Є така закономірність: бажання здійснюються тоді, коли вже не треба, або в такий спосіб, що краще б не здійснювались. Ось і з перманентним побажанням «Детектор медіа» до українського телебачення звертати увагу на «нерозкручених», але цікавих і глибоких персонажів із експертного середовища та інтелігенції сталося саме так. Четвертого лютого саме такі люди зібрались у студії Першого національного у програмі «ДЕМОкратія по-українськи: точка неповернення» (відео) з ведучим Вахтангом Кіпіані, щоб обговорити вибори і вибір, що стоїть перед нашим суспільством.

Усі, кого було запрошено, приємно тішили своєю «неформатністю»: Євген Сверстюк, Оксана Забужко, Павло Мовчан, Олекса Негребецький, Дмитро Ківа, Станіслав Кульчицький, Іван Малкович, Любомир Пиріг, Мирослав Попович, Каша Сальцова, Іван Марчук і Влад Троїцький. Більшість можна сміливо називати моральними авторитетами без лапок. Їхня кількість зворушливо перегукувалась як із дванадцятьма апостолами, так і з свіжішою історію - «дванадцятьма аполітичними літераторами», які перед виборами 2004-го намагались агітувати за Ющенка, але ввійшли в історію завдяки словосполученню «мова попси і блатняку». Щось подібне до тієї історії сталось і цього разу. Адже серед запрошених не знайшлось жодного, хто або підтримував би Віктора Януковича, або хоча б уважав би його «меншим злом». Усі, крім Оксани Забужко, яка послідовно обстоює позицію «проти всіх», і Каші Сальцової, що жартома висловилась за Єгора Лупана, прямо або завуальовано підтримали Юлію Тимошенко.

Без сумніву, об'єктивним фактом є те, що абсолютна більшість україномовної інтелігенції має намір голосувати «за Тимошенко/проти Януковича», або  настрашена обіцянками впровадження другої державної мови та зближення з Росією, або просто через цивілізаційну несумісність із цінностями, які несе Янукович та його команда. Але не менш об'єктивним є той факт, що в Україні живуть не лише носії тієї мови й культури, яку представляли зібрані в студії люди. І є значна (хтозна, чи не більша) частина українців, у чиєму уявленні цвіт культурно-інтелектуальної еліти країни мав би зовсім інший вигляд.

Вахтангу Кіпіані, звісно, було комфортно працювати з однодумцями (свій варіант «меншого зла» ведучий не приховує), хоч і не він добирав гостей. Присутні, власне, майже не агітували за Тимошенко, - окрім Мирослава Поповича та Івана Марчука, - й говорили переважно слушні речі: про необхідність іти на вибори, відповідальність, згаяні шанси, уроки історії, громадянську свідомість, про те, що цими виборами життя не закінчується, і «нам своє робить». Хоча відчуття було інше, адже Янукович, якого підтримує половина країни, був присутній у цій розмові віртуально, як така собі загроза, чорна хмара, від якої треба захиститися або, в гіршому випадку, перечекати лихоліття у зручному бункері внутрішньої еміграції. Згадали й «поета Чехова», і «Анну Ахметову», а Євген Сверстюк навіщось удався до спогадів про сумнозвісний виступ Людмили Янукович, і без того жорстоко покараної за свою святу простоту. Дійшло й до того, що у разі перемоги Януковича мало не назавтра в нас «не буде мови, не буде роботи». Ніхто наших капітулянтів-інтелектуалів так не налякає, як вони самі себе налякали... Дуже доречним у цьому контексті був підготовлений до програми сюжет про те, як у 1917-18 роках українська інтелігенція профукала незалежність.

Якби йшлося про справжню дискусію, а не поминки по демократії в компанії однодумців, у студії мусив би бути... Ну, не обов'язково Дмитро Табачник (страшний сон Вахтанга Кіпіані), але хоча б Михайло Резникович, або однофамілець-акордеоніст Дмитра Володимировича, чи Олег Карамазов, Володимир Гришко, а на противагу Каші Сальцовій - який-небудь Мурік чи Дизель. Чимало таких, що стоять нині на іншому боці, й серед технічної інтелігенції, як регіональної, так і київської. І позиція їхня ґрунтується аж ніяк не на матеріальній вигоді чи кримінальному бекґраунді, хоч як би постпомаранчевій частині суспільства хотілося так думати. Якби біло-блакитні були запрошені, затишний мікроклімат одностайності, що панував у студії, було б зруйновано, але дискусія, яка б відбулася натомість, я впевнений, пішла б тільки на користь. А натомість україномовна інтелігенція зайнялась наступанням на ті самі граблі (чи то пак, сіданням у ті самі ґринджоли), що й у 2004 році.

Зрозумійте мене правильно: виступати в ролі захисника прав російськомовного населення, а надто прибічників Януковича, мені до смішного незвично. Але ця помилка після перемоги Майдану, яку багато хто з нас святкував як перемогу над «донецькими», «орками», «бандитами» і так далі, була справді фатальною. Замість дискутувати з цими людьми, зрозуміти їхню мотивацію, їхні потреби та страхи, які змушували їх підтримувати Януковича, і спробувати переконати їх, хоча б частково примирити з нашою позицією, від них відвернулись, закладаючи в їхню душу глибоку образу й бажання реваншу. Який, цілком імовірно, днями таки відбудеться.

Ось і тепер, замість того, щоб спробувати об'єктивно розглянути співвідношення двох поглядів  на Україну, протистояння яких вилилось цього разу у вибір між Януковичем і Тимошенко (хоча ні він, ні вона, як на мене, насправді не уособлюють «проросійське» і «проукраїнське»), найкращі наші уми беруть участь у таких от нехай не зрежисованих, але прогнозованих квазідискусіях, доповнених кумедними квазівокспопами (всі опитувані на вулиці прямо чи опосередковано висловлювались за Тимошенко або проти Януковича, а запитання «Як ви вважаєте, чи відображає настрої молоді думка цих студентів, опитаних біля Києво-Могилянської академії?» тягне на анекдот). І знову люди, які збираються підтримати Януковича з тих чи інших причин, чують від людей, що мають уособлювати українську культуру, ототожнення Януковича та його команди з «блатним світом», бандитизмом, безкультур'ям і ще бозна-чим. Думку, яка хоч трохи випадала з загального контексту - заклик до «українізації Сходу і Півдня російською мовою» - висловив тільки Влад Троїцький, єдиний російськомовний з «дванадцяти апостолів»; інші поводились так, ніби живуть у всуціль українській, культурній, просвітленій Україні, на яку суне страшна чужинська орда. Яка, цитуючи Вахтанга, прагне «зробити Україну не-Україною».

Хотілося б запитати шановних учасників цього ток-шоу: за такого ставлення до опонентів, категоричного і огульного протиставлення їх усьому українському і людяному, чи маєте ви моральне право сподіватись на повагу, збереження ваших прав, свобод і бодай формального ексклюзивного ставлення  до вашої мови у разі, якщо їх таки виявиться більшість? І чи взагалі варті ви тих цінностей, які у вас є, - мови, культури, свободи, - якщо ставите їх існування в залежність від того, яка політична сила буде при владі в наступні кілька років? І чи не з'являлось у вас під час цього матчу в одні ворота відчуття, що вас використали? Хоча б під час прикінцевого фарсу - опитування присутніх у студії «то за кого ж таки ви поставите галочку?»...

Неприємні враження від хору інтелігенції «за Тимошенко» (задля справедливості, перед першим туром такий самий був «за Ющенка») виникають далеко не лише в біло-блакитних. «Единственное реальное разочарование выборов 2010 для меня - это Мирослав Попович. Трудно судить о мотивах, заставивших его, имеющего репутацию, необходимую для  выполнения крайне дефицитной сегодня роли общественного арбитра, стать доверенным лицом ЮВТ. Возможно, он реально опасается за судьбу своего института в случае избрания Януковича. Но даже с учетом сделанного им выбора,  ему, на мой взгляд, не следовало совсем уходить с позиции эксперта-просветителя», - такий запис буквально щойно з'явився в блозі російськомовного українця, який не є прибічником Януковича. Подібні думки часто доводиться чути від людей, які хоч і готові голосувати проти «більшого зла», але тверезо дивляться на політичну перспективу й розуміють, що перемога як одного, так і іншого кандидата не буде ні кінцем світу, ні земним раєм для України, а лише нестиме нові виклики для її активних громадян.  

Можна було б давати якісь рекомендації чи докладніше аналізувати цей проект, якби його недоліки  були наслідком помилок, а не свідомих дій. На жаль, є всі підстави вважати, що цей телепроект був цілеспрямованою спробою керівництва Національної телекомпанії України в останній момент перед виборами виправдатись в очах прем'єр-міністра за багатогодинну трансляцію антитимошенківських проповідей Віктора Ющенка, за маніпулятивний «Чесний вимір» і тому подібні прояви нелояльності. Адже головні тези, які активно пропагувались у програмі - Тимошенко як менше зло і неприпустимість голосування «проти всіх» (на підтримку останньої було навіть наведено цитати предстоятелів двох українських церков), що також вигідно Тимошенко. Наскільки дієвим є використання в пропагандистських цілях людей, яких навряд чи впізнає більшість глядачів, окрім тих, які й без того здебільшого голосуватимуть за Тимошенко, - це інше питання, але у випадковість такого добору гостей програми якось зовсім не віриться.

Ще раз - мої співчуття всім використаним у програмі «авторитетам». Хоч вони й  не мусили кривити душею чи суперечити власним переконанням. Незалежно від того, хто виграє ці вибори, нам усім доведеться жити в країні, де є, крім нашого, й інші погляди. І навіть якщо міцно-міцно заплющити очі й заткнути вуха, люди з іншими поглядами нікуди не зникнуть. 

P.S. Думаю, читачам цього тексту цікаво буде ознайомитись із враженнями Оксани Забужко.