави. Віктор Янукович у Євгена Кисельова 15 січня насолоджувався черговою теплою ванною. Юлія Тимошенко у спецефірі на Першому національному та 5 каналах 14 січня учергове гіпнотизувала аудиторію розлогими відповідями «від Адама», за якими аудиторія геть забувала зміст запитання, а вів ефір депутат від її фракції Андрій Шевченко. Лише програма Савіка Шустера увечері 15 січня - рівно до опівночі, як і належить - стала чи не єдиним у загальній масі справжнім передвиборним ток-шоу: більшість запитань до Віктора Ющенка були-таки далеко не компліментарними, а Віталій Бала одного разу навіть висловив щось на кшталт того, що «главі держави так робити не личить». Скандал з Олегом Ляшком, попри все, не виходить однозначно кваліфікувати як утискання журналістів - тим більше що Ляшкові взагалі притаманна певна, скажімо так, демонстративність. Варто відзначити, що Ющенко, якщо й нервував, не показав цього. Лише за два дні до виборів українці відкрили для себе: президент вміє гідно триматися наодинці з незаангажованими журналістами та експертами. Лише за два дні до виборів відкрив це для себе й сам Ющенко: якби так само він поводився раніше, то й рейтинг його був би не таким, яким він був. Що ж до Шустера, то тут був або розрахунок керівництва каналу («ворог мого ворога - мій друг»), або вчинок самого Савіка у класичному стилі пострадянського кризового менеджементу: до першого туру зробити оргвисновки щодо нього не встигнуть, а після першого туру буде вже не до того, сторінку буде перегорнуто.

«Я так думаю» Анни Безулик 14 січня з Ющенком, здавалося б, теж не була теплою ванною. От тільки запитання до президента були здебільшого глобально-теоретичними - саме такими, які дозволяли Ющенкові грати улюблену роль чи то вчителя, чи то проповідника.

Тепер от дискредитовано телевізійні дебати між кандидатами. Сам по собі принцип та спосіб розбивання тринадцяти кандидатів (п'ятеро відмовилися) на пари викликає великі сумніви. Справді: чи таким уже цікавим могло стати сперечання між Петром Симоненком та Олегом Рябоконем? Чи, може, бодай хто-небудь до того знав Рябоконя як палкого опонента комуністів? От мені хотілося б подивитися на суперечку Симоненка з Сергієм Тігіпком - комуніста з успішним бізнесменом. Послухати, що сказав би Симоненко не абстрактному «великому капіталові», а цілком конкретному його представникові, віч-на-віч. А з Рябоконем - нецікаво: один - про комуністичні догми, інший - про запровадження комп'ютерних технологій у державному управлінні. Як то кажуть, дай нам Боже, щоб ото й були всі наші проблеми. Та В.І.Ленін жодного разу у жодній своїй праці не вжив слово «комп'ютер»! Тож для Симоненка й предмету розмови не було, не став він у цю тему заглиблюватися. Але ж як виграшно виглядав - широко відомий політик поруч із невідомо ким, та й розмовляв він про речі актуальні, не отримуючи майже ніяких заперечень.

От було б зібрати всіх кандидатів і змусити відповідати на одні й ті самі запитання! А може, проводити дебати «за швейцарською системою», як шахові турніри? Нічого подібного законодавством не передбачено: хочете дебатів - то й відчепіться, спостерігайте собі на здоров'я за діалогами глухих із німими. А що змісту в них ніякого - то це ваші, шановні виборці, проблеми.

А далі читачі можуть запідозрити мене у схильності до конспірології. Але що ж поробиш - такими є факти. Окрім Юлії Тимошенко, що відмовилася брати участь у дебатах, серед кандидатів було дві дами - Інна Богословська та Людмила Супрун. І от саме їх сліпий жереб звів у пару. Двоє кандидатів відрізнялися підвищеною екстравагантністю - це Михайло Бродський та Василь Противсіх. Той самий сліпий жереб і їх звів у пару, та ще й останню - щоб саме на цій веселій ноті завершити дебатну епопею. Серед усіх кандидатів позиція одного була дуже вразливою - адже будь-який опонент дуже виграшно для себе міг звинуватити його в антисемітизмі та розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. І от саме цього кандидата сліпий жереб просто-таки врятував - саме Сергій Ратушняк виявився тим щасливчиком, якому пари не дісталося. Тож сам-на-сам із собою він міг досхочу вести мову про те, що Україна - це земля слов'ян (і це керівник області, значну частину населення якої становлять угорці!), таврувати «наших ворогів» (такий епітет, зокрема, здобули Ізраїль та Франція) і водночас закликати до європейської інтеграції та дружби з Росією та Білоруссю, шанобливо називати Путіна не інакше, як Володимиром Володимировичем (а інтонація при цьому ставала такою, що здавалося: от-от промовець вклониться), та запевняти, що не лише сам Віктор Янукович, але й його діти та онуки гідні бути президентами, - і виглядати при цьому мов солідний політик.

