Я хочу привітати нас усіх із тим, що рівно за тиждень в Україні нарешті відкриється прокат фільму «Мама Мія!» режисерки Філіди Ллойд. У Лондоні фільм досі йде, і таке враження, що він ішов завжди – всі вже призвичаїлися до реклам з підписом «Не пропустіть!».

 

Це, насправді, літнє кіно – море, засмаглі кінцівки, заходи сонця, його добре б дивитися відпочиваючи в Криму, щоб навколишня реальність не дуже відрізнялася від того, що бачиш на екрані. Також цей фільм добре дивитися, коли на вулиці вже холодно і падає дощ: ілюзією моря і заходів сонця можна потішити свою розчаровану свідомість. Цей фільм добре дивитися, якщо ви плануєте одружуватися; якщо ви хочете зробити ремонт; якщо ви в когось закохані останні двадцять років і вам не відповідають взаємністю, або навпаки – відповідають; якщо ви ніколи не були у Греції; якщо... Іншими словами – цей фільм просто добре дивитися.

 

У «Мама Мія» є щонайменше два елементи, які гарантували йому успіх ще до виходу на екрани: Меріл Стріп і «Абба».

 

«Абба» – це більше, ніж музична група, і більше, ніж супергрупа. Справа навіть не в тому, що різні концертні агентства невтомно переконують її екс-учасників проїхатися по світу з турне, не в тому, що квитки на таке турне продалися б за кілька секунд, не в тому, що саундтрек до фільму на кілька тижнів очолив продажі альбомів в усіх країнах, де стрічка була в прокаті.

 

«Абба» – це знакова система, за якою можна впізнавати «своїх». Коли я вперше приїхала до Великобританії з дружнім візитом, років так 15 тому, якось у компанії англійських знайомих почула «Дансінг Квін» і, як і випадає, якщо ти чуєш «Дансінг Квін», почала підспівувати: «Ю кен денс, ю кен трай – хевінг зе тайм оф йор лааайф!..».

 

Англійці в легкому культурному шоці: «А звідки ти знаєш?» – «Що саме?» – «Цю пісню.» – «Ну, це ж “Абба”.» – «А ти знаєш “Аббу”?» – «Ну, звичайно, а хто ж не знає “Абби”?» – «А ти давно знаєш “Аббу”?» – «Я танцювала під “Аббу”, коли мені було чотири роки.» Після чого починається з’ясування, хто ще танцював під «Аббу», коли їм було чотири роки, і виявляється, що це робили всі. Той факт, що я знала «Аббу», вразив моїх англійських приятелів не менше, ніж розповіді про те, що ще в дитячому садочку мені було знайоме значення слів «бомбосховище» і «крилата ракета».

 

«Абба» – це людська дипломатія і мова миру, бо ми можемо бути з різних країн, у нас можуть бути різні уявлення про ввічливість і різне ставлення до кисломолочних продуктів, але «Абба» в нас одна. Її мало з ким можна порівняти за успішністю і довгожительством хітів: пісні «Абби» – це і «бест-селлер» і «лонг-селлер» (модні у після-львівсько-форумному контексті слова), і це, напевно, і є визначенням класики.

 

Виконавиця головної ролі Меріл Стріп, зі свого боку, – більше ніж актриса. Вона митець, на чию адресу не шкода жодних епітетів найвищого порівняння. Номінована рекордну кількість разів на Оскара, вона має їх всього два (хоча мала б мати десять), і першого з них отримала за всім відомий «Крамер проти Крамера» (1979). Промотуючи «Мама Мію» у Великобританії, Меріл Стріп виступала у шоу Джонатана Росса (про якого я невдовзі нарешті напишу) і розповіла неймовірну, але, очевидно, правдиву історію про те, як Дастін Хофман дав їй ляпаса під час зйомок сцени, де вони з’ясовують стосунки – йому здавалося, що вона недостатньо зла на нього. Історія мала проілюструвати твердження Меріл Стріп, що пережити – це найкращий спосіб зіграти. А найкращий спосіб зіграти у мюзиклі – це співати самій. Один із найзворушливіших моментів «Мама Мії» – коли Меріл Стріп виводить серенаду Пірсу Брознану на тлі сонця, що заходить. Тут у кохання мають повірити навіть найзатятіші циніки:

 

 «Вінер Тейкс Іт Ол»

 

Також фільм знято таким чином, що жодної зморшки на 59-літньому обличчі Меріл Стріп не приховано, і це робить її ще прекраснішою, а фільм – ще життєстверднішим. У сіквенсі з «Дансінг Квін» – мій улюблений шматочок фільму – вона ще й стрибає на ліжку, кульмінуючи в особливо акробатичному трюці. А потім натовп різнокаліберних жінок біжить до моря, збираючи на ходу дедалі більше і більше послідовниць у своєрідному феміністичному міні-параді:

 

«Дансінг Квін»

 

У США якомусь розумнику (справді розумнику, я не іронізую) у серпні спало на думку крутити фільм, субтитрований текстами пісень. Уявляєте, приходите до кінотеатру, а там під час кожної пісні внизу екрана рядочком рухаються слова. У нас навряд чи таке організують, тому ідіть у кіно підготовані: підспівувати на перегляді «Мама Мії» – не вибір, це обов’язок:

 

 

Вже в самому кінці фільму Меріл Стріп, Джулі Волтерз і Крістін Баранскі виконують ще кілька пісень, у повному обмундируванні 70-х – блискучі комбінезони, платформи на ногах, зелено-блакитні тіні на очах, і коли Меріл Стріп нахиляється в камеру і кричить до глядачів: «А ще хочете?! Ще одну пісню хочете???», з мого особистого досвіду, зал слухняно волає: «Таааак!».

 

Мій висновок: можливо, кіно – це і не мистецтво (дехто так вважає), але кіно «Мама Мія» – це точно мистецтво зробити когось щасливим, будь-кого, хто його подивиться.

 

І ще – зверніть увагу на аббівців Бенні Андерсона і Бйорна Ульвеуса у гостьових ролях. Це щось.