Я люблю найвищий ступень порівняння: а для чого ще писати колонку, як не для висловлення крайньо персональних поглядів, на Бі-бі-сі  ж цього зробити не дадуть :-). Так от, минулої суботи в київському «Арена Сіті» сталася епохальна подія - концерт німецької електронної легенди «Крафтверк». На киян і українців у цілому повіяло чимось справжнім, грандіознішим за (вибачаюся, але я справді так думаю) Пола Маккартні і Елтона Джона. Ці останні - прекрасні артисти і відомі на весь світ, і талановиті, але від них можна було чекати виступів у таких дивних місцях, як Україна, - з метою (необхідне підкреслити) благодійності, самореклами, заробляння грошей. 

 

«Крафтверк» - птахи зовсім іншого польоту, або, як кажуть англійці - зовсім інша каструля з рибою. Дивні, ні на кого не схожі, таємничі, інновативні - лише деякі зі слів, які ви змогли б почути, якби спитали, наприклад, у Лондоні про них. «Крафтверк» придумали електронну музику. Це узагальнення, але максимально наближене до реальності. Вони першими створили абсолютно відмінний від попереднього звук. Вони першими почали видозмінювати голоси, лірика їхніх пісень - мінімалістична до абсурду, але красномовніша за багатьох. Новаторство ішло поруч з ексцентричністю. Група майже ніколи не дає інтерв’ю і не рекламує себе.

 

Ходили міфи, що довгий час у них не було телефону і навіть їхньому менеджеру було важко з ними контактувати. Потім телефон у міфічній студії «Клінг Кланг» таки з’явився, але через те, що дзвінок на ньому був завжди відключений, дзвонити треба було у чітко призначений час, і тоді Ральф Гюттер, соліст «Крафтверк», знімав трубку. 

 

На фотографіях групи, як правило, зображено манекенів - приблизно таких ми побачили на сцені Арена-Сіті під час We Are the Robots.

 

Ще один апокриф: коли британський співак Кріс Мартін із групи «Колдплей» (сам по собі досить велика зірка) захотів дістати дозвіл «Крафтверк» на використання фрагменту однієї з їхніх пісень, він написав їм листа (не електронного, а звичайного) через складну мережу взаємних агентів, адвокатів і продюсерів. Через кілька тижнів отримав конверт - з нього випав аркуш паперу, на якому було одне слово: «Так».

 

Тому, коли я дізналася, що «до нас їде» «Крафтверк», першою думкою було «А!», другою: «Не може бути!». Третьою: «Але ж я туди не потраплю!». Потрапити на концерт було справді нелюдськи важко. За три дні до концерту Київ був наповнений розчарованими людьми, яким не вдалося увійти до «вузького кола запрошених і журналістів». Але все ж достойну кількість фанатів «Крафтверка» концерт зібрав. 

 

Правда, подейкують, у деяких навколомедійних офісах запрошення потрапляли до рук секретарок-невігласок, які казали одна одній: «Ну, що, підемо на якихось старих німецьких діджеїв?». І знаєте - якщо вони там таки були, я щиро сподіваюся, що їм сподобалося. Але, можливо, по-іншому, ніж тим, хто прийшов із оригінальними платівками альбому «МанМашін» 1978 року випуску і в чорно-червоних костюмах а-ля Крафтверк тридцятирічної давними.

 

Світлове шоу з «тими самими» кадрами на екрані, натягнутому на сцені (велосипедисти, автобан, моделі Крістіана Діора з 60-х), незворушні постаті чотирьох музикантів, лептопи, манекени - це іміджі, відомі по всьому світі. А вони ж були ТУТ! Живісінькі! У нашому Києві, у трьох кроках від Бессарабки, ТіДжіАй Фрайдіз і навіть пам’ятника Леніну, хоча останнє, напевно, було логічною складовою цього культурного катарсису.

 

А постаті, втім, не були такими вже незворушними, ноги пристукували в такт музиці, на обличчях часом проскакувала усмішки. Промовляння слова «Чорнобиль» у пісні «Рейдіоактівіті» носило елемент «кінця історії» - навряд чи вони коли-небудь співали саме про цю техногенну катастрофу у такій безпосередній близькості від її джерела.

 

Відчути себе у справжньому Таджмахалі я змогла, коли залунали перші акорди «Модел». «Вона нікого до себе не підпускає і посміхається тільки часом», - сотні разів чутий раніше металевий голос з німецьким акцентом розповідає про жорстокість жіночої краси, а програші на синтезаторі викликають трохи не сльози.

 

Неповторний вечір логічно завершується, коли натовп вивалює з-поміж металевих загорож «Арена Сіті», спрямовуваний охоронцями вузьким тунелем у напрямку до тої ж Бессарабки, і якійсь гідній людині спадає на думку хрипко гукнути: «Спасиба, Михалыч!». Мінімалізм подяки рідниться з мінімалізмом щойно побаченого. 

 

Справді, мало що на нашій планеті стильніше за «Крафтверк», а тепер трішечки його зоряного пилу осипалося й на Київ. Спасіба.