У подкасті «Медіуми» — Василь Бирзул, заслужений журналіст України, що з перших днів Чорнобильської катастрофи в складі спеціальної групи виїжджав до чорнобильської зони і в спеціальних репортажах розповідав про хід рятувальних робіт.

У розмові — як журналісти Українського радіо потрапили до Чорнобиля, чому їх туди не пускали і як довелося маскуватися під команду річкового флоту. А також про перші поїздки до зони відчуження, роботу біля реактора і про радянську цензуру: що дозволяли говорити в ефірі, як із текстів прибирали згадки про рівень радіації і чому слухачі не отримували повної інформації.

Більше про роботу Українського радіо в період Чорнобильської катастрофи — читайте у книжці «Українське радіо. Історія буремного століття».

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ.

00:00 «На Українському радіо створили творчу групу із добровольців. Таких виявилося п’ять»;

04:38 «Я все життя думаю, яка в мене професія. Усі їдуть звідти, тікають, а я — туди»;

07:40 «Коли ми підійшли до центру Чорнобиля, нас затримала міліція»;

11:03 «Веліхов показував фотографії реактора, пояснював ситуацію: настав період, коли ми просто не знаємо, що буде далі»;

14:25 «Хоча я працював на радіо, вважав, що журналіст не має права працювати «за рогом»;

17:02 «Накопичувач нічого не показував. Це була радянська система, щоб усе приховати»;

18:42 «Я заглядав у реактор зблизька»;

22:02 «Цензор — це була людина зі структури КДБ»;

27:43 «Коли ми записали інтерв’ю з академіком Веліховим, його розшифрували і понесли Щербицькому. Перед ними ніхто не звітував!»;

28:40 «Камери ставали радіоактивними, їх утилізували, як і магнітофони, бо пил осідав усюди»;

32:53 «Я усвідомлював небезпеку, але через професію іноді ігнорував її заради репортажу»;

37:44 «Українці зрозуміли, що в самому серці країни збудували станцію, яка, якщо не знищила, то серйозно покалічила людей».

«На Українському радіо створили творчу групу із добровольців. Таких виявилося п’ять»

Наталка Соколенко: Василь Бирзул був одним із перших журналістів, який потрапив у зону Чорнобильської аварії та почав висвітлювати трагічні події. І ледь не був заарештований за свою журналістську цікавість. Про це ми говоримо у день 40-х роковин аварії на Чорнобильській атомній станції.

Василь Бирзул: Ви мене одразу заінтригували: «потрапив, ледь не заарештували». Так, потрапив! Щоб молоде покоління розуміло: тоді не можна було ні з ким домовитися, бо не було мобільних телефонів, сучасних засобів комунікації. Усі були там, у Чорнобилі! І коли виникла потреба на початку травня, коли Горбачов виступив із промовою, наші керівники засобів масової інформації почали думати: раз він зізнався на весь світ, треба й нам щось показувати. Почали говорити: як висвітлювати?

Українське радіо тоді було ключовим у системі електронних засобів масової інформації. Телебачення, хоча я теж половину життя пропрацював там, не було таким популярним, як Українське радіо. Ми почали думати, що робити. Насамперед Олександр Васильович Бутко, завідувач відділу промисловості головної редакції інформації Українського радіо, створив із добровольців творчу групу. Таких виявилося п’ять.

Наталка Соколенко: Перед тим як перейти до обставин, як ви потрапили в Чорнобильську зону, варто нагадати, якою була обізнаність журналістів і особисто ваша. Звідки ви дізналися про аварію на Чорнобильській АЕС і як оцінювали ризики, щоб зрозуміти ці слова про добровольців?

Василь Бирзул: Моя дружина — лікарка швидкої допомоги. Після 26-го вона приїхала додому й сказала: «Щось трапилося в Чорнобилі». Вони теж не знали, хоча це називалося медициною катастроф. На перехресті Вишгородської, казала, нарахували 500 автобусів «Ікарусів» — із Києва поїхали евакуювати людей. Оскільки й швидкі поїхали туди, пожежні машини — за цим визначили, що щось сталося.

