З 11 січня на «Інтері» почала виходити нова «мильна опера» «Сусіди», зйомки якої канал спільно з продакшном Prima-film розпочав у листопаді 2009 року. «Нічого подібного в Україні і на всьому пострадянському просторі до цього часу не вироблялося», - повідомляла прес-служба «Інтера». Головним нововведенням «Сусідів» та жанровою особливістю, яка б вирізняла цей продукт у морі мильної піни, мало стати те, що події у серіалі відбуваються паралельно з актуальними подіями сьогодення, а робота над самим сценарієм закінчується незадовго до початку зйомок, як пояснювалося у прес-релізі.

Натомість, як вже повідомляла ТК, ще на початку листопада минулого року на російському «Первом канале» вийшов серіал «Спальний район», який російські колеги так само проголошували унікальним.

ТК публікує репліку нашого автора, який подивився прем'єру «Сусідів», та запрошує усіх охочих до дискусії.  

Погоду на українському телебаченні роблять не місцеві креативщики, а перевірені формати. Так ведеться від початків українського ТБ і це статус-кво змінювати не вигідно. Майже паралельно в Росії й в Україні вийшли два схожі проекти - «Спальний район» (Перший канал, Росія, прем'єра у листопаді 2009-го)  та «Сусіди» («Інтер», прем'єра у січні 2010).  Різниця між ними простежується поки що одна - в росіян дія відбувається в багатоповерхівці спального району, в українців - в престижній «сталінці». Водночас герої обох серіалів так само збираються для обговорення поточних подій і чекають глобальних календарних свят на кшталт Нового року або президентських виборів. З того, що писала ТК, можна зробити висновок, що такий  формат не є російською вигадкою, а запозичений  у більш просунутих буржуа, але займатись телеархеологією годі. Головне, що все вже придумано до нас.

Отже,  в «Сусідах» мужній та добрий моряк Андрій повертається з сомалійського полону в казковий світ київської «сталінки». Казковий, тому що ця багатоповерхівка дивним чином нагадує комунальну квартиру. І тут починається головна суперечність. З одного боку, у прес-анонсах знімальна команда стверджує : «буде все як у житті»! А з іншого - життя «сталінок», «хрущівок» та «брежнєвок» сьогодні мало нагадує повоєнний побут бараків та комуналок. Герої серіалу живуть правдивою общиною: разом збираються за святковими столами, лагодять одне-одному двері та побутові пристрої, підвозять в аеропорт, печуть пиріжки та в курсі найменших подробиць особистого життя одне-одного. Чистий, світлий соціалізм, кампанелівське місто сонця, платонівська держава. Чи мали на меті творці серіалу передати реалії сусідського життя в Україні? Навряд чи. Адже, якщо промоніторити новинні сайти, побачимо, що справжні сусіди живуть дещо іншим життям.

«Львівська газета»: «Мій сусід завів пса...На перших порах він ще доглядав його, а згодом відпустив собаку просто на вулицю. Тепер тварина шкодить у дворі та під'їзді...»

«Вечірнє Рівне»: «Сусід задушив п'ятикласницю...»

«Таблоїд»: «Депутат-сусід Тимошенко катається на Rolls-Royce за більш ніж мільйон доларів?»

І справжні перлини на сайті ТСН: «Під Києвом пенсіонер розстріляв сім'ю сусідів і застрелився», «Дівчина забила на смерть сусіда, який проміняв її вихованця на горілку», «Чоловік вбив дружину за те, що вона помила посуд сусіду», «Жінка вбила сусідського собаку, щоб поїсти з друзями шашликів», «Чоловік задушив сусідку, щоб подивитись футбол по її телевізору».

Можливо, не все так трагічно, але життя справжніх сусідів мало скидається на серіальне. І не тільки у великих містах, де індивідуалізм сягає позахмарного піку, але і в достатньо патріархальних селах, де тісні стосунки підтримують переважно родичі.

Зріз народної ментальності у формі приказок та прислів'їв теж дає невтішні результати щодо добросусідськості: не заглядай до сусіда, може, з того бути біда; не позичай у сусіда розуму; сусідські діти - найпустіші; тоді сусід добрий, коли мішок повний; у сусіда повна піч дров, та горять, а у мене єдно, та не хоче; у сусіда ані коня не купуй, ані жінки не бери, бо будуть утікати. І, звісно, одинадцята заповідь українця - моя хата скраю.

Не виключено, що казково добрими стосунками між героями серіалу його творці хочуть зламати індивідуалістичну, інтровертну модель  національної психоматриці, але навряд чи у мешканцях телепід'їзду  глядачі можуть впізнати реальне життя реального парадного. Навряд чи керівник великого підприємства піде вибивати двері самотній вчительці музики і сідатиме за одним столом з пролетарями фізичної та розумової праці. Таке рідко практикувалось і в радянський час, не кажучи вже про нашу еру дикого капіталізму. В час супермаркетів, мобілок, кодових замків і зашкальної відчуженості люди, які ділять простір одного поверху, рідко між собою вітаються, а не ходять позичати солі.

То, може, серіал покликаний «не доповнити, а виправити»?  Згуртувати заляканих українців в маленькі міцні громади, мікрокооперації, що можуть дати відсіч бездарному уряду, бандитам, хамським соціальним службам, стихійним та емоційним негараздам? Може, поява такого серіалу перший крок до стихійного утворення української хезболи (в термінології Дмитра Корчинського)? Адже герої чергового «мила» дійсно такі ж, як і ми, - безпорадні, незахищені, фрустровані, але дружні...

Фото - www.inter.ua