Закон «Про медіа» став першим серйозним оновленням медійного законодавства з далеких 1991–1993 років, коли Верховна Рада ухвалювала перші медійні закони. Окрім формальної інкорпорації кількох законів та скасування парочки геть недемократичних, закон «Про медіа» змінює підхід до взаємин держави з ринком і охоплює більше технологій постачання контенту, ніж було раніше (адже в 90-х не було онлайн-медіа та відеоплатформ).

Хоча ні, сумнозвісний телеграм він не охоплює — це питання імплементації директив DSA та DMA, а також питання спільноєвропейського вироблення бачення, що робити з цим «близькосхідним гравцем російського походження».

Основні цілі закону — встановити збалансованіші правила гри для всіх учасників, а також перейти від парадигми «держави-церберки» до партнерства, де ринок виробляє й погоджує правила, а в разі порушень держава спочатку попереджає, а лише потім починає штрафувати. І, звісно, перехід до електронного документообігу — прекрасна оптимізація витрат часу й ресурсів усіх зацікавлених сторін.

Центр демократії та верховенства права підготував перелік десяти основних новел закону.

№ 1. Зміна парадигми: забуваємо про «ЗМІ» (майже)

Українське законодавство за своєю природою стало дитям радянського і перейняло всі його вади: зарегульованість, намагання дати визначення «комарам і салу», а ще періодичне списування в Москви. Поняття «ЗМІ/СМИ» прийшло до нас із тоталітарного СРСР і фактично описує ставлення держави й політичних еліт до медіа: їх вважали обслугою.

Схожі ідеї звучали і в численних парламентських дискусіях вже в незалежній Україні. А ще — у виборчих законах, де автори прямо передбачили «використання ЗМІ». У цих дебатах про «ЗМІ» поступово змішувалися два поняття: форма постачання контенту і суб’єкт, який його видає.

Натомість зараз закон визначає медіа як «засіб поширення масової інформації у будь-якій формі, який періодично чи регулярно виходить у світ під редакційним контролем та постійною назвою як індивідуалізуючою ознакою».

Відтепер медіа — це лише і тільки форма втілення: наприклад, класичний телеканал чи онлайн-видання. Згадка про ЗМІ (і лише в дужках) лишилася виключно заради норм, вписаних у десятки й сотні підзаконних актів, які було б довго змінювати.

Якщо ж ми говоримо про людину чи організацію, яка займається створенням / веденням медіа, то це буде відповідний «суб’єкт у сфері…» (наприклад, друкованих медіа).

Окрім переходу від ЗМІ до медіа, закон розставив на місця термінологію у сфері аудіовізуальних медіа. Адже Закон «Про телебачення і радіомовлення» свого часу породив повну плутанину. Почнімо з того, що коли люди говорять «електронні медіа», зазвичай вони мають на увазі що? Звісно, сайти й різні онлайн-мовники. Але закон «Про телебачення і радіомовлення» вважає інакше й називає електронними те саме радіо й телебачення.

Коли ми розповідаємо, як бачили щось на каналі / телеканалі Х, ми маємо на увазі кнопку на пульті, де з’являється картинка з певним упізнаваним логотипом. Але от закон знову каже «ніт» і має на увазі під каналом частотний діапазон, у який садять ту чи іншу радіостанцію або мультиплекс, тобто пакет каналів. А те, що ми називаємо програмою, наприклад, «Сніданок з Україною», насправді за законом зветься «передачею». Бо програма — це сам телеканал. Зрештою самі законодавці настільки заплуталися, що в тих же виборчих законах почали писати «програма (передача)», щоби бути ну точно певними.

Закон «Про медіа» ставить наводить лад: тепер програма — це одиниця контенту (тобто те, що раніше звалося передачею), наприклад фільм. Телеканал / радіоканал — те, що ми програмуємо на пульті чи вантажимо в плейлисті, а організація, яка все створює, — телемовник / радіомовник (суб’єкт у сфері лінійного аудіального / аудіовізуального медіасервісу). А «передачу» залишимо первісному телебаченню.

№ 2. Блогерів зарегулювали! (Насправді ні.)

Чи регулюватиме новий закон ютуб і блогерів — це питання обговорювали настільки бурхливо, що кількість зламаних списів нагадувала наслідки чергової міжкнязівської розборки часів Русі.

І хоча питання, чому блогер із двомільйонною аудиторією в нас священна корова, а умовна газета має відповідати за порушення, є відкритим, одразу запакуємо зрадоньку назад у скриню.

Якщо наш блогер захоче зареєструвати сторінку «Довколаботаніка» як науково-популярне онлайн-медіа, закон дозволяє йому це зробити. Але прямої вимоги немає, бо блогерів у нас як грибів після дощу, а Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення (регулятор у сфері медіа) — одна. А цього року ще й зі зменшеним на 30 % бюджетом, тоді як до 30 червня Нацрада має підготувати разючу кількість підзаконних актів.

