У квітні на Новому каналі несподівано вийшли три додаткових епізоди тревел-шоу «Le Маршрутка». Вони доповнили третій сезон проєкту, показаного наприкінці 2022 року. Перші вісім серій були присвячені тиловим містам, а також регіонам, звільненим від окупації рік тому: Київщині й Києву, Дніпропетровщині, Хмельниччині, Львівщині, Черкащині, Сіверщині та Волині. У спецвипусках телеведуча Леся Нікітюк відвідала прифронтові Харків, Миколаїв і Херсон. Тепер картина воєнної України у проєкті стала майже повною. «Майже», тому що  існують іще сотні селищ і міст, що перебувають в окупації, деякі вже десятий рік. Їхню страшну історію нам іще доведеться дізнатися. Але нині «Le Маршрутка» подивилася на країну та розповіла нам про її жителів зі всіх доступних боків.

Розважальні шоу мають репутацію легковажного одноденного «продукту». З’їв, тобто подивився, щоб відірватися від буденних справ, — і забув. У цьому розумінні «Le Маршрутка» вже не є розважальним проєктом. Забути те, що побачив у третьому сезоні тревел-шоу, навряд чи можливо. Та й лайфовості в нових випусках практично немає, попри те, що авторка залишила всі формальні атрибути попередніх випусків «Le Маршрутки» — вона все також розсікає по дорогах на жовтому «Богдані» в компанії вірного супутника-водія, балакає з місцевими, випробовує на собі якісь небезпечні речі та жартує. Проте маршрутка вся посічена уламками: поки машина стояла в автопарку в Броварах, біля неї впало декілька ракет. Ведуча випробовує на собі речі, що пов’язані з війною, – наприклад, стріляє зі снайперської гвинтівки або демонструє, як накладати турнікет, а всі її жарти добре политі сльозами. Загалом Леся Нікітюк, вочевидь, знімала «Le Маршрутку» з повним розумінням, що українці зараз потребують не розваг, а  підтримки й віри в перемогу. В третьому сезоні цього вдосталь.

 Водій маршрутки Богдан Богданович, роль якого виконує Ігор Новінчук

З професійної точки зору можна позаздрити тому, за які мури проникла знімальна група тревел-шоу. Розгромлена росіянами лабораторія в Чорнобилі, табір окупантів у Рудому лісі, позиції ЗСУ на білоруському кордоні, перший в Україні військовий ветеринарний шпиталь у Хмельницькому, тренувальна база військових водолазів на Волині, знищена Північна Салтівка і кладовище ракет у Харкові та багато інших місць, до яких із вулиці не потрапиш. У кожній серії — до десятка локацій, де переплітаються розтрощені будинки та школи, катівні та пограбовані музеї з волонтерськими складами, лікарнями, реабілітаційними центрами, їдальнями, солеварнями, станціями метро, підземними театрами… Всього не перелічиш. Взагалі дивно, як це вміщається в 50-хвилинний випуск і не залишає відчуття поспіху. Адже протягом подорожі телеведуча ще й нескінченно зустрічається та спілкується з людьми. У третьому сезоні тревел-шоу головними героями стали саме люди, а не краєвиди  — як би вони не жахали чи захоплювали.

«Як ото стрілянина була страшна, зі мною спали дві собачки. Вікна ж розбило, а було 12 градусів морозу. Це моя друга війна, але ця страшніша», — плаче 84-річна жителька села на Сіверщині Марія Василівна. Леся ховає сльози волоссям та каже: «Це неможливо витримати». Так, розповіді жителів сіл і міст, які відвідала ведуча, витримати складно. Попри те, що більшість із них згадує про жахіття обстрілів та окупації спокійно, а інколи з усмішкою. Але навіть уявити собі, через що вони пройшли, важко.

Фермер Володимир із Донецької області пішки вивів отару овець до тисячі голів з-під обстрілів,  а потім півтора місяця поступово перевозив їх за 1200 км до товариша на Волині. Блогерка Ольга з Херсона десять днів просиділа в підвалі майже без води, їжі й туалету, а потім її повезли на розстріл. Не вбили, викинули біля дому. Пожартували, треба думати. Головний лікар ветеринарного шпиталю Кирило Чумаков оперував поранених тварин на фронті, поки бійці тримали над ними простирадло, щоби в рану не потрапила земля від вибухів.

