Найгучнішим скандалом у медіаспільноті за квітень - червень 2016 року був скандал із опублікованими сайтом «Миротворець» списками журналістів, акредитованих за два роки в так званій «ДНР». Ні багато, ні мало – імена, прізвища, телефони та електронні поштові адреси 4 тисяч журналістів – від Reuters до «Аль Джазіри». Скандал був таким гучним, що сама медіаспільнота розділилась. Більшість журналістів, котрі працювали на окупованій території – й іноземців у тому числі, висловились проти публікації їхніх персональних даних, і вимагали цю інформацію із сайту прибрати. Однак частина медіаспільноти заявила, що інформацію з окупованої території варто отримувати лише від контррозвідки та переселенців. Народний депутат України Антон Геращенко зажадав контролювати на законодавчому рівні контент, що з’являється на українських інформсайтах, на предмет інформаційної безпеки для країни.

Втім, Президент України та голова СБУ ідеї не допускати журналістів на окуповані території не підтримали, а публікацію списків «Миротворця» засудили. У прокуратурі Києва відкрито кримінальне провадження щодо публікації персональних даних та перешкоджання роботі журналістів. Ще кілька журналістів звернулись до поліції через погрози фізичною розправою після того, як вони висловили протест проти публікації цих списків. До речі, «Миротворець», коли розпочався скандал, спершу списки із сайту прибрав, а потім знову оприлюднив – оновлені. А міністр інформаційної політики Юрій Стець вибачився за свою заступницю Тетяна Попову, яка різко критикувала дії «Миротворця», а згодом ще й закликав не «Миротворець», а іноземних журналістів поважати українські закони…

Ще однією історією, за якою стежити стає все цікавіше, є справа журналістів програми розслідувань «Схеми», котра виходить на «Радіо Свобода», проти Служби безпеки України. На момент написання цього моніторингу суд удруге зобов'язав військову прокуратуру поновити кримінальне провадження за фактом нападу представника СБУ на знімальну групу програми, а військова прокуратура втретє цю справу закрила. При чому цього разу військова прокуратура зробила це надзвичайно швидко – за чотири дні після рішення Печерського суду на апеляцію журналістів про закриття справи. В рамках моніторингу порушень прав журналістів «ДМ» постійно пише про цю справу. Нагадаю, 2 жовтня 2015 співрбітники СБУ затримали в центрі Києва біля однієї з будівель Служби безпеки знімальну групу програми «Схеми» – Михайла Ткача та Кирила Лазаревича. При затриманні журналістам пошкодили техніку. «Схеми» якраз знімали матеріал про дорогі автомобілі спецслужбістів, що не відповідають їхнім задекларованим доходам. Відео з камер спостереження доводить, що при затриманні до журналістів застосовували силу.

Команда «Схем» і далі планує боротися за те, щоб справа розслідувалась. «Наразі ми з юристами вимагатимемо відвід слідчого, оскільки бачимо в його діях несамостійність та упередженність. Та знову будемо оскаржувати закриття справи. Кидати це діло не плануємо, оскільки в разі перемоги це нарешті створить прецедент, після якого всі правоохоронці (і не тільки) будуть двічі думати про наслідки перед тим, як перешкоджати законній журналістській діяльності. У разі поразки в українських судах, ми плануємо звертатись до Європейського», - повідомила Наталка Седлецька – керівник і ведуча програми.

Під кінець червня і на початку липня в медіапросторі згадали про ще одну справу, в якій журналісти фігурують потерпілими. Це історія із захопленням Лисичанської ТРК «Акцент», що в Луганській області. Саме захоплення місцевої телекомпанії сталось 11 жовтня 2014 року напередодні позачергових парламентських виборів. А говорити про цю справу почали лише тепер у контексті затримання одного з командирів батальйону «Айдар» Ігоря «Рубіжа» Радченка як організатора злочинного угрупування. Але про все по порядку.

