Український глядач уже звик до того, що вітчизняні телеканали аж надто несміливо звертаються до власне українських тем. Цього разу йдеться не про українську політику - з нею, навпаки, перебір. А от що стосується публіцистики, то вже якось само собою розуміється, що левову частку ефірного часу становлять проекти іноземного, переважно російського виробництва, в яких і відображується російська дійсність або ж розкриваються таємниці ще не такого далекого радянського минулого.

Очевидно, що інтерес до останнього в Україні достатньо високий, отже й поява «пострадянської» документалістики в ефірі абсолютно виправдана. Разом із тим відсоток програм власного виробництва українських каналів, що поволі зростає, мав би заряджати оптимізмом стосовно того, що ситуація поступово вирівняється й телебачення нарешті стане українським не лише за назвою, але й за суттю. Але тут і маємо парадокс.

Можливо, найяскравіше цю ситуацію помітно на прикладі каналу СТБ. В його ефірі є ціла низка якісних документальних проектів на будь-який смак. Серед них власні - «Документальний детектив», «Мосфільм. Невідома версія», «У пошуках істини», «Моя правда», «Правила життя» тощо.

Цикл «Моя правда» - це розповіді про долю зірок кіно та шоу-бізнесу, або, як зазначається на сайті каналу, «програма "Моя правда" руйнує стереотипи й показу життя героя таким, яким воно є насправді. У кожному випуску глядач по-новому відкриє для себе чергову зірку - не лише ідола, а й людину; дізнається унікальні подробиці життя та творчості».

Скажімо, навесні цього року глядачі побачили історії про Марата Насирова, Барі Алібасова, батька й сина Бондарчуків, Анастасію Заворотнюк. Та й загалом, серед героїв проекту домінують, назвімо це так, іноземні персонажі, нехай частина з них і українського походження.

Дехто з цих людей став відомим ще з часів СРСР. Але в СРСР були й українські радянські актори, співаки, яких чомусь обділено увагою (виключення становлять, наприклад, Леонід Биков, Сергій Іванов, Микола Гринько). Що ж стосується наших сучасників, то тут повна перевага російських облич, що може призвести часом до кумедної ситуації - глядачеві іноді важко ідентифікувати «Мою правду» як проект СТБ, адже за контентом він мало чим відрізняється від продукту, що міг би бути закуплений у Росії. Що і змушувало керівника проекту Ксенію Бугрімову виправдовуватися: «Сначала, когда запускался проект, это было весело, когда газеты писали, что еще один русский проект, бла-бла-бла... Но сейчас это уже обидно!!! Проект свой!! НАШЕНСКИЙ!!!!! УКРАИНСКИЙ!!!!! СТБ-шный!!!!» (стилістику збережено. - Авт).

Хоча в цьому випадку не зрозуміло: на що ображатися? Так, канал виробляє продукт, виходячи з ринкових реалій і, напевне, з метою продати його в інші країни. Але тоді треба розуміти, що за таку стратегію доведеться платити й частиною реноме в себе вдома. Автор може здатися повним невігласом, але йому дійсно ні про що не говорить, при всій повазі, ім'я Маші Малиновської, програма про яку вийшла на початку квітня. Чому її історія цікавіша українському глядачеві, ніж історії тих же Скрипки або Вакарчука? Потрібно більше інтриги? Ну то можна розповісти про українську «зірку» 90-х Юрка Юрченка, який свого часу раптово зник з української сцени і не так давно знову на неї повернувся. Не вичерпується ж сучасна вітчизняна естрада Поплавським (хоч, судячи зі слів Ксенії Бугримової, програма про співочого ректора вже є).

Склалася ситуація, коли фільми каналу СТБ про кримінал, а також ті, в яких ідеться про «правила життя», занурені в українській контекст. Там же де йдеться про культуру, нехай і в її популярному вимірі, - переважає тематика сусідньої країни. Нічого подібного в тій самій Росії навіть уявити неможливо. Справді, ну невже українці тільки й уміють, що красти, хворіти та їсти?

Залишається ще програма «У пошуках істини», яка, безперечно, є цікавим продуктом, але її авторам слід подумати над зміною назви. Принаймні, російський варіант назви подібного проекту - «Искатели», без претензій на «істинність», що виходив на СТБ раніше, більше відповідає концепції, за якої творчий колектив не тільки реконструює, але й значною мірою конструює, інтерпретує історичні події.

Що ж до «Моєї правди», то досвід інтерівської програми «Позаочі» демонструє, що українські гості ведучої Юлії Литвиненко виглядають абсолютно достойно і цікаво. Було б лише бажання розкривати ці образи.

Втім, в окремих випадках бажання виникає, і велике. Адже не пошкодував СТБ ані часу, ані сил для підготовки випуску «Моєї правди» з Леонідом Кучмою.

Крім того, нещодавно керівник департаменту власного виробництва СТБ Галина Пілютікова щиро жалілася з приводу закриття іншого циклу програм, а саме «Невідомої версії»: «Этот проект закроется, так как заканчивается список старых мосфильмовских шедевров. Мне лично очень и очень жаль». Не варто так побиватися, адже від офісу СТБ до кіностудії Довженка - рукою подати. А ще ж є «Одеська кіностудія». І там, і там, було зроблено багато шедеврів!

Можливо, й не треба було б загострювати увагу саме на таких аспектах документалістики, яку «видає на-гора» СТБ, тим більше що каналу останнім часом вдалося завоювати власну аудиторію. Якби не одна деталь. Програми про російських героїв шоу-бізнесу, кіно- і телеекрану з успіхом можуть зняти і в Москві. А українські герої повинні бути потрібні в першу чергу тут, в Україні.