Вечори 9 і 10 травня ваш автор вирішив провести перед телевізором - по чотири години мінус реклама щовечора. Було цікаво побачити багато разів анонсований у ЗМІ військово-пригодницький фільм виробництва Film.Ua «Полювання на Вервольфа» (режисер Євген Митрофанов), прем'єра якого відбулася 9 травня на ICTV о 19.00. Крім того, не мав права пропустити мелодраму «Осінні квіти» виробництва Fresh Production UA (режисер Ахтем Сеітаблаєв) - екранізацію роману Ірен Роздобудько «Зів'ялі квіти викидають» за її ж сценарієм. Збирався потім відгукнутися на ці дві прем'єри в форматі звичайного огляду. Мовляв, кіно в нас усе одно знімають, але чи наше воно, чи для нашого ринку тощо.

Потім дійшли руки, а точніше - очі до статті Світлани Остапи на «Детектор медіа», яка завершувалася закликом висловлювати свої думки з приводу висвітлення Дня Перемоги і взагалі - тієї війни (Великої вітчизняної, Другої світової, окупаційної - вже зовсім заплутали термінами. - А. К.) в українських ЗМІ. Нарешті, додав до прочитаного ще статтю Олексія Кафтана, де прямо говорилося про реабілітацію сталінізму в нинішній Росії з метою його поступової реанімації. Зокрема, як пише Олексій Кафтан, кіно на тему тієї війни перетворилося в Росії на суміш агітпропу та голлівудщини, що зазвичай шкодить історичній правді.

Відразу згадав: таке кіно, зроблене, наголошую, в Росії, справді заповнює наш телевізійний ефір не лише на початку травня кожного року. Про його шкідливість час від часу згадує, зокрема, колега Сергій Грабовський. Тенденції до ідеологічної «голлівудщини» справді помітні, варто лише подивитися хоча б 30 секунд будь-якої такої стрічки - більше не треба, правда.

Але зверніть увагу: я не згадую жодної назви. Ви теж не пригадаєте - жодна з цих кінопрем'єр подією не стала. Навіть не привернула бодай якоїсь серйозної уваги. То чого ж ми боїмося? Що нас зомбує російська імперська неосталіністська пропаганда, яка нам анітрохи не цікава, а значить - ми перемикаємо канал?

Так от: склавши докупи всі свої враження від українських кінопрем'єр та поклавши їх у контекст згаданих вище статей і проблематик, дійшов несподіваного висновку. В нас, в українському кіновиробництві, яке на перший погляд відстає від усього, від чого тільки можна відстати, справи не такі вже й погані. Стрічки «Полювання на Вервольфа» і «Осінні квіти», різні за жанрами, стилістикою, бюджетами та режисерським почерком, насправді вигідно відрізняються від актуального російського кіно «про війну й нашу перемогу». І, якщо добре подумати, частково дають відповідь і на те, як хочеться висвітлювати останню світову війну в українських ЗМІ, якою її хочеться бачити в кіно, і головне - як саме нам захистити наш мозок від «переможця Сталіна». А заодно - від Берії, поява якого в фіналі останнього справді резонансного російського військово-пригодницького серіалу «Апостол» убила все людське, що, всупереч усім противникам такої продукції, таки мало місце в цій історії.

Отже, «Полювання на Вервольфа», пригодницький фільм із пристойним бюджетом, дія якого відбувається на Вінниччині влітку 1942 року. Радянська розвідувально-диверсійна група отримала завдання вбити Гітлера. І виконала його, навіть перевиконала, вбивши одного за одним двох Гітлерів. Як ви розумієте, в фіналі кожен із убитих фюрерів виявляється його черговим двійником. Тому Михайло Єфремов у ролі Гітлера, головна інформаційна «фішка» проекту, в кадрі не особливо старається: адже тут актор грає роль актора, який грає роль фюрера. Розвиток подій загалом стандартний, бачений безліч разів фанатами радянського військово-пригодницького кіно.

Але я не поспішав би висловлювати до нього якісь ґрунтовні претензії стосовно порушення історичної правди. Та пропаганди, яка нібито грає на згадану вище користь експансії радянсько-сталінських цінностей. Бо «Полювання на Вервольфа» - розважальне кіно. Масова культура. «Три мушкетери» Дюма-батька, «Таємничий острів» Жюля Верна чи «Острів доктора Моро» Герберта Веллса. В кого з тих, хто вважає себе інтелектуалом, повернеться язик звинувачувати когось із цих авторів у свідомому перекручуванні історичних фактів? Ми тут, в Україні, просто не готові прийняти матриці масової культури і визнати їхню користь. А користь, між іншим, є - і велика.

