13 березня в гостях у програми «Рентген», яка виходить щосуботи на радіо «Промінь», був письменник, журналіст, автор ТК Андрій Кокотюха.

З автором програми Мариною Бердичевською та слухачами Андрій поділився враженнями про засилля лайт-жанрів у ЗМІ та окреслив перспективи розвитку соціальної журналістики в Україні.

Аналізуючи природу журналістських розслідувань, Андрій Кокотюха проводить паралелі з викривальними публікаціями різних країн і маштабів - від резонансного фейлетону про бійку на весіллі за участю радянських чиновників до Уотергейтського кандалу у 70-х, що призвів відставки президента США Річарда Ніксона.

«Все залежить від того, в якій державі та чи інша преса працює і які інтереси вона відстоює, якщо немає цієї єдиної ідеї, навколо якої гуртуються засоби масової інформації, то в нас буде тільки "лайт-журналістика"», - розмірковує журналіст щодо місії медіа.

Чому Андрій так вважає - дізнайтеся, прослухавши повну версію розмови у студії:

Пропонуємо вашій увазі розшифровку програми:

Рентген. Вся правда про медіа

Двадцять перший випуск (13 березня 2010)

М.Б.: В ефірі - спільний проект радіо «Промінь» та громадської організації «Детектор медіа» - програма «Рентген». Всю правду про медіа висвітлює для вас Марина Бердичевська. Мої вітання!

Сьогодні в гості до «Рентгену» завітав письменник та публіцист Андрій Кокотюха. Я вітаю вас, пане Андрію!

А.К.: Добрий день!

М.Б.: Я хотіла би, щоб ми з вами поговорили про так зване засилля лайт-журналістики останніми роками і про перспективи розвитку соціальної журналістики в Україні. Нещодавно у своєму останньому тексті на «Детектор медіа» ви стверджували, що дійсно таке засилля має місце і що для відродження соціально спрямованої журналістики, котрої майже немає зараз в Україні, потрібен наступ великих телеканалів, причому спільний наступ у цьому напрямку.

А.К.: Ідеться не тільки про телеканали, а й взагалі про те, що соціально орієнтовану журналістику треба повертати і в друковані ЗМІ, і в інтернет-видання, і на телебачення. Я зараз ризикую нарватися на купу негативних відгуків і коментарів, можливо, хтось буде давати жорстку відповідь «а що ти сам зробив, що ти сидиш і усім радиш?», я починав працювати журналістом на уламках Радянського Союзу, в останні його роки, коли місцева преса була набагато впливовішою, ніж столична і навіть всесоюзна. І співпрацював як молодий кореспондент з нашою ніжинською районною газетою «Під прапором Леніна», за фейлетон у такій газеті могли порушити кримінальну справу. Я пам'ятаю, як в середині 80-х нам, молодим початківцям, наводили приклад - фейлетон під назвою «Весілля з протоколу», як хтось напився під час кампанії боротьби з пияцтвом, під час весілля, була бійка, чиновників познаходили, словом, це те, що сьогодні називається журналістським розслідуванням. І власне, чому сьогодні відсутні справжні, а не так звані журналістські розслідування - тому що ця журналістика, і соціальна в широкому смислі цього слова, і журналістика розслідувальна, не має жодного впливу на суспільство. За газетними публікаціями, за телевізійними сюжетами не те що не порушують кримінальних справ, на них не реагують ніяк.

М.Б.: В цьому і питання - чому так відбувається? Чому немає жодного попиту в населення на таку журналістику і чому власники медіа вважають це нецікавим, невигідним, не на часі, немодним?

