Перші документальні фільми про повномасштабну російську військову агресію проти України планують випустити семеро українських продюсерів, які об’єднались і вклали по мільйону гривень у виробництво. У цьому проєкті вони бачать свою частку тієї роботи, які українці роблять для власної перемоги. «Ми сподіваємось, що в нас вийде зробити продукт, який  буде цікавий світові: людям, які живуть у Європі, США, Австралії», — каже один із них, Володимир Бородянський. Зараз продюсери ведуть активні перемовини з партнерами й розраховують мати готове кіно вже в середині літа. Про перші проєкти, взяті в роботу, їхні бюджети, дистрибуцію, а також великі плани щодо зйомок фільмів про потоплення «Москви», Маріуполь, трагедію Бучі та Ірпеня тощо, в інтерв’ю «Детектору медіа» розказали продюсери Алла Липовецька (Mamas Film) та Володимир Бородянський («Медіа Група Україна»).

— Володимире, Алло, чому ви — представники різних продакшенів — узялися за цей проєкт?

Володимир Бородянський: Війна ставить перед продакшенами той самий виклик, що й перед українським суспільством. Ми маємо не дати ворогу знищити нас, маємо вистояти й перемогти.

Алла Липовецька: Продакшен — це люди, і в нас єдина ціль. Коли над нами було мирне небо, ми робили розважальні шоу та ліричні мелодрами. Зараз інша мета. Я про об’єднання почула від Віктора Мирського. Ми якраз обговорювали теми та ідеї, які будуть актуальними після війни, і планували вже зараз почати готуватись до них. Колеги запропонували створити це об’єднання і в першу чергу зосередитись на документальному кіно, яке для нас незвичний виклик. Але він на часі.

Володимир Бородянський: Є відчуття, що задля перемоги треба зробити багато. І розмір цього «багато» — необмежений. Продюсери, які об’єднались, вирішили вкласти свою частку в перемогу, щоб нашу розповідь почув увесь світ. Фільми, які ми створюватимемо, орієнтовані на західного глядача, щоб він почув, зрозумів нас і побачив нашу історію нашими очима.

— Чи були ваші особисті ідеї, заради яких ви  і вирішили створити цей продакшн?

Володимир Бородянський: Ні. Але за тиждень нашої роботи сформувався перелік проєктів, із яких уже взяли в роботу сім стрічок.

Алла Липовецька:  Довкола нас сформувалась спільнота колег, професіоналів, які опинились у ситуації відсутності роботи. Тому наше об’єднання – це також  створення додаткових робочих місць. Бо кожен, хто не на передовій, має робити щось корисне.

 — Алло, скажіть, яка ситуація склалась у вас після початку війни.

Алла Липовецька:  Всі пережили одні й ті самі стадії. Всі ми опинились хто у підвалі, хто у теробороні, хто в армії, хто залишив країну як біженець. Роботи не було, продакшн та мовлення зупинились. Зараз усі кадри у дефіциті. Ми віддали на потреби армії весь реквізит: рації, засоби, які використовували для виїзних зйомок, навіть одяг. Зараз наш склад порожній. Але завдяки нашому об’єднанню  ми вже маємо роботу і частина команди задіяна  у виробництві нових проєктів. І важливо, що семеро продюсерів, які у мирний час були конкурентами, зараз працюють в іншій парадигмі, на одному полі і з однією задачею.

— Як відбувається координація, в кого яка роль? Чи розраховуєте ви на доручення до вашого об’єднання інших продюсерів?

Володимир Бородянський: Для нас важливо, щоб у нас була можливість приймати всі рішення швидко, без складних бюрократичних процедур та довгого обговорення. Ми не розраховуємо, що до нас хтось доєднається, але якщо всі члени будуть не проти і проголосують за, то чому б ні? Але лише у межах до 10 людей. Бо нам важливо раз на тиждень збиратись і обговорювати теми.

Базова роль для всіх – створювати контент. А далі все залежить від сильних сторін членів команди. Наприклад, Даша Фіалко та Ігор Строчак, окрім продюсування, займаються дистрибуцією та перемовинами з іноземними партнерами. Алла займається комунікацією з фондами. Ми  використовуємо всі механізми, аби могти крім своїх грошей (а кожен із семи продюсерів вклав по мільйону гривень) залучати додаткове фінансування та збільшувати можливості виробництва.

— Які бачите можливості для отримання ґрантів?