У день 26 квітня мене попросили возити весільну пару визначними місцями Києва — відомі поети і письменники. Увечері я поставив автомобіль і прийшов на весільну вечірку. Дорогою потрапив під дощ. Мене почало трясти, ніколи в житті так не трясло. Їм нічого не залишалося, як налити пів склянки спирту. Я випив, хоча взагалі не пив. Іншого варіанту зупинити цю тряску не було. Я підозрюю, що дощова хмара прийшла до Києва з Чорнобиля після вибуху. За цей час, від ночі до вечора, я відчув першу реакцію організму на радіацію. Але це моя версія.

Наталка Соколенко: Спирт — дуже цікаво. Можливо, це вас і врятувало, що ми з вами зараз говоримо?

Василь Бирзул: Але за кермом, уявіть собі, який це ризик був. Бо іншого варіанту врятувати людину не було.

Наталка Соколенко: Для тих, хто тоді не жив і не знає цих побутових деталей, я пам’ятаю, ходила до школи і була евакуйована. Українці вважали, що червоне вино і спирт загалом рятуватимуть від радіації.

Василь Бирзул: Думаю, вони ще не знали тоді, що це радіація.

«Я все життя думаю, яка в мене професія. Усі їдуть звідти, тікають, а я — туди»

Наталка Соколенко: Але щодня інформація проривалася, зокрема через так звані ворожі голоси — закордонні радіостанції: «Голос Америки», «Радіо Свобода», BBC. Вони доходили на цю територію. Я по своїй родині пам’ятаю, що мої батьки брали звідти інформацію про те, що сталася велика біда.

Коли формували групу людей, готових їхати в Чорнобильську зону, ви розуміли, що це ризик? Ваше начальство розуміло, що це ризик, тому шукали добровольців? Чи ви не до кінця усвідомлювали, що це за ризик?

Василь Бирзул: Згадайте, яка тоді була пора. Це протистояння між Радянським Союзом і Америкою, загроза ядерної війни. Ситуацію нагнітали щодня. Ми всі проходили тренування. У кожного був персональний протигаз на Українському радіо, у підвалі, підписаний. Форма для хімзахисту — теж персональна. Ми всі готувалися до ядерної війни. Що таке ядерний вибух, усі прекрасно розуміли. Інша справа, що тоді не розуміли масштабу. І різниці між військовим ядерним вибухом і «мирним атомом» також могли не усвідомлювати. Хоча, думаю, дещо розуміли, бо всі з Києва виїжджали.

Я все життя думаю, яка в мене професія. Усі їдуть звідти, тікають, а я — туди. Ти їдеш, бо професія зобов’язує бути там, де інші бояться. Не всім це дано, а ти мусиш там бути.

Наталка Соколенко: А ви в цю групу добровольців потрапили з власної волі чи за наказом?

Василь Бирзул: Абсолютно з доброї волі. Бо професія у нас така. По-перше, я був спеціальним кореспондентом Українського радіо. Спеціальний кореспондент на будь-які події виїжджає першим. Це як у військових: якщо ти обрав цю професію, то розумієш, що маєш ризикувати. Не тільки на позитивні події їздити, а й на такі. Нас так учили. Коли навчалися в університеті, на прикладі військових кореспондентів нас вчили, як бути на передовій, як ризикувати життям і здоров’ям, щоб донести до своїх читачів, глядачів і слухачів інформацію.

Наталка Соколенко: Бачите, якщо ми беремо сучасних журналістів, які їдуть на війну і отримують поранення, інколи гинуть, це збереглося.

Василь Бирзул: Я схиляюся перед моїми колегами, які зараз працюють. У кожного своя війна. Комусь випав Чорнобиль. За віком я вже не можу бути на війні.

