Потішилась публікації тексту «Реальної газети» про Старобільськ, але ще більше, що в Україні є публічна і не публічна дискусія. (Мої алгоритми рідко показують гидку частину дискусій, у мене переважно все цивілізовано.) Але чому я потішилась? Ми документуємо воєнні злочини Росії вже чотири роки. За цей час трошки розібралися в чому різниця між "супутніми втратами”, помилкою розвідки, непропорційним ударом і цілеспрямованим ударом по цивільних. Але я переконана, що людей у світі, які розуміють, що сторони воюють неоднаково, насправді дуже мало. Більшість із тих, з ким перетиналася, думають приблизно так: росіяни, звісно, катують і ґвалтують, але бомблять усі однаково. Хоча це взагалі не так!

Удари по тилу – глибокому чи неглибокому, або ж інфраструктурі різні. Але усі ці роки Україна не мала достатньо зброї, щоб просто щось бомбити і долітати до тилу. Окрім того питання не лише в гуманності ЗСУ, в яке вірю. Для тих, хто документує воєнні злочини, помітно, що в України є цілеспрямована державна політика воювати в межах міжнародного гуманітарного права, там, де це можливо.

Звісно, військові, і з демократичних країн, в запалі боротби правила можуть порушувати. Бо це війна, бо складно розібратися. В цьому її трагічність. Але для цього правила і існують, щоб зупиняти. Досі у випадку України причиною відсутності хай і незумисного порушення цих правил була відсутність зброї, яка могла шкодити цивільним подалі від лінії зіткнення. Ну й звісно Україна не застосовує стратегію теророзування жителів заради тероризування.

Аж ось після довгих років в України з’являються спроможності діставати до частини тилу. Тому кількість ударів, під час яких можуть гинути цивільні по той бік як супутні втрати (про цілеспрямові убивство цивільних не йдеться взагалі), може збільшитися. Такого раніше справді не було в таких обсягах, хоч світ у це й не вірить, бо не розбирається. Всі й не мають розбиратися. Просто такі уявлення про війну.

Тому я насправді рада, що конкретно в цьому випадку є розмова не так публічна, а головно (!) усередині військових. Зокрема через міжнародну увагу до нього. (Тут, на жаль, так працює у багатьох країнах: звертають увагу на щось після міжнародних публікацій чи найбільших світових ЗМІ).

Отже є шанс, що із появою більшої кількості зброї для глибинних і середніх ударів, оператори й пілоти будуть обачнішими. Бо є гучний трагічний випадок. Коли розганяєшся – я тут про пропорційні удари по воєнним цілям в окупації і тилу – то ліпше помилитися на найранішньому етапі. Відносно вчасно (життя не повернути) зрозуміти, що пішло не так, щоб уникнути більшої кількості трагічних помилок в майбутньому.

Мені байдуже, який ґвалт підняла Росія. Їм же байдуже до загиблих інакше і війну б не почилали. Та й світу також байдуже - цілеспрямовані удари по тилу на українському боці мало кого шокують, якщо це не центр столиці.

Але от є Старобільськ. Після нього, я сподіваюся, будуть висновки. Гадаю, вони буть абсолютно непублічними. Але після цього розвідка може бути уважнішою. Військові можуть бути обачнішими, бо розумітимуть: навіть в умовах туману війни, захопленні у полюванні на Рубікон тощо, ризики зросли, бо зросла дальність польоту і вага боєприпасу.

Я би дуже цього хотіла. І я маю підстави так думати. Коли говориш із пілотами, то багатьом не байдуже. Ніхто не хоче нести відповідальність за смерть цивільних. Цей випадок став прецедентом. Це важливо, бо означає, що й далі Україна, маючи вже спроможність до таких ударів, ймовірно відкалібрує правила. Хай і заяви про це не буде. Хоча і в Росії, і у світі майже ніхто не припускає, що Україні вони важать. Думаю вони самі не можуть пояснити, чому це раптом інцидент вирізняється від того, що вони 12 років розказують своїм аудиторіям. Але він дійсно був інакшим.

Джерело: пост Наталії Гуменюк у фейсбуці. Опубліковано із дозволу авторки