«Український тиждень» і всі-всі-всі: а що далі?
Якщо інвестор справді хоче мати грошовий зиск від журналу вже сьогодні, то виданню повний капець і краще його одразу закрити.
Якийсь час сумнівався, чи маю моральне право братися писати про ситуацію навколо «Українського тижня» і в ньому самому – адже я не тільки досить регулярно друкувався у цьому тижневику, але й останнім часом висловив як публічно, так і в листі до редакції низку претензій до якості матеріалів, вміщених у ньому. Іншими словами, хоч круть, хоч верть, а безсторонньо-об‘єктивним спостерігачем назвати автора цих рядків не можна в жодному разі. Водночас хіба право голосу і здатність судження мають лише ті, хто перебуває на значній дистанції від предмета дискусії?
Та врешті-решт сумніви урвалися після прочитання обговорення вістки про звільнення Романа Кульчинського та Павла Солодька на сайті «ТК»: зачепила гранична безапеляційність деяких коментарів. Зокрема, про те, що тут гривня падає, заводи стають, а ці дурники роблять темою першого після новорічно-різдвяних канікул номеру український літературний переклад, який до того ж практично не існує! Правильно їх погнали! І про те, що журнальчик, мовляв, слабенький, ніякий, некомерційний, майже нікому не потрібний.
Отут уже стало зрозуміло, що має йтися, власне, не стільки про конкретних персонажів із керівництва «УТ», скільки про засадничі проблеми українських інтелектуальних видань за умов нинішньої кризи. Бо ж далеко не всі ці проблеми залежать від умілого чи, навпаки, невмілого керівництва виданням з боку редакторського корпусу. А те, що залежить, не варто змішувати із цілком об‘єктивними обставинами нашого сьогодення.
Отже, про все по-порядку. Як на мене, почав «УТ» непогано. І навіть певна схожість на «Пік» («Політика і культура», хто не знає) йому не заважала, бо ж Кривенківський «Пік» був першим у новітній Україні справжнім меґезіном і став уже певною легендою та взірцем того, як можна і треба робити часопис для не зачарованих на Схід інтелектуалів. Ба більше: «УТ» одразу засвідчив, що почувається значно вільніше за «Пік» – і не тільки тому, що над ним немає адміністрації Леоніда Даниловича Кучми, а й тому, що автори та редактори ставилися до текстів серйозніше і відповідальніше, без самодостатнього (в уявленні його суб‘єктів) постмодерного стьобу, без базікання-задля-показу-себе-коханого.
Тим більше, що потенційна аудиторія «УТ» була значно більшою за аудиторію «ПіКа» – і в силу об‘єктивних причин (вузівський доцент одержував уже не 70, а 500 доларів на місяць), і в силу суб‘єктивних (банальна істина, що українці – це не секта шароварників, ствердилася нарешті навіть у Донбасі і Криму). І теперішній наклад у понад 30 тисяч примірників – це не випадковість, а закономірність: «Пік», до речі, ніколи такого не мав.
А от далі почали з‘являтися проблеми. Можливо, тому, що свято вільного слова скінчилося, почалися будні, тяжка рутина. Можливо, не ті люди йшли на певні посади – не знаю, а якби й знав достеменно – про це говорив би лиш у вузькому колі зацікавлених професіоналів. Але факт: було кілька відвертих ляпів, погіршився рівень літературного редагування текстів (русизми плюс банальний канцелярит), журнал став більш нерівним, аніж був на початку. І, крім того, був утрачений якийсь живий нерв, якийсь невловимий фермент, що і перетворює сукупність слів на зовсім іншу якість – олюднений Текст.
Звернімося для ілюстрації цієї тези до теми №1-2 за 2009 рік – художнього перекладу. Усе наче правильно зроблено: грамотні статті, посилання на знаних перекладачів, знакові цитати... Проте не вистачає чогось такого, що самим фактом свого існування відбило б охоту пащекувати недолугим коментаторам, які вважають майже неіснуючим український переклад і недоречною таку тему за обставин економічної кризи.
