Те, що сонце сходило кожного дня в минулому, не дає нам жодної гарантії, що воно зійде завтра. Девід Юм дійшов цього висновку майже триста років тому, але філософія взагалі не застаріла. Принаймні в Україні. Бо в нас тут, знаєте, все дуже швидко змінюється. І не лише через війну. От, наприклад, ще вчора сонце Михайла Федорова та Кирила Буданова яскраво сяяло в усіх умовно передвиборчих опитуваннях, а завтра воно там може не з’явитися. Бо один сказав, що Україна «повільно програє» та закликав до виборів під час війни. А другого нібито засвітили у чергових плівках НАБУ. Як для біографії потенційних батьків нації — сумнівні подробиці. Обом залишається сподіватися на дуже коротку памʼять рідного електорату.

Але, звісно, і ворог не спить. Цього тижня Росія запровадила нову (відносно, бо спроби були і раніше) тактику терору — цілодобові повітряні атаки столичного регіону. Нормальним життя у Києві вже давно назвати не можна, але тут і звичне зупинилося.

Отже, мистецтво жити в умовах невизначеності виходить у нас на новий рівень. Утім, хтозна, чи не стане воно у найближчому майбутньому головним експортним капіталом країни. Адже ще одна резонансна подія тижня — візит голови американського ЦРУ Джона Реткліффа до Москви — дала експертам підстави припустити, що Путін таки готовий поширити агресію на країни НАТО.

Але початок тижня розпочався зі святкування Дня Незалежності, який цього року припав на понеділок. Суб’єктивно здалося, що у 35-ту річницю у ютубі частіше звучало формулювання «відновлення Незалежності», ніж просто «день Незалежності». Дуже повільно, але ми таки дійшли висновку, що світ не буде розбиратися у нашій складній тисячолітній історії. Те, що Україна не зненацька постала 35 років тому, а відновила свою принаймні столітню державність, потрібно артикулювати. Можливо, згодом це формулювання з’явиться і в офіційній назві свята, як це зробили, наприклад, литовці. Але поки хоча б своїх громадян, які не надто цікавилися історією до великої війни, треба перевчити. Щоправда, тяглість із часів УНР, як виявилося, має неабиякий залякувальний потенціал. Бо тепер, якщо що, можна лякати падінням держави «через внутрішні роздраї», які призвели до краху у 1918 році. Але про це трошки пізніше.

Головне державне свято дало привід для появи в ютубі великої кількості цікавих і корисних відео.

Наприклад, «Радіо Свобода» нагадало історію українських парадів до Дня Незалежності — від першого у 1994 році, коли Україна була ще у статусі ядерної держави, до «параду» знищеної російської техніки у 2023-му. Відео за п’ять днів подивилися майже 138 тисяч разів. А ізраїльський воєнний оглядач Ігаль Левін розповів Radio NV про значення цьогорічного українського параду безпілотної техніки. Якщо коротко — вразило весь світ, бо це перша демонстрація випробуваних на полі бою технологій, а не поп-шоу дронів. Цей етер за 5 днів подивилися понад 146 тисяч разів.

Звісно, почесне місце експертів посіли історики, які згадували минуле та прогнозували майбутнє. Зупинюся на двох нехарактерних відео, адже науковці зазвичай терпіти не можуть «якбитологію», хоча час від часу все ж використовують цей жанр для наочності. Цього разу «Українська правда» запропонувала розмову зі співавтором ютуб-каналу «Історія без міфів» Владленом Мараєвим. Ведучий Роман Кравець поставив гостю найпопулярніші питання «історичної міфології» у царині нашої незалежності: чи було це випадковістю, чи могли ми зберегти ядерну зброю, чи могли обрати першим президентом Чорновола, чи міг Захід зробити більше для нашої безпеки у 1991-му тощо. За тиждень відео подивилися 152,5 тисячі разів.