Кого ж тоді регулює закон? Відповідь у статтях 13 та 14:

№ 3. Тепер є лише два випадки, коли медіа потрібна ліцензія

За чинним законом про телебачення і радіомовлення, ліцензія потрібна для всіх типів радіо та телебачення, та й процедура із закону про пресу хоч і називається реєстрацією, але нагадує ліцензування. Ба більше, в Україні діє окремий закон про ліцензування «господарської діяльності», але визначення там дуже обтічне. Як правило, ліцензування є для кількох речей:

1. об’єкт ліцензування є надбанням народу, як умовне родовище солі,
2. sp;     об’єкт є небезпечним — вибухівка, прекурсори, радіоактивні речовини тощо, або є історично прибутковим, як спирт.

У випадку медійної сфери ліцензування історично стосувалося ефірного мовлення, яке використовує радіочастотний спектр. Але законодавець не став обтяжувати себе й завів під ліцензування також кабельне й супутникове мовлення. Єдина різниця полягала в тому, що неефірні ліцензії видавали без конкурсу. Закон «Про медіа» містить лише два випадки, коли медіа ліцензуються, й відбувається це на конкурсних засадах:

2. наземне ефірне мовлення: аналогове радіо, цифрове радіо і цифрове ефірне телебачення, в народі відоме під торговою маркою Т2;
3. sp;     ліцензування постачальника електронних комунікаційних послуг для потреб мовлення з використанням радіочастотного спектра. Щоправда, тут є дещо складніша історія, пов’язана з перехідними положеннями закону.

Ліцензування відбуватиметься, як і раніше, на так званих конкурсах краси.

Конкурс для мовника оголошують, якщо:

1. з’явилися нові «місця» для мовлення;
2. звільнилися частоти попереднього користувача, який чи то сам пішов, чи його «пішли»;
3. мультиплекс* ущільнили і з’явилися місця через оптимізацію чи оновлення технології.

* Мультиплекс — це така частотна комуналка, коли на одному діапазоні, де раніше мовив один аналоговий канал, тепер мовить із десяток цифрових.

Конкурс для постачальника оголошують, якщо:

1. змінилася технологія;
2. попередній постачальник не продовжив або втратив ліцензію.

Самі вимоги до конкурсу включають:

1. територіальну категорію, технічні характеристики радіочастотного спектра й територію покриття;
2. вимоги до програмної концепції мовлення (за потреби):
3. формат або
4. зобов’язання майбутнього ліцензіата щодо забезпечення мінімальних обсягів поширення програм, що спрямовані на певну аудиторію або
5. тематичне спрямування.

Для постачальника конкурс передбачатиме:

• технічні характеристики та
• територію покриття ефірної багатоканальної електронної комунікаційної мережі.

№ 3(а) Тимчасові дозволи лишаються

Тимчасові дозволи на мовлення з’явилися ще після початку російсько-української війни у 2014 році. Тоді це явище виникло як відповідь на атаку Росії та неможливість використовувати механізм ліцензування в умовах війни. Пізніше цей принцип узаконила Верховна Рада.

Закон «Про медіа» лишає механізм дозволів на тимчасове мовлення. Вони даватимуть медіа право на позаконкурсних засадах вести тимчасове мовлення на строк до одного року.

Існує два режими видачі дозволів на тимчасове мовлення:

1. в період дії воєнного чи надзвичайного стану (ст. 50);
2. за умов відсутності правового режиму воєнного чи надзвичайного стану та з метою протидії інформаційній агресії (ст. 122).

Зокрема, Міністерство оборони, військові адміністрації та військово-цивільні адміністрації зможуть отримувати дозволи на тимчасове мовлення після того, як Верховна Рада визнала певну державу агресоркою та протягом 5 років після скасування такого статусу (ст. 118, 125).

№ 4. Чіткий перелік тих, для кого реєстрація обов’язкова

Всі, кому не потрібно отримувати ліцензію, мають реєструватися. Залежно від виду сервісу, обов’язково чи добровільно.

Обов’язкова реєстрація передбачена для:

6. мовлення без використання радіочастотного спектру (кабельний телеканал, радіопотік);
7. суб’єктів у сфері аудіовізуальних медіа на замовлення (Megogo і TaxFlix приготуватися);
8. провайдерів аудіовізуальних сервісів (IPTV та ОТТ);
9. sp;     провайдерів платформ спільного доступу до відео (таких поки що не знаємо, й ні, ми не реєструємо ютуб, бо він у Каліфорнії).