«Коли ми підійшли до центру Чорнобиля, нас затримала міліція»

Наталка Соколенко: Але розкриймо інтригу, яку я озвучила на початку: чому вас ледь не заарештували при спробі потрапити ближче до Чорнобиля? Як це було?

Василь Бирзул: Усі були перелякані, нікого не пускали, все закрили. Як потім пояснював професор, академік Веліхов, вони самі не могли зрозуміти, що відбулося. У реакторі утворилися нові хімічні елементи. Температура не падала. Він показував нам фотографії: «Ось дивіться — 365 градусів». Нічого не могли погасити, воно горіло.

Наталка Соколенко: А ви з ним навіть спілкувалися?

Василь Бирзул: Звичайно. Ми потрапили туди. Тоді була паніка, невідомість, нікого не пускали. Суспільство радянське було закритим саме по собі, а в такій ситуації закрили все ще більше. Начальство сказало: «Подумайте, як». Ми сформували групу — і Олександр Бутко, завідувач відділу, домовився з «Укррічфлотом», оскільки ми були з ними в хороших стосунках, щоб нас записали в команду матросів, які перевозять ліквідаторів. Там постійно була ротація по Дніпру — возили людей до Прип’яті, до Чорнобиля. І ми в складі команди потрапили туди.

Одягнені були як на курорт: блейзер, футболка, джинси — і все. Коли ми вийшли в Чорнобилі, усе цвіло, весна, початок травня. Це було неймовірно. Десь рохкали свині, десь були кури, яких ще не виловили, які залишилися живими. Перебіг кіт, гавкнув собака. Потім їх утилізували, бо ніхто їх не рятував — це вже були радіоактивні тварини. Але людей не було. Це було мертве місто.

Коли ми підійшли до центру Чорнобиля, нас затримала міліція і одразу привела в урядову комісію. Двоє, вибачте, хлопців, одягнені як на курорт. Іншого одягу не було. Готувалися до ядерної війни, але Держтелерадіо не могло забезпечити одяг.

Наталка Соколенко: Той самий хімзахист хоча б.

Василь Бирзул: Так, хімзахист. Нас завели в цю державну комісію. У приймальні стояла велика кількість людей високого рангу, чекали на прийом до голови комісії, розв’язували якісь питання. Ми впізнали багатьох, зокрема голову Держплану, майбутнього прем’єра Віталія Масола. Я не тримаю на нього зла, але він поставився до нас не по-дружньому.

Він знав нас в обличчя, бо ми були на багатьох подіях. Сказав: «Що ви сюди приїхали? Ще вас тут не вистачало». І фактично накинулися на нас: «Вас із роботи звільнять. Хто вас сюди прислав?».

«Веліхов показував фотографії реактора, пояснював ситуацію: настав період, коли ми просто не знаємо, що буде далі»

Василь Бирзул: Завдяки тому, що я робив репортаж про пуск четвертого енергоблоку у 1983 році, я тиждень жив у Прип’яті й щодня працював на атомній станції, робив репортажі про передпускові роботи. Секретарка комісії, пані Валентина, мене впізнала, побігла до голови урядової комісії, доповіла. Виходить і каже: «Вибачте, вас запрошує Іван Степанович Силаєв».

Силаєв, голова комісії, щойно змінив Щербину. І серед людей, які стояли в черзі, міністрів, двох, як вони вважали, «туристів» запрошують без черги. Іван Степанович тепло нас прийняв і сказав: «Хлопці, я вражений вашою сміливістю і зроблю все, щоб ви отримали все необхідне для змістовних репортажів». Він натиснув селектор і дав команду кожному: академіку Веліхову, академіку Гідаспову, Легасову, щоб нас прийняли, провели на об’єкти і надали інформацію для висвітлення робіт із ліквідації наслідків аварії. Я вперше відчув свободу слова і повагу до професії. Уявіть: усе відсунули, хоча ми, звісно, не заважали роботі. Потім він став прем’єр-міністром Росії, але це вже інша історія.