Чим є це «щось»? Не знаю. Можливо, вірш Карла Крауса «Взаємозв‘язки» у перекладі Мойсея Фішбейна, який присвячений сакраментальній кризі, але перекладений і, тим більше, написаний далебі не сьогодні (коли – охочі нехай встановлять самі, а при нагоді – порівняють український текст із німецьким оригіналом):
Масла — катма, за городину — ціла платня,
гопля — зникла картопля, і так щодня,
облизня ловиш, а звик до смажені,
ціни — скажені,
світло погасло, зникає пальне —
маєш його, коли хто спекульне.
Коли ж йому кришка — у січні, у серпні? —
запаси терпіння у нас невичерпні,
тільки накривсь тютюновий запас,
та й лихварі узялися за нас,
владне бурмило руки умило —
тільки в бурмила й лишилося мило,
папір — під заставу, й така заковика:
чим зав’язати свого черевика,
наша держава щаслива й цікава,
тільки відгонить не кавою кава,
мотуззя — гниляве, вдавитись не можна,
іржава держава — непереможна.
З гасла дізнався: не згасла звитяга,
рвуся до бою — нема паротяга.
Ні паротяга тобі, ні тягла.
Знову режим надзвичайного стану,
тут я радітиму безперестану,
бо здогадаюся: наша взяла.
Чи, може, цим «щось» мав би стати «Карлсон» у перекладі Ольги Сенюк (про яку, до речі, йдеться у номері)? Адже, якщо хтось звернув увагу, російський Карлссон – це просто собі такий товстенький «совок», який споживає какао та плюшки. Звичні речі «от Москвы до самых до окраин». А на додачу бузить. А от український Карлсон постійно вигукує майже заборонене: «Гей-гей!» і смакує суто європейськими наїдками – булочками з цинамоном та гарячим шоколадом. Зважаючи на те, яке місце займає у карлсоніаді своєрідна, проте очевидна естетика споживання смачної їжі, як то кажуть, відчуйте різницю. Крім того, що таке «фрекен Бок»? А от «фрекен Цап»... Дрібничка – але маємо банальний переклад цього прізвища, бо шведський «бок» – це і є, власне, український «цап», - а скільки додаткових можливостей для словесної гри і, головне, наскільки більша відповідність перекладу оригіналові!
Чи, може, варто було піти від сучасника Пушкіна Левка Боровиковського?
Буря в хмари небо криє,
Сипле сніг, як з рукава,
То звірюкою завиє,
То застогне, як сова...
Вип‘єм, добра паніматко,
Ну, по одній наливай,
Вип‘єм з горя, де ж кухлятко?
За починком не дрімай.
Утім, можливо, найяскравіше засвідчує вагу перекладного слова політико-детективна історія з українським текстом Євангелій, що належав Пилипу Морачевському. Хоча не певен, що цей сюжет вміщується в рамки проблеми саме художнього перекладу, але, оскільки знавець цієї справи Максим Стріха вважає – так, то можна було б побудувати розповідь навколо нього...
А взагалі-то художній переклад – це присутність країни у світовому культурному просторі. Ось щойно The Guardian опублікувала дані, що найпопулярніший у світі автор – це афганський письменник Халед Хоссейні, автор романів «Біжить за вітром» і «Тисяча пишних сонць». 2008 року його твори, за даними книгарень Великої Британії, США, Франції, Німеччини і Китаю, користуються найбільшим попитом серед читачів. На другому місці рейтингу виявився покійний шведський драматург, поет, прозаїк і кінорежисер Стіг Ларсон. На третьому місці – англійський автор Кен Фоллет, всесвітню відомість якому, виявляється, приніс роман «Голкове вушко». Пробі, а що про них знаємо ми? Так, «сонця», наскільки мені відомо, є в російському перекладі, а ми, що, тільки Гаррі Поттера вміємо перекладати раніше за інших (і далебі не згірше, але ж...)?
Власне, все, написане перед цим про художній переклад, - це те такі собі «думки стороннього», читача-споживача, якому категорично не вистачило в текстах «УТ» отого сакраментального «живого життя» (а, крім того, ну як можна вести мову про переклади, не надавши хоча б розворот для фрагментів із них? Чи це отой проклятущий «неформат», який – в гірший бік! – відрізняє «УТ» від «ПіКа», для якого «формат» ніколи не був догмою?). Одне слово, став «Тиждень» правильним, тільки ж занадто правильним, і далі навряд чи було б істотне зростання накладу (ну, 50-55 тисяч сягнули б, напевно) навіть за найсприятливіших об‘єктивних обставин.
А тут – криза.