А.К.: Щодо немодного, то я міг би посперечатись, тому що ще два-три роки тому це було дуже модно. Будь-який проект, де журналісти сидить і за допомогою телефону знаходить будь-який пункт прийому для каналізаційних люків, і показує, куди крадуть наші люки, і от чому падають наші люди - це все називалось журналістським розслідуванням. Я як журналіст, який отримував освіту ще в ті радянські часи, коли вимагалася точність у формулюваннях, і її вимагали не лише редактори газетні, але й ті, що працювали з текстом, і на телебаченні, і на радіо, для мене слово «розслідування» має буквальне значення, як у детективних романах власне, чому журналісти і стають дуже часто героями детективних романів - розкриття і оприлюднення фактів, які приховувалися від привселюдного розголосу, коли таємне стає відомим завдяки роботі пронирливого журналіста. Сьогодні я не знаю таких фактів, які б приховувалися від преси, всі ми знаємо, що немає люків, усі ми в них провалюємося, і всі знаємо пункти прийому. Можливо, я навів не найвдаліший приклад, але коли проблему видно, і журналісту залишається лише описати її, то це не розслідування, це журналістське дослідження. І ще є такі випадки, коли журналіст змінює професію, переодягається в бомжа і просить на розі Хрещатика і Прорізної, щоб йому подали, і він повинен дочекатися, хто до нього підійде перший - міліціонер чи конкурент, а потім все це знімається прихованою камерою: дивіться, це журналістське розслідування, отака у нас корупція всюди - від бомжа до замміністра. Знову ж таки повторюсь, це не журналістське розслідування, це дослідження, і такого у нас досить, воно нікуди не дівалось, просто воно кочує від формату до формату, від проекту до проекту. Насправді ж, журналістика розслідування - це журналістика, на матеріалах якої потім можна порушити кримінальну справу і когось потім покарати, або не покарати, або якщо в розпорядженні журналіста, а через нього в редактора, є певний набір фактів, якими можна впливати на дії тієї чи іншої установи від ЖЕКа до Верховної Ради. Щоб цими фактами можна було шантажувати, давайте будемо називати речі своїми іменами, щоб за допомогою неоприлюдення їх вирішити певні проблеми, або навпаки - за допомогою оприлюднення когось покарати. Давайте згадаємо, далеко ходити не треба - можливо, приклад набив оскомину, - Уотергейтський скандал, після чого Ніксон подав у відставку. Сьогодні таких проектів у нас немає. Скандальна публікація 2005 року «Син бога» перетворилася на кінокомедію, мала продовження «Син бога - 2», «Син бога - 3», «Син бога повертається», і перейшли вже в комедійну журналістику, в журналістську франшизу, але висновків з цього не зробив ніхто.

М.Б.: Але для такого розслідування, про яке ви говорите, потрібні чималі ресурси, ті ж славетні журналісти, котрі зробили цей Уотергейтський скандал, мали цілий рік і матеріальні ресурси, вони мали такі ресурси, щоб забезпечити собі доступ до архівів, людей і так далі. Цього в українських журналістів немає. Чому? Я все ж таки хочу почути від вас причину, чи низку причин.

А.К.: Я можу цю тему поки розвинути і продовжити. В українській журналістиці журналіст як особа не захищений ніким, він не має прав. Треба говорити не про проблеми конкретно редакції, чому в редакції не виділяють журналістові коштів на певні витрати представницькі, на проведення того чи іншого розслідування. Я працював колись в редакції, де на відрядження виділяли сто гривень представницьких, щоб напоїти міліціонера, так і говорили - ти йому поставиш пляшку, він тобі все розкаже. Це проекти затратні, і затрати не окупаються, саме тому вони не цікавлять менеджерів сучасного ЗМІ. У нас журналісти не захищені правово, тому що правово не захищений жоден з нас, жоден пересічний громадянин не зможе отримати захист від працівника пересічного відділу міліції, не кажучи вже про журналіста, тому що будь-яке журналістське розслідування вимагає того, в ідеалі, що за журналістом має хтось стояти, за журналістом стоїть редактор, за редактором - медіавласник, за медіавласником - певні інтереси певних структур в межах цього міста чи держави. Інакше кажучи, журналіст, як рядовий, працює на державницький інтерес, на інтерес тих, хто мислить чи думає, що мислить державницькі. Він хоче щось змінити в цьому суспільстві. Оскільки така журналістика в Україні незатребувана, і журналіст мусить проводити розслідування затратне, ніким не захищений, то, відповідно, якість таких робіт дуже низька. Ще одна причина, чому в нас це відбувається - у нас журналістика поставлена на потік, власники телеканалів, продюсери проектів, тих самих новин, - на ТСН було кілька проектів, я забув назву того проекту міліцейського, що мав великий резонанс, коли два тижні з понеділка по п'ятницю показували кожен день новий сюжет, і це називалося розслідування. Не можна робити розслідування зранку, щоб вже на вечір з'являвся продукт, не можна раз на тиждень видавати повноцінні результати. Щоб робити якісне журналістське розслідування, потрібно багато часу, як ви сказали, рік. Розслідування, повторюся, проект затратний, який має дуже великі перспективи.