Коли по селектору відповідав Легасов, він сказав: «Іване Степановичу, я зараз на вертольоті облітаю реактор. Пізніше буду». Уявіть, вони звітували.

Ми зайшли до кабінету академіка Веліхова. Треба було бачити його стан: таке враження, що людина не спала тиждень, не вмивалася, не голилася. Лише глянувши на нього, розумієш, яка ситуація. Перше, що ми почули — це російська лайка.

Наталка Соколенко: Від нього?

Василь Бирзул: Так. Каже: «Хто вас сюди прислав у такому вигляді?». І кинув нам два пелюстки — така маска. Ви розумієте, що в 99,99% може нічого не бути, але 0,001 частинка потрапить — і вам вистачить на все життя. Якщо йдеться про альфа-, бета-, гамма-випромінювання, ми тоді добре знали: альфа можна струсити, бета — це пилюка, яку ти вдихаєш, а гамма пронизує наскрізь. Лише метрові бетонні стіни можуть захистити.

Він почав показувати нам фотографії реактора, пояснював ситуацію: настав період, коли ми просто не знаємо, що буде далі. Не можемо погасити, нічого не можемо зробити.

«Хоча я працював на радіо, вважав, що журналіст не має права працювати «за рогом»

Наталка Соколенко: Як ви працювали як репортажист? Розкажіть, будь ласка, на яких небезпечних майданчиках, у яких ситуаціях ви побували тоді?

Василь Бирзул: Хоча я працював на радіо, вважав, що журналіст не має права працювати «за рогом». Радіожурналіст міг би записати десь у безпечнішому місці, куди приїжджають ліквідатори, і багато колег так і робили. Але мій принцип був інший: я маю бути на місці, там, де працює людина. Я не зварюватиму і не виконуватиму іншу роботу, але потім ця людина говоритиме зі мною, бо я був там, де вона працює. Я не ховався, а був поруч.

Ми бігали цією «золотою галереєю». Хто знає, це кілометрова відкрита веранда, яка з’єднує всі чотири енергоблоки. Її частково закладали свинцем, десь перекривали.

Наталка Соколенко: А чому називають її «золотою»?

Василь Бирзул: Реактор був оббитий жовтим металом. Але там усе одно був високий рівень радіації, це був зручний коридор, яким усі пересувалися.

У репортажах були записи: біжимо, задихаємося, говоримо в мікрофони, бо рахунок ішов на рентгени за годину. Чим швидше проскочиш небезпечну зону, тим меншу дозу отримаєш.

Один із найскладніших моментів — коли зварювали біологічну стінку між третім і четвертим енергоблоками, між машинними залами. Зварювальник працював лише 15 хвилин: його привозили, він працював і їхав. Потім ці листи заливали бетоном. Телебачення мало показувати ці роботи.

Я не міг розповідати по радіо, не побачивши цього. Але записувати там було неможливо: людина працює лічені хвилини, і це небезпечно не тільки для неї, а й для мене. Дозиметристи категорично забороняли зупинятися в небезпечних місцях.

Ми поверталися в безпечну зону, перевдягалися і вже там записували інтерв’ю з людьми, які працювали. Така була технологія підготовки репортажів: ти бачиш усе на місці, але запис робиш у безпечних умовах.

«Накопичувач нічого не показував. Це була радянська система, щоб усе приховати»

Наталка Соколенко: Пане Василю, як довго вам довелося там працювати? Ви прийшли до нас із накопичувачем радіації, який залишили собі на пам’ять. Розкажіть, це ж було дуже ризиковано, але вам довелося там попрацювати.

Василь Бирзул: Спочатку нам не давали жодного захисту. І 30-кілометрової зони тоді ще не було. Ми їздили, хто в чому.

У мене потім десятиліттями висіли джинси, в яких мене не випускали із зони, бо були так звані ПУСО — російська абревіатура, українською це «посилена обробка». Казали: «Знімай». Так було з усіма. Машини теж мили, поки більш-менш можна було пускати їх до Києва, бо повністю вимити було неможливо.