І все вмить змінилося. І не тому, що гроші у потенційних покупців щезли (далеко не у всіх), - різко перемінився психологічний настрій. А специфіка настанов масового українського споживача (навіть із вищою освітою) така, що він радше відмовиться від книг і журналів, аніж від пива й сигарет. Є, звісно, й інтелектуальна еліта, є фанати модерного українського слова, – але тоді ми повертаємося до часів і накладів «ПіКа». В кращому разі.
У гіршому ж – «ляжуть» усі. Й «УТ», і «Дзеркало тижня», і «День» (хіба що «Критика» на гарвардські гроші продовжить своє існування). Бо ж насправді в Україні криза ще тільки починається, на жаль, бо її суто економічні чинники вже подвоєні, а будуть і потроєні чинниками політичними, точніше, політиканськими. Якою стане купівельна спроможність середнього класу й інтелігенції (ці поняття в Україні далеко не збігаються) через три місяці? Через півроку? Через рік? Впевнено можна прогнозувати тільки одне – меншою, ніж зараз, але наскільки меншою?
Одне слово – можна висловлювати претензії до редакторського корпусу «УТ» за те, що він, цей корпус, «заредагував» власний часопис – але не за малу передплату і не за зриви з продажем певних номерів. Нормальну передплату в кілька останніх місяців 2008 року для такого видання не міг забезпечити ніхто, жоден просунутий менеджер, жоден геній креативу. Економічна плюс політична криза, падіння гривни, підвищення (чергове) тарифів на послуги Укрпошти... І – повторюся – це тільки початок погіршення умов існування «УТ», так само, як і будь-яких інтелектуально насичених видань. На скількох шпальтах виходить «Дзеркало тижня»? На 16-ти, як «Литературная газета» брежнєвських часів? А ціна яка? Сім гривень? То про що ми говоримо? В чому тут недоробки керівництва журналу (маю на увазі принципові, бо якісь тактичні завжди можуть знайтися)?
За найоптимістичнішими прогнозами, два-три ближчих роки чекати грошової віддачі від журналу такого типу не випадає. Як і суто фінансового зиску від «Дзеркала тижня», «Дня» й подібних видань. Адже реклами сьогодні немає і практично не буде, а за ту, що буде, платитимуть із запізненням на кілька місяців (знаю це не з абстрактних розмов, а від колег із ще недавно грошовитих журналів).
Тож інвестору (вживаю це традиційне слово, хоча воно у ситуації з медіа в Україні далеко не завжди точне) залишається: а) закрити збиткові проекти; б) спробувати мінімізувати втрати за допомогою граничної економії коштів і перетасування кадрів; в) заморозити ці проекти до кращих часів, скажімо, перевівши їх в Інтернет; г) втримати на попередньому рівні, начхавши на фінансові втрати; ґ) спробувати посилити проект, витіснивши не тільки чинних, а й майбутніх потенційних конкурентів. Об‘єктивно той, хто втримає газету чи журнал за сьогоднішніх, а тим більше, завтрашніх обставин, той матиме не лише моральний, а й суто прагматичних зиск. Адже, коли зачиниться цілий ряд серйозних видань (а це вже відбувається), ще більше цінуватимуть тих, хто втримався на плаву, дослухатимуться до них (хоча і не ті, хто нагорі, але все ж хоч якась громадська думка в Україні існує, чи не так?). А потім ці бренди стануть серйозним фінансовим капіталом. Але, ще раз повторю, сьогодні вимагати зиску – це щонайменше ідіотизм.
Так само, як і вимагати, щоб інтелектуальні українські видання сьогодні мали в полі своєї уваги тільки проблеми фінансово-економічної кризи і політичних розбірок. Ні, саме зараз час не забувати про речі, віддалені, здавалося б, від повсякденної прагматики, такі, як художній переклад. Тільки розповідати про них слід дещо інакше, ніж цього вимагає отой самий середньоєвропейський формат. Інакше-бо ми ніяк не наздоженемо Європу, яка, виявляється, читає афгано-американського письменника...