М.Б.: Тобто, розслідування - це довготривала інвестиція, яку жоден бізнесмен в Україні не хоче робити?

А.К.: Так. У нас дуже мало народу мислить перспективно, і не тільки в бізнесі. Хочеться сьогодні мати інтерв'ю з Могилевською, через тиждень мати інтерв'ю з Ямою, ще через тиждень - з якимось політиком, бо це те, що можна робити швидко і народ схаває. Я досі стикаюся з людьми свого віку, десь 30-40 років і старше, які реагують протилежно на те, що я журналіст. Колись я лежав у лікарні і приховував те, що я журналіст, зі мною лежав зоотехнік із села Ковалівка, він не знав, що я журналіст, він так молов язиком, я так багато наслухався про те, які феодальні звичаї панують в Ковалівці, а потім, коли до мене люди прийшли відвідувати, і він дізнався, що я журналіст, він замовк, впав у мовчанку, щоб я, не дай бог, нічого не почув і нічого не написав, тобто він боявся, що щось не те наговорив журналісту. Це одна реакція. Є реакція зовсім протилежна - люди кажуть: «Ти - журналіст. Візьми і напиши, як у нас крадуть пенсії», тобто існує далі той стереотип, його ще не викорінили, віра людей в силу слова, чи то друкованого, чи то по радіо: «Напишіть про нас правду. Ми будемо далі щось вирішувати».

М.Б.: А чим можна пояснити те, що за радянських часів дійсно дуже важливим було те, що сказано по телевізору або написано в газетах? І дійсно могли і порушити кримінальну справу, і повирішувати питання в високих кабінетах. Сьогодні взагалі таке враження, що нікого з високопосадовців не цікавить і не турбує те, що про них говориться. Те, що два роки тому ми називали компроматами, сьогодні бачимо кожен день в інтернет-виданнях, і таке враження, що це нікого не цікавить, говоріть все що завгодно про педофілію, зоофілію, некрофілію, нікому це не буде цікаво.

А.К.: Я наведу, можливо, некоректний приклад, можливо скажуть, що я на цьому спекулюю, але не розкрита досі справа Ґонґадзе, кого не запитай, всі скажуть - Ґонґадзе замовив Кучма. А існують докази? Хтось їх зібрав, щоб підтвердити ці голослівні звинувачення? У нас люди не звикли відповідати за свої слова. А в Радянському Союзі, в тому числі і в Радянській Україні, на сторожі цього слова стояла, вибачте за пафосність, ідеологія - було чітке розуміння, яку хто хоче державу побудувати, і в якій державі всі повинні жити, і як в цій державі повинна працювати преса. Преса була свого роду зброєю, яку можна було як піднести, так і опустити.

М.Б.: Зараз преса теж є зброєю, але в піар-інтересах окремих угрупувань.

А.К.: Абсолютно точно. Сьогодні це преса, яку називають жовтою, яка напише про якого-небудь діяча шоу-бізнесу чи політика і зробить цим йому добре, як би він там не казав, що його це обурює. Це означає, що нам зараз іншої преси чомусь не потрібно, це не високпосадовці повинні чогось вимагати від журналістики, а споживачі інформації, люди, які зараз нас слухають, які дивляться телебачення, читають газети, повинні вимагати саме такої журналістики, саме таких публікацій.