Одночасно на «Суспільному» про альтернативний розвиток української історії журналістка Юлія Галушка розмовляла з дослідником Східної Європи Сергієм Плохієм, де був трохи інший, але теж дуже популярний у народі набір «точок неповернення». Ця розмова набрала 51,5 тисячі переглядів. І хоча суперечки у жанрі «альтернативки» навряд чи колись повністю вщухнуть у наших соцмережах, відповіді істориків можуть принаймні пригальмувати бурхливу фантазію деяких користувачів.

35-му Дню Незалежності ми маємо завдячити появою відразу декількох інтерв’ю генерала Кіта Келлога, який відвідував Київ із нагоди свята. Цього разу наголошувалося, що американський гість прибув в Україну як приватна особа. Можливо тому він був щедрий на зустрічі з журналістами та блогерами. Пощастило Наталії Мосейчук (розмова вийшла на її іменному каналі), Раміні Есхакзай (канал Ramina), Анні Максимчук (канал «Насправді Max»), Олексію Фадєєву («Подробиці. Головне») та, напевно, комусь ще. Бо Раміна на початку свого відео сказала, що до Келлога вишикувалася жива черга.

«Я вже з хвилини на хвилину чекаю, коли в цю кімнату зайде генерал Кіт Келлог. Домовилася з ним про ексклюзивне інтерв’ю. У мене тут таймер, тому що за камерою стоять мої колеги. І у кожного з нас по 15 хвилин, але, звісно, я спробую домовитися про довший час. І одразу хочу попередити, що про готовність дати інтерв’ю я дізналася вчора о 10-й вечора, тому записую його майже без підготовки. Руки запітніли, але ви знаєте, що я не могла не скористатися цією можливістю», — розповіла вона.

Обіцянку блогерка виконала та зустрілася з Келлогом додатково вже поза межами «спільної кімнати», чим удвічі збільшила свій таймінг. А от Мосейчук, здається, у черзі й не стояла, бо декорації та темп її інтерв’ю виглядають окремим проєктом. Утім, хай там як, генерал на всіх зустрічах поводився однаково. Тобто був компліментарним щодо України, категоричним щодо Путіна й Росії та оптимістичним щодо завершення війни.

— Я неодноразово говорив президенту Трампу, і, думаю, це підтримували керівники нашого ЦРУ, що Росія не виграє цю війну. Просто не виграє. І коли люди кажуть, що Росія перемагає, — це психологічна війна. Це неправда. І, думаю, світові треба послідовно і постійно повторювати: Росія не виграє. А те, що Путін продовжує робити те, що робить, — нерозумно. І це велика заслуга українського народу, що вони сьогодні там, де є. Я знаю, що це важко. Я розумію, що це важко. І я знаю, що перемагати важко, — сказав він, наприклад, Раміні.

Американський генерал приніс Мосейчук 113 тисяч переглядів за 5 днів, 149,2 тисячі Раміні, 4,6 тисячі Максимчук за 6 днів та 141 перегляд «Подробицям» за два дні.

Деяких колег здивувало поєднання Келлога з Мосейчук і тим більше з Раміною, але справжню дискусію навколо, так би мовити, відповідності ведучих і їхніх гостей спровокував зовсім не гість із США. Ще минулого тижня журналістка та психологиня Лариса Волошина поспілкувалася з Наталією Мосейчук у форматі «Мосейчук +». Згодом журналістка Тетяна Трощинська написала у фейсбуці допис, де висловила захоплення тим, що Лариса Волошина змогла відстояти свої принципи в бесіді з ведучою, яка, на думку авторки, їх не поділяє. У коментарях Тетяні Трощинській опонував журналіст і публіцист Віталій Портников, чия думка полягає в тому, що запрошення в етер Мосейчук «представників партії здорового глузду» потрібно для нівелювання їхніх ідей. Наша «Антоніна» цю дискусію ретельно описала, чим спровокувала нову, вже значно бруднішу хвилю обговорення на сторінці ведучої Наталії Влащенко. Тут найбільше вразив заклик ображеної авторки «от…баться от людей, которые прочитали больше книг, чем они. Больше раз в 100». Це якийсь еталонно безпорадний аргумент, що претендує на статус мема. А хто при здоровому глузді буде сперечатися з мемом? Тому просто повернуся до огляду, бо насправді Лариса Волошина якоюсь мірою пояснила, чому все ж таки варто ходити на певні майданчики. Йшлося про припустимість чи неприпустимість розмов із так званими «хорошими росіянами», але формулу можна розширити. Тільки, звісно, з поправкою на тих, хто на вході вимагає переліку прочитаної літератури.

