Якийсь час сумнівався, чи маю моральне право братися писати про ситуацію навколо «Українського тижня» і в ньому самому – адже я не тільки досить регулярно друкувався у цьому тижневику, але й останнім часом висловив як публічно, так і в листі до редакції низку претензій до якості матеріалів, вміщених у ньому. Іншими словами, хоч круть, хоч верть, а безсторонньо-об‘єктивним спостерігачем назвати автора цих рядків не можна в жодному разі. Водночас хіба право голосу і здатність судження мають лише ті, хто перебуває на значній дистанції від предмета дискусії?

 

Та врешті-решт сумніви урвалися після прочитання обговорення вістки про звільнення Романа Кульчинського та Павла Солодька на сайті «ТК»: зачепила гранична безапеляційність деяких коментарів. Зокрема, про те, що тут гривня падає, заводи стають, а ці дурники роблять темою першого після новорічно-різдвяних канікул номеру український літературний переклад, який до того ж практично не існує! Правильно їх погнали! І про те, що журнальчик, мовляв, слабенький, ніякий, некомерційний, майже нікому не потрібний.

 

Отут уже стало зрозуміло, що має йтися, власне, не стільки про конкретних персонажів із керівництва «УТ», скільки про засадничі проблеми українських інтелектуальних видань за умов нинішньої кризи. Бо ж далеко не всі ці проблеми залежать від умілого чи, навпаки, невмілого керівництва виданням з боку редакторського корпусу. А те, що залежить, не варто змішувати із цілком об‘єктивними обставинами нашого сьогодення.

 

Отже, про все по-порядку. Як на мене, почав «УТ» непогано. І навіть певна схожість на «Пік» («Політика і культура», хто не знає) йому не заважала, бо ж Кривенківський «Пік» був першим у новітній Україні справжнім меґезіном і став уже певною легендою та взірцем того, як можна і треба робити часопис для не зачарованих на Схід інтелектуалів. Ба більше: «УТ» одразу засвідчив, що почувається значно вільніше за «Пік» – і не тільки тому, що над ним немає адміністрації Леоніда Даниловича Кучми, а й тому, що автори та редактори ставилися до текстів серйозніше і відповідальніше, без самодостатнього (в уявленні його суб‘єктів) постмодерного стьобу, без базікання-задля-показу-себе-коханого.

 

Тим більше, що потенційна аудиторія «УТ» була значно більшою за аудиторію «ПіКа» – і в силу об‘єктивних причин (вузівський доцент одержував уже не 70, а 500 доларів на місяць), і в силу суб‘єктивних (банальна істина, що українці – це не секта шароварників, ствердилася нарешті навіть у Донбасі і Криму). І теперішній наклад у понад 30 тисяч примірників – це не випадковість, а закономірність: «Пік», до речі, ніколи такого не мав.

 

А от далі почали з‘являтися проблеми. Можливо, тому, що свято вільного слова скінчилося, почалися будні, тяжка рутина. Можливо, не ті люди йшли на певні посади – не знаю, а якби й знав достеменно – про це говорив би лиш у вузькому колі зацікавлених професіоналів. Але факт: було кілька відвертих ляпів, погіршився рівень літературного редагування текстів (русизми плюс банальний канцелярит), журнал став більш нерівним, аніж був на початку. І, крім того, був утрачений якийсь живий нерв, якийсь невловимий фермент, що і перетворює сукупність слів на зовсім іншу якість – олюднений Текст.

 

Звернімося для ілюстрації цієї тези до теми №1-2 за 2009 рік – художнього перекладу. Усе наче правильно зроблено: грамотні статті, посилання на знаних перекладачів, знакові цитати... Проте не вистачає чогось такого, що самим фактом свого існування відбило б охоту пащекувати недолугим коментаторам, які вважають майже неіснуючим український переклад і недоречною таку тему за обставин економічної кризи.

 

Чим є це «щось»? Не знаю. Можливо, вірш Карла Крауса «Взаємозв‘язки» у перекладі Мойсея Фішбейна, який присвячений сакраментальній кризі, але перекладений і, тим більше, написаний далебі не сьогодні (коли – охочі нехай встановлять самі, а при нагоді – порівняють український текст із німецьким оригіналом):

 

Масла — катма, за городину — ціла платня,

гопля — зникла картопля, і так щодня,

облизня ловиш, а звик до смажені,

ціни — скажені,

світло погасло, зникає пальне —

маєш його, коли хто спекульне.

