У неділю, 21 червня, на «Інтері» стартував новий серіал «Дві сторони однієї Анни». Глядачам обіцяно 60 серій про кохання та помсту. Серіал іде по буднях о 19.00, і ваш автор спробує в цей час вмикати телевізор на «Інтері». Не тому, що я прихильник продукту, орієнтованого передусім на жіночу аудиторію. Навпаки - мій світогляд краще сприйме поганеньку «чоловічу» історію, ніж добре розказану «жіночу». З іншого боку, якщо історію якісно зроблено і, головне, вона не втомлює вухо й око, мені в якийсь момент стає по цимбалах цільова аудиторія твору. Так було з російським 40-серійним телефільмом «Атлантида». Так, здається, буде з українським 60-серійним телефільмом «Дві сторони однієї Анни». І я поясню, чому.

Україна, можливо, експортує українців по цілому світу та, за висловом Петра Ющенка, запліднює всю планету. Проте український інтелектуальний продукт, український формат, українська ідея світом, який запліднюють українці, не затребувані. Бо цих понять поки що не існує в самій Україні. До речі, якщо це потішить чиєсь вухо - в Росії теж не існує. «Русская идея», безумовно, є, але експорту так само не підлягає. В Росії можуть скільки завгодно називати Тимура Бекбамбетова «русским режиссером, который стал успешным в Голливеде», але пан Бекбамбетов - не росіянин, не носій російської національної ідеї, а кіно він знімає голлівудське. Той самий бум російського кіно насправді став здебільшого бумом голлівудських форматів, адаптованих російськими кінематографістами за російські, до речі, гроші. Це я до того, що не вони там, у Росії, і тим більше - не ми в Україні диктуємо світові моду. Зокрема, моду на серіальні формати.

До чого веду? А до того, що «Дві сторони однієї Анни» - історія, зроблена українським виробником, компанією Star media, за ліцензією мексиканської Televisa. Після придбання ліцензії наша команда адаптувала мексиканський формат до українських реалій і зробила серіал спільно, як зазначено в титрах, із телеканалом «Інтер» та студією «Київтелефільм». Зняли історію Олег Масленников, відомий актор київського «Театру на Лівому березі», та В'ячеслав Альошечкін, у чиєму активі вже кілька серіалів. Причому в результаті вийшло не копіювання, а саме адаптація. Що означає «пристосування». В даному випадку - до більш звичних та знайомих нашим глядачам реалій. І я, будучи патріотом усього, що робиться в Україні громадянами нашої країни на ниві масової культури, все ж таки визнаю: українські реалії, показані в серіалах, а не в теленовинах, одночасно зрозумілі і російському глядачеві.

Якщо ми живемо в постмодерну добу, тобто коли адаптації затребувані більше, ніж інновації і, що дуже важливо, дають швидший результат, то нема' нічого поганого в тому, що саме Україна успішно засвоїла процес адаптації популярних іноземних телевізійних форматів. Ось вам суто споживацька логіка: за кордоном ви купили ексклюзивну східну піалу, привезли її додому і з'ясували, що з неї дуже зручно їсти українську національну страву - вареники з вишнями. Джинси, пошиті в СРСР партизанами-цеховиками десь у надрах Одеси, не просто видавалися за американські, а навіть виявлялися кращими за оригінал. Така сама ситуація з адаптованими форматами: шоу «Танці з зірками» й «Україна має талант», основою яких є іноземні лекала, невтаємничені сприймають як суто вітчизняний продукт. А, наприклад, «Танці на льоду» в нас робити відмовилися, та й російська версія не стала в Україні популярною. Висновок: адаптація - це все ж таки мистецтво, помножене на чуйку того, хто нею займається.

У випадку з серіалом «Дві сторони однієї Анни» мені цікаво дивитися, як на практиці втілюється процес перетворення невідомої нам мексиканської історії на українську народну казку. Про те, як було в батька-пана троє синів. Один розумний, але самостійний. Один бездарний, але добрий. І третій скотина, алкоголік, наркоман та вбивця, хоча й не зовсім дурень. Розумний Дмитро Данилов, надія татова, зібрав речі та пішов з дому в люди. Там, «у людях», закохався в незнайомку Анну й подружився з простим заробітчанином, шукачем щастя. Він не знає, що кохана дівчина задумала помститися всій його родині - Віктор Данилов, той самий потворний синок, спочатку скалічив брата Анни, потім убив її маму й сестру. Анна змінює зовнішність і виходить на стежку війни. Принаймні в цей момент саме збирається воювати. Жінки в Україні безжальні в своєму прагненні помсти, це ще від княгині Ольги тягнеться...

Що й кого ми бачимо в серіалі? Київські офіси і краєвиди портового Іллічівська, міста в Одеській області. До речі, виявляється, це досить красиве місто, принаймні на телевізійній картинці. Крім Володимира Горянського та Сергія Романюка, котрі вже більше десяти років - наше серіальне «все», в фільмі з'являється Лілія Ребрик - ведуча проекту «Танцюють всі!». А хто слухає уважно, може отримати таємні послання від авторів адаптованого сюжету та абсолютно «наших» діалогів. Зокрема, Дмитро Данилов, пішовши в люди, бере собі псевдонім... Роман Чайка. Дізнавшись, як себе називає син, батько-мільйонер роздратовано кидає: «Ну й поганий же в нього смак!» Чи, наприклад, герої згадують такого собі хитруна і взагалі малоприємного типа, якого звуть... Михайло Погребинський. Так що, любі друзі, формат адаптовано насамперед для України, й адаптацію зроблено людьми фаховими, котрі, крім усього, мають почуття гумору.

А ось в чому помітний прокол - так це в образі бабусі-мільйонерки Валентини Іванівни, яку грає Людмила Чурсіна (до речі, саме в Україні «зірка» та секс-символ радянської епохи почала зніматися після тривалої перерви - ми вже бачили її в серіалі «Осінні квіти» за романом Ірен Роздобудько). Можливо, в мексиканському першоджерелі був такий персонаж - бабуся-мільйонерка, яка тримає недостойну онуку на гачку свого банківського рахунку, заодно допомагаючи морально і матеріально нещасній Анні. Але в наших українських реаліях таку бабусю не зустрінеш. Ба більше: немає мільйонерок пенсійного віку навіть у Росії (крім, хіба що, Алли Пугачової). Та замінити цю лінію, очевидно, не було ким. Так само, як у «Моїй прекрасній няні» виглядає чужородним тілом персонаж Бориса Смолкіна, дворецький Костянтин. Ті, хто займався адаптацією «Няні», визнали: немає в російських продюсерів дворецьких! Але персонаж такий потрібен - значить, буде.

Зрештою, хто знає: може, і в Україні колись будуть багаті бабусі... Так само, як і власні формати, затребувані хоча б у межах України українськими телеканалами. Але все в цьому світі вже придумано, тому адаптація - не найгірший варіант. Навіть авторський продукт.