— Як ви реагуєте на тих, хто закидає вам спілкування з “хорошими русскімі”? — спитала гостю Наталія Мосейчук.

— Коли ми відмовляємося говорити з російською авдиторією, яка хоче зрозуміти, ми віддаємо це поле російським пропагандистам або юліям навальним, колективним, які за все хороше проти всього поганого. Від мене вимагають закрити рота і не говорити з росіянами, які хочуть мене почути як українку. Я маю відійти вбік, хай Латиніна їм розкаже? Ні-ні-ні, друзі. Це інформаційна війна, — відповіла Лариса Волошина.

Назагал ведуча та гостя проговорили дві години, і я всім дуже раджу подивитися цей етер, бо Волошина ненав’язливо заповнила собою весь простір. Подекуди вона говорила просто готовими афоризмами. «Якщо ти бачиш злочин, ти йдеш та пишеш заяву, а не збираєш пресконференцію», наприклад.

Тут було і про те, як порозумітися російськомовним та українськомовним українцям, і про політику держави щодо переселенцям, і про те, хто мав захищати Крим від захоплення, і про корупцію, і про вибори та про кризу влади (не повірите, але гості навіть довелося захищати президента, якого Мосейчук критикувала, зокрема через звільнення Федорова), і про перемогу.

— Я вважаю, що Україна переможе, до цього йде. Бо є чітке визначення, що таке перемога. Це досягнення поставлених цілей. Путін поставив перед собою цілі, які він не може досягти. Ми поставили перед собою цілі — зберегти державність, відбити атаку, стримати ворога. Ми її виконуємо, — сказала гостя.

— Навіть коли розбомблене все?

— Це вже ціна перемоги.

За тиждень етер подивилися 90,2 тисячі разів.

Такого ще не було, але і наступне цікаве відео тижня теж зробила Наталія Мосейчук. Цього разу вона розмовляла з очільником Офісу президента Кирилом Будановим. Виходячи з коментарів глядачів, цей тандем вони визнали цілком органічним. Але зміст бесіди виявився невтішним.

Інтерв’ю вийшло у двох варіантах: повна версія тривалістю майже годину 40 хвилин на каналі авторки та скорочена до 57 хвилин на каналі ТСН (її показали в «Єдиних новинах»).

Звісно, краще дивитися повну версію, адже інакше можна пропустити багато прекрасного. Наприклад, філософські роздуми Буданова з біблійними мотивами про відповідальність за дії на посаді, які у версії для телемарафону були вирізані.

— Дам вам висновок, до якого я дійшов ще кілька років тому. Мабуть, коли відвідував Ізраїль учергове. Що навіть Христа розіп’яли люди, які фізично укладали йому дорогу пальмовим гіллям і кричали “Осанна!”. І ті самі люди через три дні кричали “Розіп’яти його”. Це нормально, — сказав Буданов.

— Ух ти! — вигукнула Мосейчук.

Я теж сказала «Ух ти», бо у пам’яті сплило інтерв’ю Олі Полякової, де співачка порівнювала себе з Христом. Але Буданов, можливо, теж дивився Полякову, бо поспішив уточнити.

— Це про відповідальність. Христос теж знав. Я себе в жодному разі з ним не порівнюю. Я просто кажу: це найбільш білий образ, світлий образ. І навіть із ним так і сталося. Так чого нам хвилюватися, що можуть бути проблеми? Ну, точно будуть, — запевнив гість.

