Привіт, наші найвідданіші читачі!

Сьогодні стало відомо, що Служба безпеки України оголосила підозру Тетяні Монтян — адвокатці, проросійській активістці, авторці пропагандистського телеграм-каналу й фігурантці нашої «Дошки ганьби». Шкодую, що не встиг зробити досьє на Тетяну, яку колись знав особисто — розібратися в ній було б не менш цікаво, ніж у Коцабі й Піховшеку. Трансформація україномовної активістки Помаранчевої революції, яка допомагала збирати доказову базу для перемоги команди Ющенка у Верховному Суді, у чорнороту жіночу версію Іллі Киви — цікавезний сюжет, вартий нетфліксів майбутнього. Але причина, на мою думку — не «довгий рубль» російських спецслужб, а комплекси, недооціненість, образа, яка надто довго варилася в душі людини, чиї ідеї не прийняло суспільство. Так само, як колись у Тараса Чорновола і Ганни Герман. І це добра нагода нагадати собі, що не варто залишатись наодинці з деструктивними процесами у власній психіці. Краще ходити до психотерапевта або хоча б говорити з ближніми про те, що в тебе в душі.

Коли вже зайшлося про глибинні процеси: ми спробували зазирнути за лаштунки спільного телемарафону і з’ясувати, куди він рухається. Гіпотеза була, що поступово його перетворять на лінійний канал із сталою сіткою мовлення. І це було б логічно, бо поєднувати різнорідний контент різнопланових команд, які мовлять шестигодинними відтинками, важко й непродуктивно. Головна перешкода на шляху до перетворення марафону на канал, як на мене — відсутності когось, хто може відкрито взяти на себе відповідальність і керувати таким проєктом не з-за лаштунків. Це небезпечно в іміджевому плані й не дуже вигідно, адже тоді треба буде звітувати за гроші.

Хоча ось народний депутат Микита Потураєв вважає, що марафон врятує щось інше. Зацініть цитату: «І ще про українську музику у твоєму скучному марафоні, — жартома закинув він Олександру Ткаченку. — Якщо хтось і врятує твій марафон, то це українська музика». Звучить кумедно (хоча Ткаченку, напевно, не дуже сподобалось), але тема серйозна: українські музиканти хотіли б отримувати від держави гроші на контент, яким наповнювали б радіо- і телеефір. Але грошей у бюджеті нема, а ті, що є, — на думку музикантів — дають не тим, кому треба. Хоча, як на мене, люди, яких назвали під час засідання комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики як отримувачів грантової допомоги Українського культурного фонду — Марія Бурмака, «Фіолет» і «Піккардійська терція» — цілком актуальні. Не менш актуальні за будь-який реп.

Тим часом українська медіасфера готується до початку нового життя — точніше, за життя за новими правилами. 31 березня почне працювати закон «Про медіа». Думки про цей закон досі дуже різні — наприклад, голова Української асоціації медіабізнесу Олексій Погорелов бачить у ньому серйозні загрози для друкованих видань. Медіаюрист із Лабораторії цифрової безпеки Максим Дворовий каже, що головна новація, яку запроваджує закон — співрегулювання і саморегулювання, й дуже багато залежить від медіа: як вони самоорганізуються для створення відповідних органів. А заступник голови Нацради Валентин Коваль докладно розповів, як регуляторний орган змінить свої практики, коли запрацює новий закон. Тут, до речі, теж багато проблем через брак бюджетних грошей: Нацраді потрібно більше фахівців для моніторингу медіа (а значить, більший зарплатний фонд), а натомість держава навпаки — хоче, щоб штат скорочували й витрати економили.

Всі сподіваються на допомогу з бюджету й усі стверджують, що бюджетна допомога саме їм життєво важлива для України в цей нелегкий і буремний час. Ось, наприклад, керівник 1+1 media Ярослав Пахольчук, відповідаючи на питання про бізнес продакшн-компаній, сказав: «Продакшени залежать не тільки від нас, а й від держави. Саме тому ми на одній із зустрічей із президентом пропонували виділити пів мільярда гривень на серіальне виробництво, щоби співробітники продакшенів не втрачали кваліфікацію або остаточно не поїхали з України. Якусь суму зі свого боку ми зможемо інвестувати в цей напрям. Але утримати всю індустрію — ні». Хоча «плюси» і без державних грошей примудряються знімати. Ось, наприклад, цікавий матеріал про зйомки серіалу «Я — Надія» для каналу «2+2».

І ще матеріал, який особисто мене надихнув найбільше — про компанію, яка здає в оренду камери. Ну, не лише їх, звичайно. Це частина холдингу StarLight Media, яка під час війни перебудувала свій бізнес і почала допомагати армії. Наприклад, дає військовим прожектори, якими вони вишукують у небі дрони-камікадзе.

У наших дослідників теж чимало цікавого. Наприклад, вони дослідили проросійську дезінформацію в німецькому сегменті телеграма. Сюрпрайз: там ще багато що пов’язано з коронавірусом, про який в Україні згадують хіба що в контексті ностальгії — «як насправді класно було під час епідемії». А проросійську дезінформацію в українських соцмережах і месенджерах наша дослідницька команда відстежує щотижня. До речі, ця команда під керівництвом Ольги Білоусенко розширюється — нещодавно до неї долучились ще двоє людей. Стежте за сайтом DisinfoChronicle, де щодня з’являються розвінчання актуальних фейків, і побачите, як ми ростемо.

У наших дослідників, до речі, є своя розсилка — підписатись можна тут.

І ще трохи про український контент. Лєна Чиченіна завжди примудряється знайти в окремому творі медійного мистецтва — фільмі, ютуб-шоу, серіалі — ключ до розкриття ширшої проблеми, як правило, проблеми нашого суспільства. Так сталось і з її матеріалом про документальний фільм Михайла Крупієвського «Чубай. Говорити знову». Сам я, чесно кажучи, фільм іще не бачив, але роздумами Лєни перейнявся — спробуйте й ви.

І не забувайте дивитись наш «Ньюспалм»! Коли третя тривога за день, гумор дуже допомагає не поплавитись остаточно. Особливо такий блискучий гумор, як у Юрка Космини. Який, до речі, ані копійки не отримує за свої жарти з державного бюджету :)

На цьому поки що все,
дякую, що лишаєтеся з нами

Ваш «Детектор медіа»

Ілюстративне фото: Ars Electronica/Flickr