Коли ж йому кришка — у січні, у серпні? —

запаси терпіння у нас невичерпні,

тільки накривсь тютюновий запас,

та й лихварі узялися за нас,

владне бурмило руки умило —

тільки в бурмила й лишилося мило,

папір — під заставу, й така заковика:

чим зав’язати свого черевика,

наша держава щаслива й цікава,

тільки відгонить не кавою кава,

мотуззя — гниляве, вдавитись не можна,

іржава держава — непереможна.

З гасла дізнався: не згасла звитяга,

рвуся до бою — нема паротяга.

Ні паротяга тобі, ні тягла.

Знову режим надзвичайного стану,

тут я радітиму безперестану,

бо здогадаюся: наша взяла.

 

Чи, може, цим «щось» мав би стати «Карлсон» у перекладі Ольги Сенюк (про яку, до речі, йдеться у номері)? Адже, якщо хтось звернув увагу, російський Карлссон – це просто собі такий товстенький «совок», який споживає какао та плюшки. Звичні речі «от Москвы до самых до окраин». А на додачу бузить. А от український Карлсон постійно вигукує майже заборонене: «Гей-гей!» і смакує суто європейськими наїдками – булочками з цинамоном та гарячим шоколадом. Зважаючи на те, яке місце займає у карлсоніаді своєрідна, проте очевидна естетика споживання смачної їжі, як то кажуть, відчуйте різницю. Крім того, що таке «фрекен Бок»? А от «фрекен Цап»... Дрібничка – але маємо банальний переклад цього прізвища, бо шведський «бок» – це і є, власне, український «цап», - а скільки додаткових можливостей для словесної гри і, головне, наскільки більша відповідність перекладу оригіналові!

 

Чи, може, варто було піти від сучасника Пушкіна Левка Боровиковського?

 

Буря в хмари небо криє,

Сипле сніг, як з рукава,

То звірюкою завиє,

То застогне, як сова...

Вип‘єм, добра паніматко,

Ну, по одній наливай,

Вип‘єм з горя, де ж кухлятко?

За починком не дрімай.

 

Утім, можливо, найяскравіше засвідчує вагу перекладного слова політико-детективна історія з українським текстом Євангелій, що належав Пилипу Морачевському. Хоча не певен, що цей сюжет вміщується в рамки проблеми саме художнього перекладу, але, оскільки знавець цієї справи Максим Стріха вважає – так, то можна було б побудувати розповідь навколо нього...

 

А взагалі-то художній переклад – це присутність країни у світовому культурному просторі. Ось щойно The Guardian опублікувала дані, що найпопулярніший у світі автор – це афганський письменник Халед Хоссейні, автор романів «Біжить за вітром» і «Тисяча пишних сонць». 2008 року його твори, за даними книгарень Великої Британії, США, Франції, Німеччини і Китаю, користуються найбільшим попитом серед читачів. На другому місці рейтингу виявився покійний шведський драматург, поет, прозаїк і кінорежисер Стіг Ларсон. На третьому місці – англійський автор Кен Фоллет, всесвітню відомість якому, виявляється, приніс роман «Голкове вушко». Пробі, а що про них знаємо ми? Так, «сонця», наскільки мені відомо, є в російському перекладі, а ми, що, тільки Гаррі Поттера вміємо перекладати раніше за інших (і далебі не згірше, але ж...)?

 

Власне, все, написане перед цим про художній переклад, - це те такі собі «думки стороннього», читача-споживача, якому категорично не вистачило в текстах «УТ» отого сакраментального «живого життя» (а, крім того, ну як можна вести мову про переклади, не надавши хоча б розворот для фрагментів із них? Чи це отой проклятущий «неформат», який – в гірший бік! – відрізняє «УТ» від «ПіКа», для якого «формат» ніколи не був догмою?). Одне слово, став «Тиждень» правильним, тільки ж занадто правильним, і далі навряд чи було б істотне зростання накладу (ну, 50-55 тисяч сягнули б, напевно) навіть за найсприятливіших об‘єктивних обставин.

 

А тут – криза.

 

І все вмить змінилося. І не тому, що гроші у потенційних покупців щезли (далеко не у всіх), - різко перемінився психологічний настрій. А специфіка настанов масового українського споживача (навіть із вищою освітою) така, що він радше відмовиться від книг і журналів, аніж від пива й сигарет. Є, звісно, й інтелектуальна еліта, є фанати модерного українського слова, – але тоді ми повертаємося до часів і накладів «ПіКа». В кращому разі.