Наталка Соколенко: Що показував ваш накопичувач?

Василь Бирзул: Накопичувач нічого не показував. Це була радянська система, щоб усе приховати, засекретити. Ця тема дуже широка. Усім говорили приблизну норму — 25 рентгенів.

Наталка Соколенко: Брали ваш накопичувач, який без жодних позначень, і казали: «У вас у межах норми — 25». А скільки було насправді — невідомо.

Василь Бирзул: Невідомо, бо їх при тобі не перевіряли. Тобі видавали, ти потім здавав. Це вже тоді, коли нам видали перепустки з написом «всюди». Уявіть, яка свобода слова, ти міг піти будь-куди, якщо знаєш, куди йти, і все побачити.

«Я заглядав у реактор зблизька»

Василь Бирзул: Я не знаю, чи можна цим пишатися, але можу сказати, що заглядав у реактор зблизька. Замполіт 605-го управління Віктор Хапренко підходить у блоці управління, в адміністративному корпусі, і каже: «Вася, хочеш заглянути в реактор?» Я відповів: «Звичайно, Вікторе Миколайовичу». Він закінчив Львівське військово-політичне училище, був замполітом 605-го будівельного управління, яке виконувало роботи зі спорудження саркофага. Це було управління Мінсередмашу — засекреченого міністерства в Радянському Союзі, яке будувало атомні електростанції. Ми пішли. Йшли галереєю, підіймалися пожежними драбинами, саморобними звареними конструкціями. Вікон на атомній станції немає. Десь вода, десь темрява, але він знав, куди йти.

Ми прийшли на 72-гу відмітку — це над реактором, найвища точка атомної станції, дах енергоблока, далі вже труба. Коли я дивлюся на цю трубу, кажу: «Я тут був, заглядав».

Там сидів молодий військовий біля освинцьованого жовтого віконця і дивився в реактор. Тоді якраз накривали так званий «мамонт» — дах. Саркофаг уже зробили, залишалося накрити дах. Його ніяк не могли поєднати з уже збудованими і старими конструкціями, щоб усе не завалилося. Керували японськими кранами з укриття. Камери виходили з ладу, електроніка не витримувала. Із укриття з висоти понад 70 метрів нічого не було видно. Тому були так звані коригувальники.

Цей хлопець сидів, як у сні, і коригував роботу: «Майна, віра» (команди «Спускай, підіймай» — «ДМ»). Японські крани і німецькі насоси, якими заливали конструкції, керувалися дистанційно. Оператор давав команду: «Майна, віра, куди?»

Наталка Соколенко: Хлопець — це строковик?

Василь Бирзул: Строковик. Очевидно. Я не знаю точно, він був у захисному спорядженні, але військовий, бо це було військове управління. Питає: «Як справи?» — «Добре». Замполіт мав особисто перевіряти, бути на місці, де працюють його люди. Такий тоді був порядок. Таким чином ми побували на 72-й відмітці, де я востаннє заглянув у реактор. За кілька днів його вже накрили.

«Цензор — це була людина зі структури КДБ»

Наталка Соколенко: Ви подивилися в реактор — що змогли передати? Тоді ж були цензори. Зараз, на щастя, це вже в минулому, хоча, можливо, після Чорнобильської аварії цензура почала відступати. Ви самі сказали, що почали відчувати свободу слова.

Василь Бирзул: Нічого я не міг передати. Усі ці фотографії ви бачили. Якщо подивитися знімки реактора згори — те саме я бачив, тільки з 72-ї відмітки, трохи ближче.

Наталка Соколенко: Я маю на увазі загалом: які репортажі ви передавали з Чорнобиля?

Василь Бирзул: У репортажах я не описував сам реактор, а говорив про те, як накривають саркофаг. Це були вже фактично завершальні роботи. Це унікальна споруда, яку звели в найкоротший термін — понад 200 днів.