Алла Липовецька:  Ми ще не пройшли цей шлях. Але в першу чергу ми зібрались знімати документальні проєкти про війну власним коштом. Це наш внесок, для нас це важливо.

— Що можна зняти на сім мільйонів гривень?

Алла Липовецька:  Багато чого.

Володимир Бородянський: Вартість фільмів, які у нас зараз у виробництві, не перевищує 40—50 тисяч доларів за епізод (за винятком стрічок про пропаганду та ядерну спадщину). Зараз у виробництві три фільми у Алли Ліповецької і Марини Квасової, два фільми у мене, один у Ігоря Сторчака, три фільми у спільній розробці.

Я продюсую два фільми. Перший — про Маріуполь; він створений на основі щоденників місцевої журналістки Надії Сухорукової. Ми вже зняли кілька інтерв’ю з нею, і стрічка у виробництві. Другий фільм — про пропаганду. Магістральною темою є ідея відповідальності тих, хто пропаганду створює; тих, хто її споживає; тих, хто використовує її як виправдання; тих, хто її толерує. Чи просто мовчить. Ми хочемо донести думку, що інформаційна війна – це війна не в лапках, це не фігура мови. Це зброя, за допомогою якої чиняться злочини. Пропаганда вбиває. Пропагандисти мають стосунок до скоєного в Бучі, Маріуполі, Краматорську. Ми прагнемо зрозуміти, які інструменти для притягнення до відповідальності замовників і виконавців інформаційних атак є сьогодні, і які потрібно ще винайти. 

Також є фільм Віктора Мірського «Ядерна спадщина» про Будапештський меморандум. Попри обіцяну безпеку ми опинились у небезпеці, ми гинемо. Постійно йде дискусія, яку зброю нам  давати, а яку ні, дискусія про закриття неба, і той документ, який підписаний 28 років тому, не дієв. У фільмі ми говоримо, як так сталось, що ядерна зброя з країн колишнього СРСР залишилась тільки в Росії. Чому західний світ пішов на це. Фільм не про минуле, а про майбутнє: що значить для світу прецедент із Будапештським меморандумом? Чи залишиться в світі довіра до будь-яких гарантій та обіцянок? Наскільки світ мілітарізується?

Також у зйомках  фільм Ігоря Сторчака про те, як нам вдалось вистояти перші півтора місяці війни, коли від України цього ніхто не очікував.

Алла Липовецька:  У нас у виробництві фільм «Вокзал надії». Це берлінський вокзал, який став великим скупченням біженців з України.  Ми думаємо про трилогію про варшавський та львівський вокзали, але почали з Берліна. Ми були вражені волонтерським рухом у Німеччині. У центрі історії три долі наших біженців: з Бучі, Маріуполя та Києва. Деякі з них дуже трагічні. А також три долі берлінських волонтерів. Це і відомі німці, і наші співвітчизники. Також у нас є проєкт «Дев’ять життів» про тварин на війні. Через їхні долі ми розповідаємо про людей. У нас багато історій — і сумних і щасливих, про домашніх тварин, зоопарки,  притулки тощо. Третій наш проєкт — «Бад-Зегеберг». Це невелике місто в Німеччині, де до і під час Другої світової війни були розправи над євреями. А зараз місцева синагога стала притулком для українських біженців. Це історія про спокутування. Адже багато хто з тих німців, які приймають українців, пройшли довгий та складний шлях визнання своєї національної провини та покаяння.

— Як ці ідеї прийшли до вас? І взагалі як відбувався збір ідей та сценаріїв?

Алла Липовецька:   Ідеї з’являються, коли хтось пропускає певну історію через себе. У нашому об’єднанні продюсерів ми домовились зібрати різні заявки. Ті, у які ми найбільше віримо, ми пітчингували одне одному. Вони навіяні розповідями наших колег-біженців. Серед них є режисери, журналісти, креативні продюсери. Частину заявок ми відклали, бо не можемо їх виробляти в час гарячої фази війни.  Зараз одна з команд працює у Берліні, інша — на півночі Німеччини. Третя команда нашого з Мариною Квасовою продакшну робить у Києві проєкт про тварин.

Володимир Бородянський: Даша Фіалко розробляє проєкт про повернення людей у зруйновані домівки. Це досить складний та емоційний проєкт.  

— Володимире, у вас у роботі проєкт про Маріуполь. Де ви берете ілюстративні матеріали  з територій, де тривають бойові дії? Чи працюють ваші співробітники у таких місцях?