P.S. Я навмисно у ці дні не телефонував нікому із знайомих в «УТ», щоб не перейматися неминучими плітками й одержувати інформацію зсередини конфлікту. Тож ще раз повторю свій власний висновок: список претензій до редакторського корпусу тижневика можна виснувати чималенький, проте він на 90% не збігатиметься з тим, що був висунутий інвесторами, принаймні, на офіційному рівні. А якщо справді інвестор хоче мати тут і сьогодні грошовий зиск від журналу, то виданню повний капець і його краще одразу закрити. Це буде найбільш чесним кроком. Щоправда, після цього, після завершення кризи, невідомо, чи існуватиме «екологічна ніша» для таких часописів, чи весь український інтелект до того часу вже сидітиме у Європі, а тут залишаться тільки шанувальники «КП в Украине», пива і футболу...
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
15
Читач
5781 дн. тому
Найкращих журналістів журналу "Український тиждень" звільниили за те, що вони НЕ ХОТІЛИ ХВАЛИТИ ЮЛЮ! А цього вимагав один із інвесторів!!!
Lady in Red
5782 дн. тому
"УКРАЇНСЬКИЙ НАШ" - це ви що маєте на увазі, що журнал - по типу "Ющенко - так!"? Може, ви й не це маєте на увазі, але чесно - гидко читати коментарі про те, що журнал ющенківський (та інші прикметники цього змісту). Людина подивилась на мову видання, на статті про Бандеру і зразу вирішила, що журнал проющенківський. Дуже прикро, що в нашій країні тепер не можна ні говорити про УПА, ні читати українські переклади, ні навіть одягнути українську сорочку - всі зразу будуть думати, що це по-ющенківськи. Хіба НОРМАЛЬНІ ЛЮДИ винні, що Ющенко все це дискредитував? Так само, як і оранжевий колір. Нормальний колір був, але його дискредитував Ющенко; блакитний та білий - класні кольори, але їх дискредитував Янукович.
Коротше, люди, уважніше читайте цей журнал і вірте, що українське в нашій країні - це не обов'язково ющенківське.
А, я тепер зрозуміла. Слово "наш" теж дискредитоване, тому я з коментаря про УКРАЇНСЬКИЙ НАШ подумала, що натякають на Ющенка. А це просто присвійний займенник.
5782 дн. тому
Справді, а що далі? "Тиждень" був УКРАЇНСЬКИМ, НАШИМ...Чи була це заслуга інвестора? Макарова ?(!) Хто небудь видавав 84 сторінки УКРАЇНСЬКОГО кольору щотижня?!!! Хто небудь може навести приклад кращого редактора національного тижневика (з аргументами, будь ласка)? Теревені про прибутковість на другому році існування на тлі 2 тижневих гепів у продажах є абсолютно непрофесійними. Хоча під кінець року редакція трохи розслабились...А тут Криза...В наш час словами КРИЗА і ПАДІННЯ ПРОДАЖУ прикривають зовсім інші речі... І ще...хлопцям варто засвідчити публічну позицію. Інакше вся цю історію варто розглядати виключно з точки зору трудового законодавства, а шкода...
Таша
5784 дн. тому
Я купую кожний номер УТ - приємний і цікавий журнал. Але про те, що йде підписка і редколегія в ній зацікавлена - дізналася ось з цього тексту... Даруйте пане, але я розумію інвесторів ;-)
Никодим
5784 дн. тому
Господа! К чему весь этот гвалт. Этот бред не стоит вооще ниякої полемики
ВП
5784 дн. тому
2 Допысувач-2: Уважамый(я), ну не комплексуйте вы так по поводу своей занятости, - все мы тут интеллектуалы - иногда преподаем или даже пишем че-то не только в комментах :)
"ЦА - не понятно кто" следует понимать в буквальном смысле (не определенность ЦА), а не в переносном, воспринятом вами, в силу известных только вам причин...
Более детально - смотрите ниже в комментарии Марии или моих к предыдущей статье.
И еще: не тешьте себя иллюзиями по поводу университетско элиты, а то может оказаться, что некоторые из ее представителей в универ на самом деле за бесплатным инетом ходят ну или за студентками понаблюдать! :)
5784 дн. тому
А Грабовский всегда правый. Бросил статью- косточку, а вы лижите. Он же не читает, что люди думают по этому поводу. Он еще нарисует.
Олег
5784 дн. тому
А Грабовський таки правий!
