Електрошок а-ля Франс: страшна сила телебачення
Французьке телебачення провело цікавий експеримент, здійнявши шокові хвилі в свідомості не лише представників індустрії, але й ширших суспільних кіл. Експеримент полягав в інсценуванні реаліті-шоу, побудованому на тортурах, - як-то кажуть, просто, але зі смаком. Випробування учасників на міцність розпочалися учора, 17 березня.
Програма зосереджена довкола готовності завдавати біль і навіть убити суперника.
Під час «Гри смерті» чоловік сидить у кріслі, а той чи інший учасник тисне на кнопку, яка розсилає електрострум потужністю до 460 вольт по його тілу. Чоловік кричить від болю, просить не мучити його і, врешті-решт, «помирає» - весь цей час учасники продовжують тиснути на кнопку, збільшуючи напругу, виконуючи накази, які вигукує красуня-ведуча.
Учасники не знали, що людина в кріслі - актор, а причиною конвульсій, які струшують його тіло, є не струм, а сценарій експерименту. Вони не знали, що його прохання змилостивитися - це не всерйоз... Проте й далі били його струмом. Аж допоки тіло, буцімто бездиханне, не розпласталося у кріслі.
Те, що наявність камер, софітів, моніторів, а тим більше - присутність студійної аудиторії, ведучих, асистентів та іншого телегламуру, незнайомого раніше більшості людей, які беруть участь у реаліті-шоу, збуджує учасників і підвищує їхній адреналін, було відомо й так. У цікавих французьких соціальних психологів постало питання - наскільки збуджує і наскільки підвищує? І як можна цей адреналін/мирний атом використати?
Відкриття були несподіваними, можливо, навіть для фахівців, які не вперше стикаються з темним боком людської природи.
Крістоф Нік, продюсер документального фільму, який виходить в ефір на каналі «Франс-2» у середу (17 квітня), розповів, що, на подив авторів експерименту, понад три чверті учасників були готові виконувати садистські накази ведучої.
Він каже, що група психологів зібрала 80 волонтерів, яким сказали, що вони зніматимуться у пілотному випуску нового телепроекту. Гра полягала в тому, щоби ставити запитання іншому учаснику (саме цю роль виконував актор) і «карати» його ударами електроструму, коли він давав неправильні відповіді.
У реальність гри вірила і студійна аудиторія, яка кричала: «Покарання! Покарання!», заохочуючи учасників нарощувати напругу. Потужність струму виростала до 460 вольт. Тільки 16 із 80 залишили «зйомки».
Аби поколупатися в природі того, що відбувалося в головах і душах піддослідних, автори документального фільму пізніше розкрили їм правду експерименту й розпитали їх в інтерв'ю, що ж вони відчували. Учасники кажуть, що передовсім не хотіли псувати програму, хоча їм і було шкода чоловіка в кріслі. Одній жінці було потім соромно особливо тому, що її родичі загинули в Голокості.
«Я робила те саме, що нацисти». Тепер вона може використати цю фразу як заголовок своїх одкровень у якомусь таблоїді.
Критики програми стали на бік учасників і твердять, що піддослідних поставили у безвихідну ситуацію, примусивши перед початком «зйомок» підписати контракт, за яким вони повинні виконувати накази ведучої за будь-яких обставин. Що вони успішно і робили.
Продюсер фільму Крістоф Нік каже, що піддослідні настільки зомбовані телебаченням, що просто не мають психологічних інструментів для того, щоби відмежувати себе від садизму, до якого їх змушує відома ведуча, і переступають кордони базової моралі від перегріву студійними лампами.
Подібний експеримент - про те, наскільки люди готові виконувати накази, якими б неприйнятними вони не були, - вже проводився у США, у Єльському університеті, у 1960-ті роки. Тоді в ході нашумілих експериментів Мілгрема учасників примушували робити щось дуже подібне до французького телеексперименту - бити електрикою по своєму «учневі», якщо він давав неправильну відповідь на поставлене запитання.
Цікаво, що в 1961 році 65% піддослідних були готові «вбити» жертву. 2010 року - 80%. Відмінність, напевно, вкорінена саме в присутності камер, хоча, може, зайві півстоліття звикання до насильства (на телеекранах та деінде) теж зробили свою справу.
Коли ж стихнуть зойки через те, якими жахливими можуть бути телепередачі в «наш час», слід поставити запитання - може, таким чином телебачення якраз і докопується до людської природи, очищеної від нашарувань, нав'язаних суспільною мораллю? Може, ці люди, які луплять електрикою по жертві, якраз і є тим, на що перетворився б кожен із нас за відповідних обставин?
Але, напевно, найперше запитання, яке має виникнути у справді професійного продюсера: «Яка частка? Це через електрику? А з кислотою не пробували? А з прасками?».