Володимир Бородянський: У нас є три основні джерела для відеоматеріалів. Насамперед  це інтерв’ю. Якщо говорити про Маріуполь, то це інтерв’ю Надії Сухорукової. Вона вже виїхала з міста. Відео ми беремо у Бориса Яковенка, оператора, який разом із Надією був у Маріуполі і багато знімав. Решту матеріалу – хронікальну частину – ми беремо з відкритих джерел (очищуємо права та домовляємось про дозвіл на використання), у телеканалів.. Також на замовлення  Мінкульту ми разом із волонтерами формуємо ресурс із фото та відео, де збираємо всі свідчення воєнних злочинів Росії. До речі,  ми шукаємо волонтерів для обробки фото і відео. Це потрібно для того, щоб усі, хто знімає про Україну, могли користуватись цим архівом і бачити, кому належать права. Західні журналісти зможуть використовувати ці матеріали, щоб розповідати про Україну. Юристи  братимуть звідти докази злочинів Росії проти України. Ресурс допомагає відстоювати інтереси України в усіх площинах: від культурної до юридичної.

Алла Липовецька:   З перших днів частина нашої команди взяла камери у руки і знімала. У нас оригінальні зйомки. Всі матеріали знімають наші групи. При цьому у Берліні у нас перебуває частина креативної команди. Також у нас німецький оператор.  Це не копродакшн, але так організоване виробництво.

— Чи співпрацюєте ви з тими, хто знімає  бойові дії чи життя на окупованих територіях?

Володимир Бородянський: Ми маємо хроніку, яку вони надають. Деякі наші оператори зараз служать в армії і також надають хроніку. Але спеціально людей у гарячі точки не посилаємо.

Алла Липовецька:   Є режисери на передовій, які нам пишуть, розказують, що знімають між боями, і надають посилання.

— Як ви бачите дистрибуцію ваших проєктів? Вони вийдуть за кордоном? Чи ви плануєте показати ці фільми і на українських каналах, наприклад, у межах того ж марафону?

Володимир Бородянський: Ми сподіваємось, що в нас вийде зробити продукт, цікавий людям у Європі, США, Австралії. Тому, коли ми  обираємо теми, то насамперед зважаємо на те, що ексклюзивного ми можемо розповісти про себе, яку мову ми маємо використати, щоб люди з-за кордону нас побачили і зрозуміли. Насамперед ми робимо проєкти для іноземного глядача. Звісно, наші люди також  це побачать, коли українські канали та платформи куплять наш продукт і покажуть його. Наше завдання — виробити пул фільмів, продати їх, заробити гроші й інвестувати їх у наступний У нас немає мети поділити прибуток, але ми хочемо збільшити наш фонд із семи мільйонів гривень до двохсот мільйонів, які підуть на зйомки.

— Вже є домовленості з зарубіжними каналами та платформами?

Володимир Бородянський: Ми працюємо місяць. За цей час ми прийняли рішення про фінансування, початок зйомок тощо. У мирний час нам на це потрібно було б  4—5 місяців.

Алла Липовецька: Наша мета — зробити якісний продукт і залучити гроші для виробництва масштабніших продуктів в умовах, коли ринок не працює.

Володимир Бородянський: Ми прагнемо прибутку, але не для себе. Даша Фіалко їздила у Канни і презентувала наші проєкти. Ігор Строчак також активно цим займається. Але домовленостей немає, бо ми ще не надали візуальний матеріал. Потенційні партнери очікують від нас цього. Наші ідеї на папері подобаються багатьом, ми в активних перемовинах.

— Які країни найбільше зацікавлені?

Алла Липовецька:  Європейські, насамперед Польща та Німеччина. Це ті країни, з якими ми маємо попередні домовленості. Складність у тому, що ми самі не відразу бачимо матеріал, а це для оперативного продюсування дуже важко. Наприклад, ми знімали під обстрілами у зоопарку, але матеріал вийшов не найкращий, хоча живий та чесний. Але ми хочемо зробити якісне документальне європейське кіно і картинка дуже важлива. До середини літа ми зробимо 3—4 фільми. Деякі проєкти складніші, вони потребують більших грошей, донорів, можливо, копродукції.

— Більш масштабні проєкти будуть документальними? Чи у планах ігрове кіно та серіали?

