Ґран-прі здобув повнометражний фільм Микити Гібаленка «Камуфляж» (Німеччина). «Скіфського оленя» переможцю вручив голова журі міжнародного конкурсу Олег Сенцов, який зазначив: «Ми дискутували, але не сперечались. Особливо ми не сперечались щодо фільму, який отримує Ґран-прі».

Найкращим повнометражним фільмом міжнародного конкурсу стала «Філіпіньяна» Рафаеля Мануеля (Філіппіни, Сінгапур, Сполучене Королівство, Нідерланди, Франція). Найкращим короткометражним фільмом міжнародного конкурсу журі назвало «Дьєґо» Мелісси Сільвери (Франція), а спеціальну відзнаку отримала «Тиша» Павла Шпегуна (Україна).

«Ремінісценцію» Ірини Мельниченко (Швейцарія) визнано найкращим студентським фільмом міжнародного конкурсу.

Приз глядацьких симпатій дістався «Безрідному» режисера Кая Штеніке (Німеччина, Швейцарія).

У документальному конкурсі переміг «У війни нема дітей» (реж. Дмитро Тодорюк, Україна). Спеціальну відзнаку журі присудило фільму «Дивися, ти впоралася» Ізабели Ґрейс Кон (США).

Першість у національному короткометражному конкурсі і спеціальна згадка журі Спілки кінокритиків України — «Відкритий світ» Романа Хімея та Яреми Малащука.

Загалом на 55-й «Молодості» підтвердилася тенденція, помічена цьогоріч ще на Одеському фестивалі: українські фільми або фільми про Україну представлені в усіх основних секціях і відзначені призами.

Почати варто з головного лавреата.

Микита Гібаленко виріс у Києві. З 2019-го живе у Мюнхені, де навчався на режисерському факультеті Університету телебачення і кіно. Серед його робіт — серіал «Небо та земля» (2022) і короткометражка «Я бачу їхній розквіт» (2023), номінована на Німецьку премію короткометражного кіно. «Камуфляж», виробництво якого фінансувала мюнхенська компанія Kalakone Film і німецький суспільний мовник ZDF, — ігровий повнометражний дебют Микити.

22-річний Віталік (Артур Алієв) мріє почати нове життя в Німеччині та зрештою у 2021-му потай від мами Тетяни (Анна Яремчук-Бобало) виїздить з Україні до Мюнхена. З початком повномасштабного вторгнення Тетяна і Віталікова сестра Женя (Єлизавета Цілик) змушені емігрувати до нього в Німеччину.

Цей дебют вартий нагороди. Насамперед за природних акторів і акторок, за проникливі спостереження емігрантського життя, за вміння викрешувати кумедні або зворушливі ситуації з побутової рутини. Проблеми тут радше сценарні. Очевидно, що Гібаленко хоче вибудувати конфлікт довкола пошуків Віталіком своєї ідентичності, однак по факту все виливається у низку сварок із сестрою, яка агресивно переживає смерть близької подруги. Драматургічна ескалація, здається, в певну мить виходить з-під авторського контролю, обертаючись переграшем і доволі одноманітними скандалами. На щастя, режисер у фіналі все ж повертається до інтонаційно точної оповіді.

Неігрова драма «У війни нема дітей» Дмитра Тодорюка, підтримана свого часу Держкіно, поділена на глави згідно з лініями окремих героїв: «Христя. Настрій спокійний», «Бабуся Зоя. Гоголь-моголь», «Тимур. Чуєш битви споконвічний грюк?» Це різні долі, так чи так зачеплені війною. Мала скрипалька Марія «Сова» проходить вишкіл у скаутському таборі. Христя втратила маму й молодшого брата через вибух російської міни. Бабуся Зоя разом із дочкою чекає на повернення онука Дениса з полону. Підліток Тимур пережив окупацію, де партизанив разом із мамою. В цьому фільмі багато суму й болю, але не менше радості й надії.

Ігровий альманах «Житє» (співрежисери — Євген Матвієнко, Пилип Іллєнко, Олександр Тіменко, кошти надані Держкіно, Українською кіноакадемією та Netflix) показаний поза конкурсом, а проте став помітною фестивальною подією. Війна тут постає одразу з кількох, інколи доволі несподіваних ракурсів. Багатолюдна галаслива родина збирається 23 лютого 2022-го, аби відсвяткувати народини бабусі. Трійко юних геймерів гуляє Києвом під акомпанемент повітряних тривог. Щоденник дівчини, котра пережила облогу Маріуполя, змальований у анімації. Дві сестри на прізвище Доля зідзвонюються по відео. Військовий приїздить у відпустку до батьків і коханої. Життя триває попри агресорів.