«Детектор медіа», коли ще був «Детектор медіаю», писав про цей інцидент із захопленням ТРК «Акцент». Якщо коротко, то історія виглядала так: «Акцент», котрий на 51 відсоток належить Лисичанській міській раді, себто є комунальним медіа, і на 49 відсотків фірмам, які належать теперішньому народному депутатові від «Опозиційного блоку» Сергію Дунаєву, під час захоплення сепаратистами Мозгового Лисичанська активно транслював їхню – сепаратистів – позицію. Коли місто звільнила українська армія, разом із сепаратистами зникли всі працівники компанії і техніка з ними. Тоді штаб АТО призначив трьох волонтерів-медійників запустити телеканал. До жовтня 2014 року «Акцент» ретранслював «Громадське», «Еспресо» та готував власні вечірні випуски новин. 11 жовтня 2014-го телекомпанію захопили люди в камуфляжі з нашивками батальйону «Айдар», з ними був помічник тоді ще кандидата в народні депутати Сергія Дунаєва – Євген Байрамов. Пізніше на це місце приїхав командир роти «Айдару» Ігор «Рубіж» Радченко, котрий казав, що це його люди. От як цю подію в коментарі «Детектор медіа» коментував один із журналістів-волонтерів, призначений штабом АТО, Олександр Кобзар: «8 людей увірвались у приміщення, забрали телефони, і дали нам 3 хвилини на збори. Вони ще сказали, якщо будемо дьоргатись, ручки-ніжки прострелять».

11 жовтня 2014-го журналісти подали заяву в міліцію. Кримінальна справа була порушена майже одразу. Зараз троє журналістів: Іван Полупанов, Вікторія Васильченко та Олександр Кобзар є потерпілими в цьому провадженні. Лише нещодавно була додана до справи стаття 171 – перешкоджання журналістській діяльності. Але Олександр Кобзар каже, що за півтора роки справа майже не зрушилась з місця. «Все, що вдалося встановити слідчим, –це адресу проживання Євгена Байрамова», – каже потерпілий. На його думку, усе через те, що місцева поліція дуже залежна від місцевої еліти, а також дуже боїться військових, тому справа так повільно рухається.

Сам Ігор «Рубіж» Радченко заявляв у ЗМІ, що люди в камуфляжі «Акцент» не захоплювали, а звільняли від невідомих людей. Щоправда, тепер Радченко стверджує, що ці люди в камуфляжі були не бійці його підрозділу, а невідомі. Мовляв, «нашивки» «Айдару» можна купити в Сєвєродонецьку в магазині, сказав тоді підозрюваний.

Самого Радченка відпустили в суді з-під варти на поруки депутатів. Тепер потерпілі, в справах яких він фігурує, бояться за своє життя і не хочуть усього говорити.

Загалом бачимо, що справи щодо порушень прав журналістів просуваються вкрай повільно та без ентузіазму з боку представників правоохоронних органів. У той же час тенденція йде до того, що журналістам все частіше кажуть, що щось вони не повинні показувати і розповідати, бо це шкодить безпеці країни, як наприклад, скандал із журналістами «Громадського» та «Новой газеты», котрі начебто показали позиції українських військових у своїх матеріалах. Або сюжет «Схем» про одного й того самого бодігарда для обох президентів Януковича і Порошенка, або історія з матеріалом «Наших грошей» про те, де живе і на чому їздить міністр оборони України. Але це вже історії для наступного моніторингу. Дочекайтеся.

За цих три місяці було 102 порушення прав журналістів. Найбільше до журналістів застосовували фізичний тиск, погрози, побиття чи залякування – 61 такий випадок, на другому місці традиційно ненадання журналістам інформації – 26 випадків.

Лідером традиційно є Київ та Київська область, але знову ж – не тому, що найбільш агресивні до журналістів у столиці, а тому, що журналістів більше та й про свої права вони краще знають, і знають, куди звертатись – тут випадків майже третина – 30. На другому місці Крим майже теж уже традиційно, зараз окупаційна влада звинувачує журналістів в екстримізмі, та ФСБ постійно навідується з обшуками – 9 випадків. Третє місце розділили Одеська та Волинська області – по 8 випадків порушень прав журналістів.

Клікніть для збільшення