Володимир Бородянський: Зараз ми зосередились на документалістиці, бо маємо обмежений ресурс. Художній фільм чи серіал, щоб конкурувати за увагу західного глядача, потребує зовсім інших грошей. Якщо умовна година продукту, як я вже казав, зараз у нас коштує 40—50 тисяч, то серіал для західного глядача обійшовся би у 200+ тисяч доларів. Колись ми до цього також дійдемо, але перше завдання — розповісти світові про війну суб’єктно.

— Які збираєте сценарії та ідеї? Яких зараз не вистачає?

Володимир Бородянський: Ми завжди у процесі пошуку ідей, і їх багато. Але проблема не в ідеях, а в їхньому втіленні. Згадаємо фільм Netflix «Як стати тираном». Якщо прибрати форму, то можна сказати, що це фільм про різні способи управління в диктаторських режимах. Але ця проста ідея була втілена у форму іронічної методички, і це створює інше сприйняття.

— Чи достатньо досвіду у наших спеціалістів для створення кіно рівня Netflix?

Володимир Бородянський: Ми вважаємо, що у нас достатньо досвіду. Зараз ми знімаємо без копродукції. Проте у фільми про пропаганду та ядерну спадщину ми хочемо залучити іноземного режисера і продюсера. Це свідчить не про нашу неспроможність, а радше про бажання залучити тих людей, які відчувають аудиторію, та додаткові гроші.  

Алла Липовецька:  У нас було багато дискусій щодо того, що всі ми не документалісти. Але зараз документалістика відійшла від канонів. Наприклад, кіно Netflix дуже авторське, різножанрове, технологічне. Ми маємо перевагу: наші проєкти ми робимо з усією пристрастю. А глядача не обманеш. Якщо ми переживаємо дуже сильні емоції і хочемо про них розповісти, то вони будуть сприйняті. Може це буде не так круто, як на Netflix, але ми розкажемо щось більше.

Володимир Бородянський: А я переконаний, що це буде круто, як на Netflix. За останні роки наша індустрія посилилась. У нас з'явилися спеціалісти та досвід, щоб робити фільми світового рівня.

— Як війна вплине на ринок продакшну в Україні? Зараз дуже часто  сценаристи та режисери пишуть, що так, як раніше, не буде. А як буде?

Володимир Бородянський: Я точно не готовий говорити про те, що буде після війни. Бо зараз у нас гарячий етап протистояння з Росією. Знаю, що ми переможемо. Вірю і хочу, щоб зросла частка контенту про нас самих. Ми дуже мало про себе знаємо.

Алла Липовецька:  Я також хочу нашої перемоги і сподіваюсь, що вона не забариться. Але ми матимемо складний післявоєнний період. У цих умовах і продакшнам, і каналам буде складно. А глядачу потрібно буде давати актуальний та важливий продукт. Ми точно вигребемо, але як — ще не знаю. Усе залежить від економіки. Жумаю, що ми вийдемо на новий рівень контенту про нас: чесного, доброго, розумного, легкого та автентичного. Не того, де дія відбувається в «місті N».

— Зйомка такого безликого продукту була зумовлена орієнтацією на російський ринок. З одного боку, вона дозволяла виробляти більш дорогий та якісний продукт, але з  іншого — робила його не автентичним. На вашу думку, чи мало це вплив на війну?

Алла Липовецька:  Ми не робили проєкти на замовлення Росії. Ми виробляли проєкти для різних ринків, і російського у тому числі, адже він був доволі грошовитий.

Володимир Бородянський: Війна відбулась через те, що Путін і російська «еліта» не бачать нашої суб’єктності. Вони не вважають нас державою, людьми, які можуть самостійно визначати свою долю. Передумова, причина та привід — усередині Росії 

Алло, Володимире, що б ви хотіли зняти та продюсувати після війни? Найбільш сміливі ідеї.

Алла Липовецька:  Я б хотіла зняти блокбастер про Привида Києва. Комплекс меншовартості відходить, він забутий, як страшний сон. У нас неоране поле історій та ідей. Нам лише залишилось перемогти та відновитись.

Володимир Бородянський: Щодня відбуваються події, варті того, щоб бути зафіксованими у літературі, мистецтві, кіно. Потоплення флагмана російського чорноморського флоту «Москва» — це історія, яка точно буде екранізована. Оборона Києва буде екранізована. Трагедія Бучі й Ірпеня буде екранізована. Маріуполь, «Азовсталь», тероборона, волонтери. Нас чекає багато героїчних та історичних фільмів. Ця війна дасть багато матеріалів для роздумів, осмислення та творчості.