Кисільні береги

Кисільні береги

18 Червня 2023
2452
18 Червня 2023
09:00

Кисільні береги

Олексій Мустафін
журналіст і медіаменеджер
2452
Слова речника президента ПАР Вінсента Магвеньї про «нормальне» життя в Києві викликали обурення українців. Але й нам самим не треба утримувати світову громадську думку в штучних «кисільних» берегах.
Кисільні береги
Кисільні береги

«Ми не чули жодних вибухів. Натомість ми бачили людей, які неквапливо продовжували свій день. З того, що ми пережили до цього, все здається нормальним», — ці слова речника президента ПАР Вінсента Магвеньї викликали обурення в українському публічному просторі. Згодом він почав виправдовуватися та пояснювати, що його не так зрозуміли. Зрештою про вибухи заявив і сам президент Сиріл Рамафоса. Але «осад», як кажуть, залишився.

З іншого боку — а чи українці самі не пишалися тим, що попри обстріли життя в Києві триває? І тривало навіть тоді, коли в нашої ППО ще не було «Ірисів» і «Петротів». Українська ППО вже тоді демонструвала неймовірну за світовими стандартами ефективність — за що їй треба невтомно дякувати. Але влучання були — і дуже болючі для інфраструктури. Тепер їх звели до мінімуму — і кияни справді можуть «продовжувати свій день», дивуючи цим іноземних гостей.

Звісно, і це неквапливе життя важко назвати схожим на мирне — адже вибухи таки лунають, уламки з неба падають і на будинки, і на автівки, є й жертви — якщо не в самій столиці, то в області. Але без майстерності вітчизняних вартових неба наслідки були б набагато важчими. Зрозуміло, однак, що для тих, хто бачив фото зруйнованих Маріуполя, Попасної чи Бахмута, відео з червневого Києва виглядає свідченням «нормального життя». Якщо життя під час війни взагалі можна назвати нормальним.

З одного боку — це й своєрідний аутотренінг, терапія, спрямована на самих українців: «ми стоїмо, попри все». Але з іншого — залишається елемент демонстрації назовні. Спрямованої, звісно, не на африканських лідерів, а насамперед на ворога. Адже він сам не раз зізнавався, що удари по Україні загалом, і по інфраструктурі зокрема, спрямовані на те, щоб зламати українців і змусити припинити спротив. Або ж принаймні натиснути через втомлених від обстрілів людей на владу країни, домогтися від неї зупинки бойових дій, згоди на переговори та поступки… «А дзуськи!» — ніби відповідають на це люди.

Певним чином це нагадує літописну історію про «білгородський кисіль». Вона, звісно, не про той Бєлгород, що за «поребриком». А про нинішню Білогородку під Києвом, яку росіяни, втім, у 2022 році теж не спромоглися взяти.

За правління Володимира (знову ж таки, не нинішнього, а іншого, Великого) місто взяли в облогу печеніги. Щоб переконати ворога в тому, що всі його зусилля марні, печенізьких послів запросили до міста та пригостили ситним питвом, яке містяни нібито беруть просто зі своїх криниць. Натякаючи, що з такими невичерпними ресурсами білогородці витримають будь-яку облогу. Вражені печеніги й справді вирішили не витрачати свої сили та пішли геть.

Звісно, історія ця більша схожа на анекдот, ще й мандрівний — схожа оповідка збереглася в Геродота про облогу лідійцями Мілета — але дуже добре пояснює, навіщо демонструвати «нормальне життя» в цілком ненормальних умовах.

Але чи варто тоді дивуватися, що демонстрація досягає своєї мети? Окупанти, звісно, не йдуть. Проте заходяться від сказу точно, розуміючи, що мети своєї не досягли. Втім, не може ж так бути, щоб вороги бачили одну картину, а друзі (чи просто перехожі) — іншу?

І справа не лише в африканських високопосадовцях. Не раз стикався з тим, що й пересічні європейці з американцями дивуються, що Київ виглядає «зовсім не схожим на прифронтове місто» і не нагадує, скажімо, Лондон після бомбардувань люфтваффе. Можна пригадати, з якою насолодою розганяли трампісти (і росіяни, звісно, також) відео з українського «Мака» з коментарями «в нас такі заклади брудніші» і «ось на що йдуть наші гроші». 

Це, зрозуміло, не означає, що ми маємо погоджуватися з руйнуваннями власного міста лише для того, щоб бути «переконливішим» для зовнішньої аудиторії. Але так само хибним є переконання, що світову громадську думку треба утримувати в штучних «кисільних» берегах — щоб ненавмисно не викликати її роздратування чи, не доведи Боже, гнів фейсбучних адміністраторів?

Зрештою, і серед українців вистачає тих, хто з радістю піддається фантазіям про рожевих поні та лише шукає привід, щоб за звичкою відносно мирних часів зануритися у мережеві «срачі».

Як на мене, «правильні» маніпуляції все одно залишаються маніпуляціями. Медіа не варто гратися у «деміургів інформаційної війни», а виконувати свою роботу — розповідати правду. Іноді справді неприємну. Навіть брудну. Але саме тому важливу. І для світу, і для нас самих.

Бо це про ціну, яку платять українці, військові та цивільні — насамперед, зрозуміло, на прифронтових територіях, до яких росіянам дотягнутися легше. І платити доводиться щодня. Попри ілюзію «мирного життя», яка так дивує гостей здалеку.

Олексій Мустафін, журналіст і медіаменеджер

Ілюстрація на головній: мініатюра з Радзивіллівського літопису. Джерело

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2452
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду