Спочатку це мав бути прямий ефір. Потім виявилося, що - ні, запис, але в режимі реального часу. Вчора ввечері, за дві години перед ефіром, потелефонували й вибачилися: на жаль, пані Оксано, в реальний час не вклалися, на півгодини (!) перебрали, довелося трошки підрізати, Ви ж розумієте...

І «підрізали», мушу сказати, дуже професійно - залишивши в ефірі критичні завваги на адресу тільки одного з кандидатів. Гладенько так вийшло. Гламурненько.

Але найцікавіше сталося потім, коли камери погасли і ми, продовжуючи вже між собою ту саму суперечку щодо теорії «меншого зла», повернулися в гостьову кімнату. П'ятихвилинка замішання при гардеробі, вмикання мобільників, договорювання недоказаного... Застібаючи пальта, інтелігенція рушила до дверей. Аж тут...

БА-БАХ!...

Нога охоронця з розмаху захряпнула з коридора двері просто інтелігенції перед носом. Передні оторопіло завмерли.

- Що там, що? - допитувалися задні.

- Придется немножко подождать, - ховаючи очі, ніяково пояснила асистентка. - Тимошенко идет по коридору...

Стоп-кадр, момент істини, німа сцена. «Ревізор» відпочиває - ефектнішого фіналу до цілого попереднього «дійства на камери» не вигадав би жоден драматург.

Ніколи не забуду виразу їхніх облич тієї миті - сивочолих, поважних людей: лікар, учений, художник, авіаконструктор... Щойно, яких десять хвилин тому, вони закликали українських виборців голосувати за ту саму кандидатку, через яку зненацька опинилися в пастці. У приміщенні, вийти з якого зможуть тільки тоді, коли на те буде Її воля. Коли Їй буде зручно.

Боляче дивитись на принижених стариків: мабуть, так виглядала та українська професура 1920-х, котра на процесі СВУ 1930 р. згодилася «співпрацювати зі слідством». «Стоять, сукі! Ваше мєсто у параші!»

І саме в ту мить я остаточно збагнула, в чому полягає головна перевага мого вибору - «не підтримую жодного кандидата» - порівняно з їхнім - «за менше зло». Атож, я так само символічно «дістала ногою в писок» - стояла перед замкненими дверми, як у тюремній камері, й чекала, коли мене випустять, мене так само брутально, по-бандитському «нагнули»... Але я знала, що від зла, «більшого» чи «меншого», нічого іншого чекати й не доводиться: поки сила на його стороні, воно завжди чинитиме насильство. Тому мені, на відміну від моїх старших колег, не плюнули в душу. Нагнули - без моєї в тому участі: я відмовилася «співпрацювати зі слідством». Моя людська гідність лишилася при мені.

А це, смію запевнити, не так і мало - ні для людини, ні для нації.

Тож, замість повторювати те, що було вирізано з моїх слів при монтуванні передачі, додам тут тільки одну цитату - з Івана Франка:

«Голосуючи за «менше зло», обираєш зло».

А значить, додам від себе, робиш його сильнішим.

І тому, в кінцевому підсумку, - завжди прораховуєшся.

Оксана Забужко, для «Української правди»

Фото - «Українська правда»