Сліпий жереб, звісно ж, здатний і не на таке. От тільки теорія ймовірностей не дає спокою, все дратує: не може, мовляв, такого бути, ой не може! Є, втім, у цій теорії цілком науковий термін - «принцип Монте-Карло». Полягає він у тому, що навіть подія нульової ймовірності (коли, наприклад, під час гри в рулетку випадає й випадає один і той самий результат) все-таки може статися. То що ж, тепер буде запроваджено термін «принцип українських теледебатів»?  

Усе інше виглядає вже дрібничками. От, скажімо, під час дискусії Олександра Мороза та Олега Тягнибока можна було очікувати звинувачень на адресу певних народів. Очікування справдилися: таки було звинувачено «світовий уряд» (а під цим евфемізмом зазвичай розуміють відомо кого), який буцімто тільки й прагне, що загарбати родючі українські землі. От тільки пролунало це з вуст Мороза. То що ж, і тут жереб звів до пари людей, яким є про що поговорити?

Пробувати аналізувати дебати на предмет змісту - справа невдячна. Але за формою все було просто-таки взірцево: «У вас залишилося 8 хвилин 47 секунд, а у вас - 14 хвилин 11 секунд», - час від часу промовляли ведучі під час кожного дебатного ефіру. Самотньому Ратушнякові було відведено рівно половину хронометражу. От щоб вороги не казали, що демократичність виборів є суто формальною, а кандидати не мають рівних можливостей донести до виборців свої переконання.

Попри те, що кандидати мали змогу (чи, може, змушені були задля дотримання форми) ставити одне одному запитання, відповідати на них здебільшого ніхто не поспішав. Дебати проходили за добре напрацьованим сценарієм звичних ток-шоу - монологи «кожен про своє». Єдиною відмінністю від традиційних ток-шоу була зведена до нуля в суто змістовому плані роль ведучого. От переконував Противсіх, що вибори мусять проходити за мажориатрною системою, тільки кандидатами мають бути уродженці округу або ті, хто пропрацював у ньому не менш ніж 20 років - «коли всі один одного знають». От саме так: в окрузі, де мешкає близько 200 тисяч осіб, а територія простягається іноді на понад півсотні кілометрів від краю до краю, «всі один одного знають». Ви гадаєте, що Бродський, який агітував за відкриті списки, вказав на це своєму опонентові? От і помиляєтеся! Бродський натомість заявив, що треба з кожного відраховувати до пенсійного фонду по 600 гривень на місяць, бо насправді мінімальна зарплата становить дві тисячі гривень, «менше ніхто не отримує, а якщо отримує, то я не знаю, навіщо він там працює». Ви гадаєте, Противсіх розповів Бродському про безробіття, про розмір зарплат у провінції та про те, як прожити на ті тисячу з гаком, що залишаться? Ви знову помиляєтеся.

Симоненко та Тягнибок по кількадесят разів заявили, що вони мають програми. Ото й була майже вся конкретика. Своєрідно цікавим був монолог Ратушняка. Якщо дати комусь, хто не стежив за дебатами, почитати текст його виступу, прибравши звідти найодіозніші пасажі та не сказавши, хто є автором тексту, отой «хтось» неодмінно дійшов би висновку: це - Яценюк. Настільки близькими до агітації Яценюка були тези Ратушняка. Крайнощі збігаються...

Бурхливі потоки популізму, зливи популізму - от що виливалося на глядачів з екранів. Ціла купа дуже простих рецептів від усіх хвороб держави, які мали одну-єдину ваду: ніхто не знає, як їх утілити в реальність. Тож і зрозуміло, що дискусій не було (майже не було: Юрій Костенко та Сергій Тігіпко були чи не єдиним винятком): популізм не передбачає дискусій. Якщо дискусії й виникали, то стосувалися вони особистостей опонентів. Богословська та Супрун, скажімо, з'ясовували, чи справді Супрун є технічним кандидатом у Тимошенко - ото, мабуть, і є найболючіше для України питання. Можна подумати, вести з технічним кандидатом, а насправді з глядачами, змістовну розмову неможливо.

Так, дебати відбулися. За формою. Але що дали вони виборцям, чи допомогли їм розібратися в позиціях кандидатів, у тому, чого від кожного можна чекати? Ні, не дали й не допомогли. Задля годиться - ото й було єдине їхнє призначення. Чергова ілюстрація до нашої демократії: демократичні вивіски самі по собі, реальна політика - сама по собі, ці дві реальності майже не перетинаються. Нинішня виборча кампанія продемонструвала: кількість таких демократичних вивісок, за якими немає нічого справді демократичного, загрозливо зростає.