 

У гіршому ж – «ляжуть» усі. Й «УТ», і «Дзеркало тижня», і «День» (хіба що «Критика» на гарвардські гроші продовжить своє існування). Бо ж насправді в Україні криза ще тільки починається, на жаль, бо її суто економічні чинники вже подвоєні, а будуть і потроєні чинниками політичними, точніше, політиканськими. Якою стане купівельна спроможність середнього класу й інтелігенції (ці поняття в Україні далеко не збігаються) через три місяці? Через півроку? Через рік? Впевнено можна прогнозувати тільки одне – меншою, ніж зараз, але наскільки меншою?

 

Одне слово – можна висловлювати претензії до редакторського корпусу «УТ» за те, що він, цей корпус, «заредагував» власний часопис – але не за малу передплату і не за зриви з продажем певних номерів. Нормальну передплату в кілька останніх місяців 2008 року для такого видання не міг забезпечити ніхто, жоден просунутий менеджер, жоден геній креативу. Економічна плюс політична криза, падіння гривни, підвищення (чергове) тарифів на послуги Укрпошти... І – повторюся – це тільки початок погіршення умов існування «УТ», так само, як і будь-яких інтелектуально насичених видань. На скількох шпальтах виходить «Дзеркало тижня»? На 16-ти, як «Литературная газета» брежнєвських часів? А ціна яка? Сім гривень? То про що ми говоримо? В чому тут недоробки керівництва журналу (маю на увазі принципові, бо якісь тактичні завжди можуть знайтися)?

 

За найоптимістичнішими прогнозами, два-три ближчих роки чекати грошової віддачі від журналу такого типу не випадає. Як і суто фінансового зиску від «Дзеркала тижня», «Дня» й подібних видань. Адже реклами сьогодні немає і практично не буде, а за ту, що буде, платитимуть із запізненням на кілька місяців (знаю це не з абстрактних розмов, а від колег із ще недавно грошовитих журналів).

 

Тож інвестору (вживаю це традиційне слово, хоча воно у ситуації з медіа в Україні далеко не завжди точне) залишається: а) закрити збиткові проекти; б) спробувати мінімізувати втрати за допомогою граничної економії коштів і перетасування кадрів; в) заморозити ці проекти до кращих часів, скажімо, перевівши їх в Інтернет; г) втримати на попередньому рівні, начхавши на фінансові втрати; ґ) спробувати посилити проект, витіснивши не тільки чинних, а й майбутніх потенційних конкурентів. Об‘єктивно той, хто втримає газету чи журнал за сьогоднішніх, а тим більше, завтрашніх обставин, той матиме не лише моральний, а й суто прагматичних зиск. Адже, коли зачиниться цілий ряд серйозних видань (а це вже відбувається), ще більше цінуватимуть тих, хто втримався на плаву, дослухатимуться до них (хоча і не ті, хто нагорі, але все ж хоч якась громадська думка в Україні існує, чи не так?). А потім ці бренди стануть серйозним фінансовим капіталом. Але, ще раз повторю, сьогодні вимагати зиску – це щонайменше ідіотизм.

 

Так само, як і вимагати, щоб інтелектуальні українські видання сьогодні мали в полі своєї уваги тільки проблеми фінансово-економічної кризи і політичних розбірок. Ні, саме зараз час не забувати про речі, віддалені, здавалося б, від повсякденної прагматики, такі, як художній переклад. Тільки розповідати про них слід дещо інакше, ніж цього вимагає отой самий середньоєвропейський формат. Інакше-бо ми ніяк не наздоженемо Європу, яка, виявляється, читає афгано-американського письменника...

 

P.S. Я навмисно у ці дні не телефонував нікому із знайомих в «УТ», щоб не перейматися неминучими плітками й одержувати інформацію зсередини конфлікту. Тож ще раз повторю свій власний висновок: список претензій до редакторського корпусу тижневика можна виснувати чималенький, проте він на 90% не збігатиметься з тим, що був висунутий інвесторами, принаймні, на офіційному рівні. А якщо справді інвестор хоче мати тут і сьогодні грошовий зиск від журналу, то виданню повний капець і його краще одразу закрити. Це буде найбільш чесним кроком. Щоправда, після цього, після завершення кризи, невідомо, чи існуватиме «екологічна ніша» для таких часописів, чи весь український інтелект до того часу вже сидітиме у Європі, а тут залишаться тільки шанувальники «КП в Украине», пива і футболу...