Якщо хтось не полінується, зробить над собою зусилля і перегляне хоч кілька новітніх російських фільмів «про війну», то першим висновком буде - це або бойовик, або мелодрама. І прийде розуміння: останній серйозний фільм про війну, і тут уже - без лапок, називається «Іди і дивись». Зняв його Елем Климов ще в середині 1980-х років минулого століття. Все, що після цього, - вільна імпровізація в популярних жанрах на теми героїзму на війні та кохання під час неї ж. Визнаймо це й погодьмося: «Полювання на Вервольфа» - кіно розважальне, грамотно зроблене і зовсім не шкідливе.

Ба більше: навіть корисніше за численні російські аналоги. Бо є в історії про полювання на Гітлера кілька деталей, які в нинішньому російському розважальному кіно вже неможливі. У порівнянні з тим, що там сьогодні робиться, той же «Апостол» сприймається тепер як вершина сміливості й лібералізму. Адже у «Полюванні на Вервольфа» один із членів команди, яка повинна вбити Гітлера, - репресований, політв'язень, мешканець ГУЛАГу, «ворог народу», вошивий інтелігент.

Ви знайдете таку дійову особу в нинішньому російському бойовику «про війну»? Фіг там! Тепер, у контексті реабілітації сталінізму засобами так званих військово-переможних стрічок, їхні герої - чекісти, комуністи, політруки, навіть генерали. І всі - без права на помилку. Хочете приклад? «Диверсант. Кінець війни» - там навіть табір ГУЛАГу для одного з розвідників став випадковою і зовсім не прикрою, навіть корисною пригодою. У нас же, на нашій території, в Україні, концтабір - хоч радянський, хоч німецький - поки що, слава Богу, трагедія. І дуже важливо, що це розуміють творці саме популярного, масового кіно.

Ще один досить важливий пунктир: у «Полюванні на Вервольфа» за однією з сюжетних ліній чекісти шукають зрадника в штабі. Методом проб та помилок стає зрозуміло: зрадник - серед членів групи. Він єдиний повинен повернутися живим. Отже, той, хто виживе в бійні - той і ворог, німецький шпигун. Так вирішили керівники розвідки. Тому, коли виживає командир групи, котрий, як ми бачимо за сюжетом, шпигуном не є, ми розуміємо: він приречений. Бо НКВС не дає собі права на помилку.

Чи можливі подібні фінали в актуальному кіно «про війну», зробленому в Росії? Абсолютно ні: там сьогодні НКВС - структура, яка, по суті, війну і виграла. Значить, у нас все ж таки більше свобод і більше можливостей звести історичні рахунки з НКВС. Чому б цим не користуватися? Чому б не спрямувати на таку благу справу весь потенціал масової культури, тієї самої «голлівудщини»? Бо в підсвідомість закладаються не ґрунтовні історичні праці та інтелектуальні дискусії, а отакі невеличкі, на перший погляд, штрихи.

Візьмімо тепер мелодраму «Осінні квіти». За сюжетом, доля двох актрис радянського кіно склалася діаметрально протилежно. Одна, Леда Нєжина, донька партійного працівника, зробила шалену кар'єру й мала все, крім щастя в особистому житті. Інша, дворянка Едіт Береш, виступала під час війни у штрафбатах, потім не дала впливовому генералові, той поламав їй кар'єру і загнав у табори ГУЛАГу, де з неї знущалися радянські офіцери. Тепер згадайте, коли востаннє ви читали про таке в книжках, написаних і виданих у Росії, і бачили поганих та хтивих генералів переможної Червоної Армії в кіно? Був хіба хтивий психіатр у «Апостолі», але що взяти з психіатра...

Ні, на подібні теми в нинішній офіційній російській культурі, особливо - масовій, накладено суворі табу. Радянські концтабори, генерали-хтивці, які ламають людські життя, хижий і некомпетентний НКВС, де служили садисти й кар'єристи, - ці та інші реалії того часу (про існування яких ми дізнавалися спочатку з журналу «Огонек», потім - саме за допомоги масової культури, яка закріплювала все це в нашій свідомості) залишаються історичною правдою саме в зразках масової культури вітчизняного, українського виробництва.

Таким чином, нам, в Україні, як ніколи потрібен свій Голлівуд. Масова культура, сюжети якої не залежать від загального контексту російської ідеологічної пропаганди. Мета якої, нагадую, - реанімувати диктатуру пролетаріату, в тому числі - засобами «кіна про війну». Нам, тут, в Україні, лише треба визнати: сьогоднішня трагедія післязавтра перекочує в популярні жанри. Хочемо ми цього чи не хочемо, але про Чорнобиль уже пишуться страшилки та знімають кічові стрічки. В Америці клепають детективи про 11 вересня 2001 року і бойовики про Аль-Каїду. Діяльність французького руху Опору перекочувала в комікси. Може, комусь це видасться не зовсім нормальним і пристойним, але процес цей - природний.

Тож якщо така «попса» лише окреслить і підкреслить історичну правду, а в нашому випадку - ще й усупереч російській пропаганді, в цьому навряд чи буде щось погане.