Марина Нікітіна в «Жінках навколо мене» (програма «Українські премʼєри», фінансова підтримка — Держкіно) зосереджується на все більш актуальній темі — тягареві, який під час війни лягає на плечі жінок. Дарія намагається жити після втрати чоловіка на війні. Ярина чекає на нареченого з російського полону і волонтерить для фронту. Катерина перебудовує своє повсякдення після ампутації ніг у її чоловіка-військового. Режисерка захоплюється силою своїх героїнь і передає це захоплення нам.

«Ремінісценція» порушує тему дітей, точніше, дітей і батьків. 25-річна Ірина Мельниченко, що нині мешкає у Швейцарії та вчиться у HEAD Genève — Женевському університеті мистецтва та дизайну, — винахідливо поєднуючи документалістику і лялькову анімацію, розказує про свої дуже непрості стосунки з батьком. Це пронизлива і трагічна сповідь — і самотерапія, і сімейний портрет у розбурханому інтерʼєрі, і спроба відшукати власний стиль у сплаві різних технік. Доволі вдала спроба.

Режисерський дует Романа Хімея та Яреми Малащука працює на межі галерейного відеоарту і фестивального кіно. Ось і «Відкритий світ» (виробництво — TABOR Production) спочатку демонструвався як частина інсталяції в межах групової експозиції «Радість» у київському PinchukArtCentre. Цей майже безсюжетний шкіц — про те, як український підліток Ярослав Адамов, через повномасштабне вторгнення змушений виїхати до Польщі, подорожує рідним Запоріжжям, керуючи зі своєї кімнати роботом-собакою зі вбудованою камерою та мікрофоном. У такий дещо відсторонений спосіб Хімей і Малащук цікаво порушують теми туги за батьківщиною, конфлікту віртуального і реального світів. Слід зазначити, що на додачу до нагороди на «Молодості», фільм увійшов до короткого списку Європейської кіноакадемії.

Окремо слід згадати ряд картин, знятих іноземцями про нас. Географічне і культурне відсторонення, поєднане з небайдужістю авторів і бажанням зрозуміти ситуацію на місці, дають гідні результати.

Наприклад, у «Лелеці» (реж. Гаральд Гуттер, Канада, Франція, Іспанія, Україна, США, програма «Форма», фінансова підтримка — Рада Канади з питань мистецтва) не діється майже нічого. Українська біженка Саша, яка мешкає в Парижі, разом зі своєю французькою подругою везе додому керамічну композицію на річницю бабусиної смерті. Весь фільм — це дорога і краєвиди кількох країн за вікном у чорно-білому зображенні, подеколи вставки кольору, розмови подруг про війну і культурні відмінності, закадрова декламація віршів. Фактично, в Куттера вийшов естетичний кіноесей — авторська розвідка України засобами мистецтва.

Цілковито інакша форма і набагато трагічніша інтонація — в «Семи колах пекла» (реж. Анжей Кламт, Франк Аман, Німеччина, програма «Спеціальні події»). Українська військовослужбовиця та п’ятеро її побратимів діляться спогадами про пекло на передовій. У кожного своя історія, і, парадоксально, хлопець з обома ампутованими руками почувається щасливішим, аніж цілком здоровий ветеран, який переживає наростання відчуження з родиною. Попри інфернальну назву, тут є чимало світлих моментів. Кламт і Аман змальовують повнокровний портрет генерації.

Виробництво «Мар’їнки» (реж. Пітер-Ян Де Пю, Бельгія, Німеччина, Нідерланди, Швеція, програма «Українські премʼєри») зайняло майже 10 років. Режисер зробив героями трьох хлопців і двох дівчат, які народилися у Марʼїнці — місті, цілком знищеному росіянами. Всі вони рано втратили батьків. Брати Марко, Руслан і Данило Золотки — вихованці сиротинця. Перші двоє воюють: Марко — за Україну, Руслан — за Росію. Данилка всиновила американська родина, але й він, досягши 17-річчя, активно цікавиться військовим способом життя. Наталка була до війни талановитою боксеркою, а наразі служить як парамедикиня. Анджела возить контрабанду через «сіру зону». Режисер показує їхні історії фрагментарно, чергуючи сцени діалогів, бойових дій і безсюжетні замальовки. Назагал складається поетичне кінополотно про молодих людей, по чиїх життях пройшовся каток війни, а також про ціну хибного вибору — Русланова доля обернулася цілковитою саморуйнацією.

Постійні та багаторічні глядачі «Молодості» мають памʼятати ті роки, коли участь України у фестивалі обмежувалася одною-двома студентськими короткометражками. Нині ж саме українське кіно панує тут. Попри те пекло, яке нам влаштовує ворог.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).