Колись киянин Василій Шульґін, знаний публіцист-чорносотенець і запеклий апологет російського імперіалізму, дав пораду тим, кого непокоїло зростання кількості свідомих (тоді говорили «щирих») українців в Україні: ви не тисніть на них із усім суто російським, дайте їм бути малоросіянами, з усіма своїми піснями, борщами, звичками і побутовими традиціями; але ідеологія має бути одна - Великої Росії. І цю ідеологію належить пропагувати всіма способами.

Цей сюжет укотре згадався, коли я відкрив анонс телесеріалу «Десантура» в «Газете по-киевски»: «...Трое друзей-десантников, которые в смутные времена развала Союза выполняют самые ответственные миссии в "горячих точках"... В принципе, этот российский сериал прогнозируемо не "грешит" политкорректностью. И "не по себе" от него может стать многим (кроме типичных главных злодеев современного российского кино - кавказцев, в "Десантуре" упоминаются, к примеру, и "боевики" УНА-УНСО)».

Ні, звісно, чого тут дивуватися? Хіба це перший чи останній російський серіал, який би в нормальній країні міг стати предметом пильної уваги... Ні, точніше, в нормальній країні він навряд чи з'явився б на телеекрані. Не має значення, на державному чи на приватному. І не тільки в силу відвертої, як можна зробити висновок з анотації, антиукраїнської спрямованості певних його епізодів - а й у силу відсутності елементарної правдивості.

Серіал стартував на каналі ICTV 26 жовтня, і вже у першій серії маємо те, що й повинні мати. Один із трьох симпатичних молодих героїв, нещасливий у коханні, добровільно вирушає в Абхазію. Тобто туди, де розгорнуто потужний сепаратистський рух за прямої таємної вказівки ЦК КПРС і на грубі гроші партії. Про це все зопалу писала московська преса у перші місяці після ҐКЧП; потім схаменулася, очевидно, й писати перестала, але ж слово - не горобець... Чи таки горобець? Принаймні, сліди тих реальних історичних подій мною в першій серії не помічено, політичні акценти відчутно зсунуті. Власне, перед нами щось схоже на трохи модернізований радянський серіал, що, втім, характерно не тільки для «Десантури»...

Пишучи все це, я піймав себе на думці, що цей серіал нічим істотно - в сенсі правди історії й наявності/відсутності імперських настанов - не відрізняється від розфарбованого і дещо скороченого Штірліца. Тільки датою випуску. А так - чудові стрічки для підтримання Малоросії в її нинішньому стані.

А затим прийшла думка - нічого помітно нового (крім назви і певних сюжетних елементів) у розпочатому телесеріали немає і бути не може. Троє друзів, троє лицарів-богатирів, добрі та злі принцеси, зловмисні дракони у вигляді зграй моджахедів та хижі орки в особі грузинів та українців. Про все це писано-переписано, а віз і нині там: у благодатних степах Малоросії...

Ні, звісно, важко заперечити, якщо зважати на першу серію і цю фразу з анотації серіалу в «Газете по-киевски»: «Но если закрыть глаза на эти неизбывные имперские амбиции, получается совсем неплохое, динамичное кино о настоящей мужской дружбе и честной службе своей стране». Може, й справді до телебачення та кінематографа треба підходити саме так? І не зважати на те, що справжня чоловіча дружба та чесна служба своїй державі були засадничими принципами не тільки для радянських десантників, які зробили свого часу чималенький внесок у знищення мільйону афганців (тих, справжніх, без лапок, за без малого десятиліття окупації Афганістану), а й для охоронників нацистських концтаборів та вмілих виконавців наказів партії та фюрера з айнзацкоманд. От тільки не зрозуміло тоді, чого ж у Нюрнбергу було проведено великий процес і низку малих - над персонами нижчих рангів, також здебільшого відзначених вмінням дружити по-чоловічому...

Чи, може, ну їх, ці політико-ідеологічні настанови? Вони годилися сто років тому, а нині надворі ж доба постмодерну, то навіщо тягнути старе лахміття у прийдешній різнобарвний день?

З цим, мабуть, можна було б погодитися, якби не та брутальна українська реальність, що її кожен із нас може спостерігати як на телеекрані (у випусках новин, під час ток-шоу і навіть у «Танцюю для тебе», коли проблемою загальнодержавного значення стає купити обдарованій дитині скрипку...), так і на вулиці. Ненормальна в нас ситуація. Неправильна. Неможлива. Цілий табун мільярдерів - і десятки мільйонів фактичних незаможників (4% населення контролюють 80% національного багатства, і це дані не КПУ, а відповідних служб ООН, - де ще таке у Європі?). Відсутність порозуміння серед громадян із цілої купи засадничих питань розвитку країни, різні типи політичної культури в різних регіонах, можливість так званої політичної еліти цинічно і безкарно маніпулювати мільйонами людей і віднаджувати від участі у громадянському житті інші мільйони загалу - хіба цього мало? А хто хоче - може продовжити список. Й одна із головних причин такого нашого стану, нашої відмінності від Польщі чи Естонії, - відсутність структурованої, цілісної модерної нації як спільноти вільних громадян, котра би ґрунтувалася на спільній політичній культурі, спільному розумінні минулого і спільному проекті майбутнього. А от формуванню такої нації нескінченні радянсько-пострадянські телесеріали якраз і стоять на заваді. Звісно, не тільки і не стільки вони, але «Хоробре серце», «Патріот» чи навіть «Володар перснів» куди більше надаються для цієї справи...

Тут якраз саме час закликати знімати українські серіали (ясна річ, не такі примітивно заідеологізовані і без усіляких апеляцій до «часів аріїв-оріїв»), але робити це немає сенсу. І ось чому. Як новітніх спадкоємців Шульґіна (не плутати з його близьким родичем, першим міністром закордонних справ УНР Шульгиним!), так і олігархів - власників вітчизняних телеканалів об'єднує одна засаднича риса: їм потрібна Малоросія і зовсім не до шмиги Україна. Ба більше - вона небезпечна для їхньої політики та їхнього бізнесу. Розходяться інтереси цієї публіки хіба що в тому, хто саме командуватиме Малоросією й малоросами - перші чи другі. Тому не варто сумувати, що фактично відсутні цікаві, добре зроблені й історично правдиві українські серіали: їх немає й не буде (кілька спроб різного рівня професійності було, але...). Не буде, аж доки щось не зміниться в блаженній Малоросії. І не на рівні телепродюсерів.

Тож знову доведеться користуватися її величністю Кнопкою - тим, проти чого безсилі всі олігархи й чорносотенці, взяті вкупі з найкрутішими нашими квазінаціоналістами (до речі, де їхні публічні протести проти демонстрації «Десантури»? Де позови до суду? Де реалізація славетних «програм захисту українців»?). Воно, мабуть, і добре. Бо ж більше часу залишиться на все те, що і є життям, а не його викривленим відображенням у «ящику».

Фото - kinomanija-online.ru