Ми висвітлювали кожен етап, бо всі чекали, коли реактор закриють. Репортажі робили так, як нас учили: якщо біжиш галереєю, чути, як люди задихаються, як ти сам задихаєшся, і ти говориш, куди біжиш. Якщо бачиш табличку з написом «20 рентгенів», ти кажеш: «Тут рівень — 20 рентгенів».

Ми могли говорити про захист, про техніку, про те, що роблять люди. Але технічні нюанси і рівень радіації цензор викреслював. Приходиш із репортажем, цензор дивиться: «Сказав 20 рентгенів» — викреслює. Радіації ніби немає. Залишаються лише емоції і загальний зміст.

Ми розповідали, як зварюють біологічну стінку між третім і четвертим енергоблоками, як пожежники відкачують воду, що роблять шахтарі. Усе це можна було говорити, якщо це не було секретним. Але певні деталі викреслювали, бо було ядерне протистояння. Мабуть, не хотіли відкривати інформацію про способи захисту — техніки, механізмів, камер, людей. Ймовірно, це було секретно. Нам цього не пояснювали.

Щоб ви розуміли, як працювала цензура: я прийшов зі своїм репортажем, а там лежав текст виступу міністра Романенка.

Наталка Соколенко: Це міністр охорони здоров’я.

Василь Бирзул: Тоді всі казали, що він бреше. Зрозуміло, що він сам не міг виправдовуватися — тоді це не було прийнято. Але я пам’ятаю той текст. Перша фраза: «Рівень радіації відповідає нормативам, прийнятим на випадок ядерного вибуху».

Цензор викреслює «прийнятим на випадок ядерного вибуху» — і залишається: «Рівень радіації відповідає нормативам». Що це означає для людей? Що це норма. Але якщо стався ядерний вибух, ці нормативи означають, що певний час можна функціонувати, залишатися дієздатними.

Наталка Соколенко: Коли почала з’являтися більш відкрита інформація про реальну небезпеку радіації, про те, що сталося на Чорнобильській атомній станції? Є версія, що Щербицький, тодішній очільник радянської України, застрелився через чотири роки після аварії, бо не витримав тиску — внутрішнього чи зовнішнього, коли люди були обурені брехнею комуністичної влади.

Чи ці цензори потім каялися? Я пам’ятаю свою вчительку, класну керівничку, яка виганяла нас на паради 1 і 9 травня, а потім усе життя просила вибачення. Через 10, 20, 30 років після аварії, коли ми зустрічалися, вона щоразу починала з вибачення за те, що наражала нас на небезпеку. Чи було таке усвідомлення у цензорів?

Василь Бирзул: Думаю, що ні, бо це були переважно технічні працівники. У нього лежала книга — зліва тексти, які він читав, а справа перелік того, чого не можна. Не можна було повідомляти про врожаї, називати певні виробництва, заводи, обсяги.

Наталка Соколенко: І туди вписали і радіацію?

Василь Бирзул: Рівні радіації не можна було називати — і все. Також не можна було говорити про показники на випадок ядерної війни, тому це викреслювали. Це вписали в перелік заборон. Він діяв суворо за інструкцією. Це була людина зі структури КДБ, вони просто виконували службу.

«Коли ми записали інтерв’ю з академіком Веліховим, його розшифрували і понесли Щербицькому. Перед ними ніхто не звітував!»

Василь Бирзул: Щодо Щербицького, я не думаю, що він знав. Я бачив, як наші найвищі керівники були там, у Чорнобилі, як виконавці: «принеси», «подай».

Наталка Соколенко: Пішаки, одним словом?

Василь Бирзул: Навіть прем’єр-міністр! Голова державної комісії сказав: «Забезпечити» — і той біжить виконувати. Чи йому доповідали ситуацію? Ні! Ви думаєте, Щербицькому доповідали? Чому мали б?