Що не спогад, то без перебільшення подвиг. А також штрих до портрета ворога. «Перше, що вони зробили, коли зайшли в Київський реабілітаційний центр для тварин, — розстріляли впритул мавпу. Вони стріляли в собак, у буйволів, у поні. Лебедів вони постріляли. Вони жерли тих лебедів!» — розповів Кирило Чумаков. У Чорнобилі росіяни стріляли по приміщенню з позначкою «радіаційна небезпека» та робили окопи в Рудому лісі, де радіаційний фон у тисячі разів перевищує норму. У фільмі дозиметрист робить замір біля табору окупантів: 5 тисяч мікрозівертів на годину при нормі 12–30. На Херсонщині окупанти викрали все, що можна пересувати. Не лише відомого єнота й усі експонати місцевого музею, а навіть чашки — поліція, наприклад, знайшла кинуту посилку, набиту дешевим китайським посудом. «Коли в цю чашку додаєш гарячу воду, вона міняє колір. Мабуть, не бачили такого ніколи»,  — посміялися співрозмовники телеведучої.

Втім упевненість у перемозі, що міцнішає під час перегляду «Le Маршрутки», з’являється не через розуміння неповноцінності ворога. Мавпа (хай вибачать мені тварини за порівняння) з вибухівкою не менш небезпечна, ніж розумник з автоматом. Проте завдяки проєкту складається враження, що українці готові до спротиву в будь-якому разі та на всіх рівнях.

У Чорнобилі Леся розмовляє з місцевими жінками, які потай передавали ЗСУ дані про окупантів, у Херсоні — з партизаном, який залишав проукраїнські написи на парканах, у Києві — з начальницею евакуаційного потяга, що під шаленими обстрілами вивозив наляканих людей, в Умані — з хасидами, які облаштували бомбосховище в синагозі, в Луцьку — з керівницею реабілітаційного центру для сімей військових, які ледь живі через постійну тривогу за близьких на фронті, в Харкові — з директором школи, який уже на другий день великої війни примудрився відновити навчання, щоб діти не втрачали знань, у Львові  — з відьмами та магами, які шлють Путіну прокльони, в Чернігові — із саперами (так, пес Патрон там теж є), на Черкащині  — з пілотом гелікоптера, який літав до оточених у Маріуполі азовців і на острів Зміїний. У «Le Маршрутці» десятки героїв, і всі вони щось роблять для перемоги. Навіть якщо це просто мрії про відбудову, які насправді дуже важко мати, коли живеш у сараї біля зруйнованої хати.

Особисто мене у проєкті потішили ще дві речі. По-перше, серед співрозмовників Лесі майже немає представників влади й зустрічей у кабінетах. Мер Львова Андрій Садовий, Сергій Гайдай, який на момент зйомок був  начальником Луганської обласної військової адміністрації, та голова Миколаївської обласної військово-цивільної адміністрації Віталій Кім не рахуються, адже вони для українців уже як рідні. Та й спілкуються з ведучою в неформальних обставинах. Для формату головомовців у нас є «Єдиний марафон», добре, що в маршрутках його не транслюють.

По-друге, я дізналася багато нового. Наприклад, про долю чоловіка, що вскочив на російський БТР з українським прапором під час протестів у Херсоні. Це український поліцейський, і він залишився живий. Або про найскладніший момент у керуванні дроном. Виявляється, його важко впіймати після виконання завдання. Або про те, що торік у всьому світі народилося лише чотири леопарди, і один із них  — в Миколаївському зоопарку.  Або…

«Як узагалі можна вистрілити в людину?»  — питає Леся у тренера, який викладає курс «Тактика міського бою» для цивільних у Києві.

«Треба усвідомлювати, що це не людина, а ворог»,  — відповідає він.

Ласкаво просимо в подорож по сучасних українських реаліях.