Ваш автор як перший у віртуальному списку прихильників легалізації проституції в Україні не міг пропустити спецпроект «Тіло - в діло», який виходив у ефірі «1+1» з 25 по 29 січня в рамках вечірнього випуску ТСН (19.30) з повтором пізно вночі, перед північчю - коли, до речі, в проституток сама робота, тож навряд чи вони подивилися цей спецпроект. Та й взагалі, вони навряд чи дивляться телевізор: коли приходить черговий клієнт, йому пропонують ввімкнути «музикалку» - один із музичних каналів. Через те надії авторів спецпроекту, журналістів ТСН Ігоря Бондаренка та Ірини Маркевич, на те, що «после просмотра сериала "Тело - в дело" хоть одна девушка остановится и не сделает шага в жизнь, возврата из которой нет», однозначно не виправдаються.

Хоча, можливо, ні на що журналісти й не сподівалися. Ну не думали ж на «Плюсах», запустивши інший і, як виявилося, скандальний ТСН-івський спецпроект «Жесть мундира», що в міліції після його показу перестануть бити затриманих, вставляти їм сірники в статеві органи, катувати за допомогою протигазів тощо! Свавілля та корумпованість міліції - не одкровення, так само як наявність в Україні проституції - і на експорт, і для внутрішнього користування. Одкровенням ці теми були хіба 25 років тому, коли почалася дозволена Горбачовим «гласність». Та й тоді преса і телебачення швидше не інформували громадськість, яка сама знала, що в країні - бардак і корупція, а заробляли передплатників і, як тепер кажуть, рейтинги. В зв'язку з цим лише обіцянка розповісти про проституцію в Україні і, головне, показати її збільшила аудиторію ТСН ще до початку обіцяного спецпроекту.

З того, що я побачив, зробив однозначний висновок. Точніше, зробив його вже давно, але на минулому тижні лиш переконався в його правдивості: проституцію в Україні треба легалізувати де-юре. Бо де-факто вона існувала, існує й існуватиме. Чесне слово, простіше викорінити корупцію в нашій країні чи обрати президентом Тягнибока, аніж побороти бажання певної категорії жінок торгувати собою. Саме так - бажання. Говорячи про торгівлю людьми, насамперед попереджають про фальшиві агенції, які, обіцяючи дівчатам роботу гувернанток та офіціанток, продають їх у борделі Східної Європи та Близького Сходу. Там дівчат без документів тримають у фактичному полоні, змушують обслуговувати по два десятки бедуїнів на добу, калічать та вбивають. Хоча при цьому до уваги чомусь не береться одна суттєва обставина: більша половина полонянок свідомо обрали закордонну проституцію, і пастка в тому, що їм обіцяли вільний графік роботи та право обирати пристойного клієнта, а натомість обдурили, продавши в той-таки бедуїнський чи бандитський бордель.

Внутрішня проституція - добровільна торгівля собою в чистому вигляді. Автори проекту «Тіло - в діло» від самого початку обмовилися про можливі перспективи легалізації торгівлі власними тілами. Проте далі чомусь не пішли, відразу почавши перераховувати хвороби вуличних повій і визначати їхній робочий вік. Мовляв, більшість не доживає до 50 років. Навіть погорювали з тяжкої долі проституток, котрі обслуговують водіїв на трасах, а далекобійники ще й викидають їх, побитих, із машин. Та навіть при цьому погоджуються: торгівлі людьми як такої в Україні нема. В смислі, ніхто не заманює в великі міста з маленьких сіл провінціалок, обіцяючи роботу офіціанткою, а потім забирає документи і зачиняє десь у напівпідвалі. Справді, на трасу дівчата йдуть не від хорошого життя. Але й не за красивим, і відомо про це й без ТСН. Одначе журналісти навіть не згадали про тих, хто цілком свідомо бере гроші за годину сексу в багатокімнатних орендованих квартирах, масажних салонах, саунах, готелях. Їхні оголошення друкуються в десятках видань, причому частина цих видань безкоштовно розкладається в наші поштові скриньки щотижня. А ще більше цих оголошень в інтернеті.

Отже, слід говорити не про сексуальне рабство, а про свідомий вибір професії. У зв'язку з цим ще одне спостереження: випуски «Тіло - в діло» були зроблені на надзвичайно бідному відеоряді. Навіть міліцейської хроніки дуже мало, хоча тут якраз не дивно - після «Жесті мундира» правоохоронці навряд чи нададуть журналістам ТСН таку хроніку. Звісно, є якісь зйомки на вулицях, де за п'ять випусків один раз прозвучало слово «мінєт», але навіть ці зйомки практично не персоніфіковані. Мені зовсім не потрібні імена і навіть обличчя повій. Але за весь час лише двічі прозвучало: місце дії - Одеса. Тобто нам показали проституцію як суто одеське явище, взяли Одесу й Одеську трасу як типовий приклад, чи все ж таки проституція є й у Києві та інших містах, і вона мало чим відрізняється від одеської? А в райцентрах є проституція? Взагалі, наскільки масштабне в нас явище, яке треба було б легалізувати, щоби врятувати придорожніх дівчат від венеричних та простудних хвороб, алкоголізму, наркоманії, травм?

Для порівняння: два роки тому в черговий раз оновленому «Сніданку з "1+1"» показали не просто сюжет про проституцію, а й самих повій, молоденьких і досить доглянутих, без жодних ознак деградації, які охоче, не ховаючи облич, говорили про те, скільки беруть за сеанс. Заради ж спецпроекту можна було б спеціально постаратися, не обмежуючись загальними планами, розмитими силуетами та банальними фразами.