Коли ми записали інтерв’ю з академіком Веліховим, це було під час першої поїздки, його терміново розшифрували і понесли Щербицькому, щоб прочитали. Усі читали, бо самі не знали, що відбувається. Перед ними ніхто не звітував!

Наталка Соколенко: Повна класична колоніальна залежність від Москви.

«Камери ставали радіоактивними, їх утилізували, як і магнітофони, бо пил осідав усюди»

Наталка Соколенко: Повернімося до вашої роботи. Ви принесли з собою накопичувач, який зберегли. Для чого його видавали? Чи була в цьому якась практична користь, чи це було радше формальністю?

Василь Бирзул: Можливо, частково формальністю, але контроль мав бути. До кінця травня зони ще не було. Коли її створили, пам’ятаю, в Дитятках кукурудза вже була заввишки з людину. Трактори заїжджали, усе загортали, будували пункт пропуску в 30-кілометрову зону.

Потім, коли нам видали перепустки «всюди», ми офіційно приїжджали в Дитятки, роздягалися, здавали одяг, переходили на інший бік, одягалися в інший — білий або сірий — і їхали на станцію. Повертаючись, усе знімали, одяг утилізували, приймали душ, забирали свій одяг, пили чай або каву.

Накопичувачі, здається, видавали дозиметристи вже на станції. Як їх перевіряли — невідомо: видали і забрали. Останнього разу, коли ми їздили, я залишив один собі — на пам’ять. Камери теж ставали радіоактивними, їх утилізували, як і магнітофони, бо пил осідав усюди. Це техніка. Я взяв накопичувач на пам’ять.

Наталка Соколенко: У вас є як символ пам’яті посвідчення ліквідатора. Розкажіть, будь ласка, про це. Ви журналіст, але маєте це посвідчення. Як була організована ця процедура?

Василь Бирзул: Щоб слухачі не думали, що хтось діставав це по блату чи що хтось не їздив, а щось отримав — ні. Тоді всіх вносили в реєстри. Якщо вам виписували такі перепустки, то все фіксували.

До речі, щоб отримати перепустку «всюди», потрібно було пройти медичну комісію прямо в Чорнобилі. Перший лікар — психіатр. Він перевіряв, чи людина готова працювати в екстремальних умовах, чи не буде панікувати. У нас був один колега, який вів репортаж біля енергоблока, і в нього був дуже наляканий вираз обличчя. Не тому, що він боявся — у кожного своя реакція. Але згодом йому заборонили їздити, бо незалежно від того, що він говорив, його вигляд у кадрі передавав іншу інформацію.

Наталка Соколенко: Зчитувалася з обличчя.

Василь Бирзул: Так, зчитувалася інша інформація.

Коли нас внесли в усі реєстри й офіційно фіксували накопичення радіації, то після ухвалення «чорнобильських» законів усі, хто мав документи — відрядження, записи, — отримували посвідчення учасників ліквідації. Була п’ятикратна оплата, усе оформлювалося офіційно. Тобто це не була процедура, де потрібно було домовлятися. Так само і з нагородами: у мене є медаль Радянського Союзу за цю роботу.

«Я усвідомлював небезпеку, але через професію іноді ігнорував її заради репортажу»

Наталка Соколенко: Як ставилися ваші колеги і керівники до того, що ви ввійшли в цю групу добровольців і часто їздили в ризиковані поїздки, щоб робити репортажі й інформувати слухачів Українського радіо? Чи було тоді розуміння, що ви робите щось надзвичайне? І чи було у вас таке розуміння?

Василь Бирзул: Розуміння було, сподіваюся, у всіх. На кожного з нас, на кожного чорнобильця дивилися як на смертника. Невідомість лякає більше, ніж те, що бачиш на власні очі. Якби я залишався в Києві, можливо, боявся б більше або навіть утік. А так я поїхав туди, усе бачив і свідомо розумів ситуацію. Я усвідомлював небезпеку, але через професію іноді ігнорував її заради репортажу.