М.Б.: А яким чином вони можуть це вимагати?

А.К.: Дуже просто. Я не знаю, як говорити про телебачення, оскільки телебачення у нас безкоштовне, я знаю, що щоб подивитися «Доктора Хауса» в Америці платять близько 6 доларів за серію... Але якщо ми споживачі цієї інформації, то ми хочемо цю інформацію і ми хочемо дізнатися про те, хто краде каналізаційні люди, хто буде за це покараний, вимагати результатів цього всього. Якщо ми не отримаємо інформації, то втратимо цікавість до цього всього. Можливо, я ідеалізую, фантазую, але оскільки ми говоримо не тільки про те, як є, а й про те, як хочеться, щоб було, то можливо, ці слова мають право на існування, і можливо - так колись і буде. Все залежить від того, в якій державі та чи інша преса працює і які інтереси вона відстоює, якщо немає цієї єдиної ідеї, навколо якої гуртуються засоби масової інформації, то в нас буде тільки «лайт-журналістика».

М.Б.: Я так розумію, оскільки немає - або якщо є, то дуже пасивне громадянське суспільство, то доки воно буде таким, доти і преса буде лишатися пасивною і незацікавленою в журналістських розслідуваннях.

А.К.: Мені здається, що так.

М.Б.: Я хотіла би з вами обговорити те, що на цьому тижні Олександр Ткаченко, генеральний директор «1+1», в інтерв'ю «Аргументам і фактам» сказав про те, що це загальносвітова тенденція переходу до таких народних шоу, де герої - прості люди, телебачення буде продовжувати іти в народ, шукати таланти і продовжувати такі реаліті-шоу, як «Дом», а-ля «Україна має талант» і так далі, і він підкреслив, що дійсно попит на аналітичну і розслідувальну журналістику був 7-10 років тому, а сьогодні така журналістика не на часі, вона є виключно нішевою, що такі проекти, про які ми зараз говоримо, будуть набирати сили, а розслідувальна журналістика все ж таки буде у ніші.

А.К.: Єдине, що я можу сказати з цього приводу - панові Ткаченку видніше як телевізійному продюсеру. Але ми з вами маємо в епоху інтернету і кабельного телебачення переконатися, правий він чи ні. Ті, хто знають іноземні мови, цілком можуть зайти на іншомовні сайти і подивитися онлайн будь-який канал суспільного мовлення, який пан Ткаченко називає всесвітнім. Я переконаний, що ми там побачимо не тільки талант-шоу і реаліті-шоу: справді, попит на них існує, але існує й інший попит; але давайте ось що зрозуміємо - попит на талант-шоу не означає, що має бути з сьомої до дев'ятої одне талант-шоу, з дев'ятої до одинадцятої інше талант-шоу, вони не мають заповнювати собою сітку мовлення каналу 24 години на добу. Так, існують модні популярні формати, але в тих країнах, про які він говорив, журналістика нерозважальна все ж таки має вплив, і ми з вами як журналісти, які мають змогу відстежувати не тільки розважальний сегмент, знаємо, що і вчора, і сьогодні, і завтра на журналістські публікації всюди зважають. Я наведу найсвіжіший приклад, який тільки може бути, - приїжджали гості з Москви, а в нас є канал кабельний «Совершенно секретно», і там не розважальні проекти, там балаканина, те, що ми називаємо аналітичною журналістикою, і вони сказали, що у них в Москві такого каналу немає.

М.Б.: Пане Андрію, я дуже дякую вам за те, що прийшли до нас у студію! В студії «Рентгену» був письменник, публіцист Андрій Кокотюха. Програму вела Марина Бердичевська. До нових зустрічей!

Програму створено в рамках проекту громадської організації Internews Network «У-Медіа» «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян», який «Детектор медіа» реалізує спільно з Інститутом масової інформації.

Фото - www.literary-studio.profiforum.ru