До речі, не лише журналісти «1+1», але й репортери на інших каналах, готуючи якісь спецпроекти чи просто «програми розслідувань», активно, навіть гіперактивно використовували можливості прихованої камери. З цими камерами сміливі колеги лізли як у пащу звіра (згадаємо хоча б кримінальні сюжети в рамках «Знаку оклику» та ТВі), так і в пекло (класичний приклад - багатоденне перебування розвідниці Лесі Штогрин у психіатричній лікарні, показане в програмі «За вікнами» на СТБ з шаленим резонансом). А коли мова заходить про проституток, при всій доступності дівчаток на Окружній та численних - майже легальних! - борделів прихованими камерами цнотливо гребують. Ясно, коли йдеш у бордель, навіть із прихованою камерою, треба йти до кінця... Проте демократичність ситуації в тому, що, переступивши поріг борделю, можна розвернутися й піти, якщо «дівчинка» не сподобалася. Тим часом прихована камера щось, крім розмитих силуетів змерзлих обабіч траси жриць орального сексу, та й зафіксує. І зафіксоване в концепцію проекту не ляже. А концепція, цитуючи тепер уже Ірину Маркевич із прес-релізу ТСН, - «выбраться из этого конвейера практически невозможно».

Таким чином, глядачів підштовхують до висновку: проституція - це зло. Дівчата, котрі самі правлять собі ціну на сайтах і навіть домовляються, хто з них VIP, а хто - просто, знають, що секс-послуги - зло? Не певен. Бо зло - це мерзнути на трасах за копійки. Зло - це коли працівники міліцейського відділу, на території якого розташовані підпільні борделі і які правоохоронці, поза сумнівом, «дахують», приходять до підопічних за безкоштовним сексом і п'яні. Зло - це народні депутати України, показані в сюжетах, котрі мають претензії бути моралістами, а самі не відмовляються від послуг дорогих дівчат у готелі «Київ» та закритих саунах, які вони відвідують. Нічого не вигадую - про це теж часом пише українська преса. Зло - це спроба криміналізувати клієнта: мовляв, зловили з повією - плати штраф. Але, враховуючи нашу корупцію, звинуваченням у зв'язку з проституткою в такий спосіб можна буде погрожувати будь-кому.

Натомість добро - кадри з закордонних легальних борделів, і якраз це відео - більш щедре та яскраве, ніж вітчизняне. «Дівчата в "Озірісі" вже чекали. Їх регулярно оглядав муніципальний лікар, та хазяйка не задовольнялася цим. Вона не могла допустити, аби в її закладі хоч хтось заразився, і домовилася з Вебером про вторинний огляд дівчат по вівторках та четвергах. Іноді Равік заміняв Вебера», - це Ремарк, «Тріуфальна арка», 1945 рік, і, судячи з синхронів, взятих авторами проекту із зарубіжного відео, часи та звичаї там не змінилися. Жінки торгують собою дві тисячі років, і логічно потурбуватися про їхнє фізичне здоров'я та забезпечення тим, хто став на цей шлях, відповідних умов.

Журналісти ТСН же, беручись за тему української проституції, протиставляють дозволену секс-індустрію з країн Європи нашій вуличній проституції. Це все одно що протиставляти поезію, скажімо, Гете прозі, наприклад, Ульяненка. Ніби крім вуличної, найнижчої за оплатою і статусом, на планеті Земля справді не існує жодного різновиду проституції. Звісно, йшлося в одному з сюжетів про таку собі маму трьох дітей, яка, випивши 200 грамів горілки на дорогу, щовечора йде кудись - але не на вулицю! - торгувати собою. І показали дітей цієї мами, що, між іншим, суперечить моїм уявленням про етику (нехай саму маму і не показали та прізвище не назвали). Словом, піднявши тему, яка лежить під ногами, ТСН-івці висвітлили її поверхово, аби відповідати стереотипам старших глядачів у поглядах на платний секс: це примус, рабство, хвороби, алкоголізм, безвихідь.

Між іншим, ваш автор - противник легалізації наркотиків. Бо вони, як і алкоголь вкупі з фаст-фудом, усе ж таки шкідливі, по що свідчать лікарі і статистика захворювань та смертей. Тоді як шкоду від сексу не описав ще жоден лікар на планеті. Ну, хіба експерти НЕК часом про це обмовляються. Так, у відносинах «проститутка - клієнт» відсутня так звана духовна, почуттєва складова, на чому наголошують моралісти. Але з іншого боку, якщо все відбувається в пристойних, санітарно-гігієнічних умовах, ніхто не чинить жодного насильства і нічий родинний бюджет не страждає, це перетвориться на надання послуг і, відповідно, користування ними. Отже, ця послуга, надана та отримана з доброї волі, перейде в розряд інших послуг: адже сотні, як не тисячі жінок працюють хатніми робітницями чи виконують інші функції, котрі до 1917 року офіційно називалися «прислугою». Тепер на служниць, між іншим, теж великий попит, навіть конкурс. Про інститут прислуги в Україні теж цнотливо мовчать, хоча деякі користувачі таких послуг чомусь вважають, що інтим входить у вартість...

Говорити на теми проституції без яскравих ілюстрацій та припущень, що для великої частини дівчат та жінок це вибір свідомий і що не всі страждають, - сповідувати подвійну мораль та подвійні стандарти. Проте якщо в нашому суспільстві така «релігія» домінуюча - значить, «Тіло - в діло» - цілком форматний проект.

Фото - www.tsn.ua