// 19.01.2009 14:35:05
5785 дн. тому
Когда садишься и "с початку" пишешь 60 тыс. в "неформате" статьи для еженедельника, это называется графомания
Цікавий
5785 дн. тому
Головний редактор - посада, яка вимагає від людини саме оцього "щось", про яке пише Грабовський. Недорослі на кшталт Кульчинського навіть не зрозуміють, що воно таке, а тим більше не відрізнять добре від поганого.
Не знаю, щодо фінансової віддачі, але керувати журналом має людина доросла, а не хунвейбін з батьком-депутатом.
Цікаво - глянцевими журналами зазвичай керують коханки інвесторів. Тут по суті та сама історія. І все було б гарно, якби не криза. Полетять зараз у вирій і коханки, і Кульчинський, і це добре. Бо керувати мають не підстилки, а фахівці.
дописувач-2
5785 дн. тому
..."зачепила гранична безапеляційність деяких коментарів". Мене також. Не зупинятимусь на геть клінічних випадках, процитую для прикладу таке формулювання: "Поскольку ЦА его - непонятно кто, а точнее - люди, которые в момент кризиса страдают первыми - преподаватели, переводчики и проч., то не удивительно /.../" Тобто, викладачі, перекладачі тощо -- це "нєпонятно кто". Треба думати, що той, хто таке писав, є у цій країні "кимось"... Наприклад (насправді мені важко назвати, хто у нас вважається "кимось") --- ну от хоча б продавцем, чи то пак "маркетологом". Ми ж бо -- країна продавців і "менеджерів середньої ланки", а тому важко уявити, що дописувач є інженером. Зрештою, представники технічних наук також не становитимуть у нас потужної цільової аудиторії, щоб збільшити наклади у кілька разів. Наша цільова аудиторія -- переважно "кросвордники", а криза накриває, то давайте усі розгадувати кросворди! І ще. Не продавав би вельмишановний дописувач свої комп"ютери чи мобільники, якби не викладачі і -- як би це для нього дико не звучало -- перекладачі. Тому що високі технології завдячують насамперед університетам. Університетська еліта ніколи не належала до найзаможніших прошарків населення, це факт, але це зовсім не означає, що хтось має право називати цих людей "ніким".
5785 дн. тому
Підтримую Павла, бо знаю, що таке 7 тис. тексту в "УТ", у "неформаті" цього тижневика. Це коли робиш спочатку з 60 тис. -- 7 тис., і текст спочатку всіх зодовольняє. В останній момент з"ясовується, що треба скоротити ще на 1 тис. Потім -- дописати на 1,5 тис... Після чого текст не задовольняє "інвестора", і його слід переписати. Врешті-решт бачиш надрукований текст з помилками, хоча власноруч їх виправляв... Але це не є виною двох людей, це типовий для більшості редакцій непрофесіоналізм. Він гірший за цензуру...
марія
5785 дн. тому
!.якщо по завершенню кризи український інтелект "вже сидітиме у Європі" то навряд чи варто зберігати нішу для УТ за кризи. 2.не варто обманювати себе і тішитися іллюзіями, ніби то УТ здатен утримати хоч когось від рішення покинути країну і опинитися в Європі.3. В умовах кризи навіть інтелігенція думатиме перш за все про те як прогодувати сім"ю, а не поніжитись на дивані з чтивом від УТ чи День.4. перш ніж повчати людей бізнеса, як діяти з проектом в умовах кризи, ПАНЕ Грабовський, задумайтеся, які проекти ви самі створили за власний кошт?
Павло Солодько
5785 дн. тому
Пане Сергію, до теми перекладу. Я розмовляв із двома десятками людей, і розшифровки їх коментів сягнули 60 тисяч знаків, з яких я мав зробити 7 тисяч репортажу.
З пані Сенюк ми подружилися, і вона розповіла "ідеологію" по панні Цап та інші смаколики щодо Ліндгрен. Ми домовилися про велике інтерв'ю.
Що ж стосується Євангелія Морачевського, то я, коли брав у Стріхи комент, обумовив із ним написання тексту про цей детектив, у рубрику Спадок. Пан Максим ласкаво поділився і контактами науковця, який займається Морачевським.
Я сподіваюся, що і інтерв'ю з Сенюк, і матеріал про Морачевського вийде у Тижні найближчим часом. Або в іншому виданні.
Щодо ситуації зі звільненням, усі офіційні коментарі дає наш профспілковий осередок.
z
5785 дн. тому
слишком много букв...
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