Реєстрація для друкованих медіа стає обов’язковою, якщо Верховна Рада визнає певну державу державою-агресоркою (державою-окупанткою), тобто поки триває агресія / окупація. Медіа, котрі вже працюють, мають зареєструватися протягом двох місяців із моменту, коли ухвалено таке рішення. А нові — якщо починають роботу під час його дії і п’яти років після того, як парламент скасує це рішення (ст. 118, 124).

Втім у видань, які реєструвалися за чинним законом «Про пресу», буде більше часу. Закон про медіа набуде чинності 31 березня, й у суб’єктів у сфері друкованих медіа (звикаймо до цього визначення) буде рік на реєстрацію. Після 31 березня 2024 року їхні старі свідоцтва втратять чинність.

№ 5. Для онлайн-медіа реєстрація добровільна, але закони — обов’язкові

Коли закінчиться війна, яку розпочала Росія проти України, Росія капітулює й мине 5 років перехідного періоду, відновиться режим добровільної реєстрації друкованих медіа.

А от для онлайн-медіа реєстрація буде добровільною від початку. Нагадаємо, що тепер «онлайн-медіа» = «онлайн-преса» (на зразок медіа, в якому ви зараз читаєте цей матеріал). Сайти, які транслюють відео чи пропонують аудіоподкасти, — не онлайн-медіа. За згоду зареєструватися онлайн-видання отримає бонуси: офіційний статус для журналістів та дещо іншу систему санкцій.

Добровільною є реєстрація блогерів у соціальних мережах (платформах спільного доступу до інформації) — умовний власник пабліка у фейсбуку чи ютуб-каналу стане онлайн-медіа, якщо добровільно зареєструється як суб’єкт цієї сфери в порядку, передбаченому статтею 63.

Однак якщо колектив онлайн-медіа вирішив не реєструватися, воно не буде невидимкою для Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Якщо суб’єкт веде діяльність як медіа (публікує там новини і статті) і вирішить погратися з обмеженнями, встановленими законом, то він рано чи пізно потрапить у поле зору регулятора. І відсутність реєстрації аж ніяк не вбереже його від санкцій. Крокодилячі апеляції, що це просто сторінка якогось невідомого чоловіка й він просто написав на сайті контакти відомої пропагандистки, не допоможуть. Адже Національна рада (спільно з органом співрегулювання, якщо такий встигнуть створити) самостійно затвердить критерії, за якими сайт відноситимуть до онлайн-медіа.

№ 6. Припис (це не санкція)

«Припис — не санкція», — такий девіз міг би висіти над входом до приміщення Національної ради. Справді, припис стане заходом у відповідь на порушення, як і штрафи та серйозніші дії.

Проте важливо зазирнути до статті 100 закону, яка вказує: припис покликаний застерегти суб’єкта від нових порушень, тож у ньому Нацрада докладно опише, що саме в медіа не так. Ба більше, незгодний суб’єкт може подати зустрічну заяву й викласти своє бачення проблеми. Якщо Нацрада з ним погодиться, то скасує такий припис.

Основна мета цього механізму — відійти від виключно каральної системи, яку так полюбляли капустяні політики часів Кучми-Януковича, й виростити паростки довіри, так необхідні в нашому суспільстві.

У кожного типу суб’єктів буде свій ліміт приписів (наприклад, п’ять за рік). Після них у дію вступає наступна ланка реагування — штрафи.

№ 7. Штрафи кусючі, але розумні

Штрафи — перша реакція Нацради, яка нестиме для ліцензіата чи реєстранта фінансові втрати.

Регулятор штрафуватиме за три види порушень: незначні, значні і грубі. Для кожного типу медіа є окремий перелік порушень, розподілених залежно від ступеню суспільної небезпеки, та відповідні штрафи. Розміри штрафів:

* Після приписів, див нижче.

Коли настає штраф

№ 8. Нацрада зможе припинити роботу суб’єкта, якщо він «догрався»

Очевидно, що більшість гравців ринку не особливо зацікавлена отримувати санкції від регулятора. Втім навіть після вторгнення Росії в Україну виявилося, що деякі гравці почуваються надто нахабно.

Як ви вже помітили, в більшості випадків діятиме принцип «спочатку припис, а лише потім — штраф». Утім у деяких випадках Національна рада застосовуватиме й жорсткіші санкції: самостійно або через суд припинятиме роботу того чи іншого суб’єкта. Окремим блоком є повноваження з розділу IX, які дозволяють Нацраді реагувати на окупацію або намагання держави-агресорки просунути свої медіа.

№ 9. Про Нацраду

Критики закону про медіа одним з основних напрямів атак обрали незалежність регулятора і його назву. Не будемо заглиблюватися в основи демократії і хто має забезпечувати незалежність не лише де-юре, але й де-факто.

По-перше, перейменувати Нацраду на умовну Національну раду України з питань медіа чи Верховну раду медійних жерців неможливо, бо Конституція каже нам: «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».