Наталка Соколенко: Чи давали вам як журналісту якісь радіопротектори — медикаменти, які знижують негативний вплив радіації на організм?

Василь Бирзул: Ні, ми не входили до переліку тих, кому їх видавали. Потім, безперечно, лікувалися разом із ліквідаторами, бо проблеми зі здоров’ям почалися. У перші роки їх було багато через радіацію. Тобто не профілактика, а вже лікування.

Досліджували всіх, хто працював у зоні: хтось був там 15 хвилин, хтось — хвилину, як ті, хто працював на даху й скидав графіт, а хтось перебував там довше. Наприклад, журналісти чи інші служби, зокрема синоптики.

На жаль, тоді кожен обирав свій «протектор»: червоне вино тощо. Спеціального захисту не було. Треба розуміти, що це була найбільша техногенна аварія у світі, й тоді не могли швидко знайти ефективні рішення. Йод давали, але не всім і не завжди. Нам персонально не давали, хоча іншим людям давали. Це допомагало, але частково, бо в перші дні всі хрипіли.

Коли я привозив репортажі, не міг дочитати тексти — настільки важко було говорити. Головний редактор і його заступник заварювали мені чай, щоб я зміг начитати матеріал. Зараз я думаю, що тоді можна було б сказати: «Усі хриплять, бо радіація впливає на щитоподібну залозу, бракує йоду». Але тоді просто давали чай, щоб слухачі не почули, як важко говорити.

«Українці зрозуміли, що в самому серці країни збудували станцію, яка, якщо не знищила, то серйозно покалічила людей»

Наталка Соколенко: В Оксани Забужко є есе «Планета Полин». Вона прямо пише, що Чорнобильська аварія дала старт українській незалежності: обурення людей після переляку і ступору знесло радянську владу і зрештою вирвало Україну з Радянського Союзу. Обурення через те, що приховували інформацію, брехали і допустили цю трагедію, а також збудували Чорнобильську АЕС поблизу Києва. Чи поділяєте ви цю думку?

Василь Бирзул: Я не думаю, що саме Чорнобильська аварія зруйнувала Радянський Союз. Ми знаємо, які фактори вплинули. Але те, що це вплинуло на національну свідомість українців — безперечно.

Ми зараз говоримо про технічне висвітлення робіт. Але згодом мої колеги провели багато інтерв’ю, марафонів. Останній такий марафон я робив у 2005 році, ще працюючи на Першому національному телеканалі. До цього часу люди, які були в Чорнобилі, активно висвітлювали цю тему, багато чого відкривалося.

У Верховній Раді вже у 1990 році могли відкрито говорити. Люди обрали незалежних депутатів першого скликання, які активно сприяли народженню свободи слова і зникненню цензури. Тому думаю, що все це вплинуло в комплексі, а не лише Чорнобиль. Українці зрозуміли, що в самому серці країни збудували станцію, яка, якщо не знищила, то серйозно покалічила людей.

Наталка Соколенко: Чи колись ви шкодували про те, що зголосилися бути добровольцем і поїхали на місце Чорнобильської аварії?

Василь Бирзул: Ніколи не шкодував. Не знаю, скільки мені відведено. Навіть якби я помер одразу і мене запитали в останню секунду, я б сказав, що не шкодую. Бо професія зобов’язує бути там, де добре, і там, де погано — разом із людьми.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Олесею Горяйновою про те, як Росія через тікток зриває мобілізацію, Юлією Смирновою із Holywater Tech про вертикальні серіали, що стрімко завойовують аудиторію у світі, Вірою Курико про те, що насправді читають українці, Катериною Котвіцькою про результати першого року роботи Megogo Books, Оленою Чурановою про те, як Росія впроваджує месенджер «Max», Лєною Чиченіною про те, чому професійна розмова про кіно швидко перетворюється на токсичні срачі, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Оленою Тараненко про те, як захистити себе від медіатравми, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.