Центр спеціального призначення «Омега» — окрема військова частина Національної гвардії України, призначена для боротьби з тероризмом і відсічі збройній агресії проти України. Для виконання цих завдань у структурі Центру діють окремі загони спеціального призначення.

З початком бойових дій у 2014 році, а надто після повномасштабного вторгнення, «Омега» виконувала найскладніші завдання на найнебезпечніших ділянках фронту. Серед іншого можна назвати звільнення Краматорського аеродрому, бої за Маріуполь, штурм і звільнення Слов’янська в добу АТО/ООС, а після 24.02.22 — оборона й звільнення Київщини, бої за Харків, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, секретна спецоперація з порятунку артилеристів морської піхоти Збройних сил України, які змогли вийти з території «Азовсталі».

Продюсер Михайло Ухман познайомився з бійцями «Омеги» в 2020-му у прифронтовій зоні, коли працював там документалістом, і саме тоді замислив фільм про них. Але минуло ще п’ять років, перш ніж зйомки суворо засекреченого підрозділу стали можливі.

Ігрових і документальних фільмів про різні українські військові частини й роди військ — сила-силенна. Часто це межує або з пропагандою, або з рекламою. Режисерка Юлія Орленко уникає цього. У центр оповіді ставить «Художника» — одного з командирів «Омеги». Як він каже сам про себе: «Пів життя воюю» — бо починав з роти розвідки ще у 2014-му на Донеччині. Позивний «Художник» отримав, коли служив снайпером: мовляв, гвинтівка — то наче як пензлик, а стрільба з неї — справжнє мистецтво.

Орленко спостерігає за Художником, за його підлеглими і побратимами вдень і вночі, ловить їх у побуті та за навчанням, у спортзалі та в їдальні, в лазні й у лазареті. Всі бойові епізоди, штурмові дії — з натільних камер бійців. Прямих коментарів чи інтервʼю немає, просто плин життя фронтовиків як воно є.

Важливо, що Орленко показує цих висококласних військових професіоналів без зайвого пафосу, підкреслює їхні характерні жести, жарти, людські риси. Візуально ж фільм будується на контрастах мирних краєвидів (зокрема, заворожливого зоряного неба чи ланів до обрію) з гуркотом і рваним ритмом війни — тут треба відзначити роботу операторів Сергія Стеценка й Руслана Гіріна.

Сцени боїв складають окремий подієвий ряд — з наростанням напруги й гостроти. Кульмінація — тривалий епізод рейду в тил окупантів, коли підрозділ потрапляє під масовану атаку російських FPV-дронів; удар за ударом, вибух за вибухом. Доходить до того, що один із поранених каже побратимові: «Ти прости мене за все». Але незабаром обидва погоджуються: «Ні, не сьогодні» — і виживуть обидва.

Але, знов-таки, що важливо: режисерка не робить супергероїв із цих безумовно хоробрих і талановитих хлопців. Натомість показує, що саме завдяки цій людськості й людяності вони й беруть гору. Що їхнє негучне, але безумовне лицарство — та сила, яку не зламає найлютіший ворог. Тож фільм і завершується козацькою молитвою, яку впівголоса читає Художник. Росія багато чого змогла у нас забрати — але не цей дух шляхетної звитяги. І тому переможемо.