Нагадаємо, що Конституція передбачає, що Верховна Рада України має повноваження для:

«20) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення».

А також що президент України:

«13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення».

Тож перелік суб’єктів, які призначають членів Нацради, так само як і назва органу, за всього бажання розробників залишаться без змін до капітуляції Росії.

Втім вони зробили крок до незалежності членів Нацради. По-перше, закон передбачає створення порядку призначення членів Національної ради за президентською квотою. Нагадаємо, що в чинному законі «Про телебачення і радіомовлення» такої процедури просто немає. За цим порядком президент повинен створити конкурсну комісію. Вона отримує заявки й попередньо обговорює запропонованих кандидатів. Щодо кожного з них комісія готує президенту подання з висновками й рекомендаціями. Президент, базуючись на рекомендаціях та принципах гендерного балансу, призначає членів Нацради одночасно на всі вакантні посади в межах своєї квоти.

Окрім нової процедури, закон дає гарантії фінансової незалежності для членів Нацради. Зокрема, їхній посадовий оклад встановлений на рівні 75 прожиткових мінімумів (зараз це приблизно 200 тисяч гривень). Очевидно, що в умовах війни такі оклади нереалістичні, проте в повоєнний час фінансова гарантія має запрацювати (одночасно із суспільним контролем за роботою членів Нацради).

Ще одне важливе завдання для Нацради: перейти до адекватного планування своєї роботи. Йдеться про два основоположні документи: Стратегію Національної ради та План реалізації стратегії. Стратегія має визначати основні цілі та напрями роботи Нацради. Зокрема, цей документ має містити інформацію про стан розвитку сфери медіа, потреби користувачів в отриманні інформації та медіасервісів. А також визначати створення або зміну каналів мовлення, багатоканальних електронних комунікаційних мереж, що передбачають використання радіочастотного спектра, зокрема й запровадження та зміну стандартів мовлення, основні формати мовлення, необхідність забезпечення обсягів певних програм, що спрямовані на певну аудиторію або мають певне тематичне спрямування. Нацрада має переглядати стратегію не менше одного разу на три роки. Перший такий документ регулятор має ухвалити на період 2024–26 років.

Виконанню завдань стратегії буде присвячено інший документ — щорічний план реалізації. До нього ввійде інформація про поточний стан регулювання, міжнародні зобов’язання та завдання, визначені національними актами, плановані заходи щодо тимчасового мовлення, напрями взаємодії з органами співрегулювання, заходи з медіаграмотності тощо.

Ще однією ключовою новелою стане поява електронного кабінету, який має створити й адмініструвати Нацрада (він також взаємодіятиме з іншими державними реєстрами).

В електронному кабінеті користувачі (суб’єкти у сфері медіа) зможуть самостійно зареєструватися й подавати обов’язкову інформацію, як-то структура власності чи зміни контактних даних. Або ж відправити заяву на реєстрацію чи ліцензування. А Нацрада надсилатиме суб’єктам повідомлення.

№ 10. Закон вперше передбачає механізм співрегулювання

Спільне регулювання на заміну суто державному контролю — ось іще одна новація в медійному просторі. Саморегулювання, на відміну від багатьох західних країн, в Україні так і не запрацювало. Хоча деякі спроби спільно вирішувати питання були ще у 2005–2007 роках, коли діяла Незалежна експертна рада з питань роботи мас-медіа під час виборів. Цей орган робив висновки про допустимість трансляції агітаційних роликів під час виборчих кампаній.

Автори закону розуміли, що саморегуляція — й досі доволі туманна перспектива, а тому передбачили механізм співрегуляції, поєднання державного і «цехового» регулювання. Він покликаний дати учасникам ринку можливість виробляти певні політики та вибудовувати довіру.

Основне завдання для органів співрегулювання:

• створити кодекси (правила) створення та поширення інформації у сферах спільного регулювання. Їх має затвердити Нацрада, далі документи будуть відкриті до підписання суб’єктами у сфері медіа;
•  створити експертні колегії, які розроблятимуть висновки про відповідності інформації, поширеної суб’єктами у сфері медіа, кодексам (правилам) спільного регулювання. Із поданням про це зможе звертатися Нацрада чи суб’єкти у сфері медіа.

Крім того, саме зусиллями учасників співрегулювання мають з’явитися критерії у сфері захисту дітей, класифікація типів медіа, вимоги щодо мовлення та багато інших.

Процес формування органів співрегулювання почнеться 1 жовтня 2023 року.

Органи співрегулювання будуть створюватися у сферах:

• аудіовізуальних медіасервісів;
• аудіальних медіасервісів;
• друкованих медіа;
• онлайн-медіа;
•  платформ спільного доступу до відео.

Процедура формування органів співрегулювання описана в розділі VII закону.