Але уривок, який, здається, викликав найбільший резонанс у соцмережах, турботливо залишили в обох версіях. Буданов поскаржився Мосейчук, що його «різануло, що люди розвішують ярлики».

— Коли люди носять картонки, на яких написано «Хмара чорт», ну, вибачте, це занадто. Ну, яке ви маєте право взагалі такі речі казати? Він реально офіцер, який воював, на відміну від того, хто ніс ту картонку.

— Можливо, і той, хто ніс, воював, — зауважила ведуча.

— Я конкретно знаю — на відміну від того, хто ніс її. Яке ти навіть моральне право маєш так казати? — заперечив Буданов.

Редакторка відділу політики «Дзеркала тижня» Інна Ведернікова назвала цю частину діалогу «показовою».

«Звідки глава ОП конкретно знає, хто саме тримав плакат і чи воювала ця людина? Особливо на тлі інформації про присутність представників спецслужб на протестах. Я не стверджую, що спецслужби системно фіксували протестувальників: для такого твердження потрібні докази. Але сам сигнал суспільству прозвучав дуже виразно: ми знаємо, хто виходить із плакатами. І знаємо про вас достатньо, щоб оцінити ваше право на протест. А от оцінити причину, через яку взагалі з’явився цей плакат, що став прямим наслідком глухоти влади й президента, який, позбуваючись Федорова в авральному режимі, поставив ексочільника “Альфи” на посаду керівника Міноборони та розчистив крісло в.о. голови СБУ для Поклада, — ні. Але це вже окрема тема для окремої розмови», — написала вона на своїй сторінці у фейсбуці.

До речі, ведуча намагалася почути думку Буданова про резонансну статтю Ведернікової «Виродження влади. Як Зеленський досяг своєї стелі, а система держуправління — дна», але керівник ОП сказав, що її не читав. Наталія Мосейчук вирішила зацитувати головні тези, але обговорення все одно не вийшло.

Натомість Буданов згадав про 1918 рік.

— Я вам нагадав про однозначно негативні події, які відбулися в Україні в 1918 році. Коли ми одномоментно втратили державу якраз через те, до чого дуже часто певні, я б сказав, не зовсім зрілі своїми поглядами люди з нашого суспільства підштовхують. І що тоді сталося? З’явилося кілька одночасних лідерів, кожен із яких претендував на те, що він єдиний знає, що робити, єдиний здатен провести зміни та зробити щось гарне для України й суспільства, — сказав Буданов.

Виглядало так, що інтерв’ю було записано трохи раніше, ніж інформація про наявність у справі НАБУ «Форест Гамп» загадкового високопосадовця на ім’я Кирило чи Кирило Олексійович стала публічною. Але Наталія Мосейчук випередила час.

— Якщо і коли буде звучати і ваше ім’я в суспільних обговореннях (корупційних справ — “ДМ”), якою буде ваша реакція? — спитала вона.

— У суспільних обговореннях? Зараз я там існую. Пізно пити боржомі, як то кажуть. Але це те, про що я кажу. У нас це проблема, коли просто розвішують ярлики, — відповів Буданов та відправив усіх чекати на рішення суду.

Формально і не посперечаєшся.

Також Буданов розповів про Національний пантеон, у який, на його думку, треба «забрати усіх».

— У мене позиція така, що всіх, хто славу і волю здобував, треба забирати до себе. І ніким не ділитися. Ні Сікорським, ні Корольовим, ні Вернадським, ні Булгаковим, ні Ковпаком, — сказав він.

В принципі, ідея про те, що не треба поступатися Росії своєю історією, включно з усіма сумнівними сторінками, обговорюється вже давно. Тобто Сергій Корольов має бути не радянським, а українським конструктором у нашому, а заразом і світовому, сприйнятті. І Сидір Ковпак нехай також буде українським партизаном. І, грець із ним, навіть Михайло Булгаков — українським письменником. Але чи робить це їх автоматично учасниками Національного пантеону — оце питання.

Утім, усього інтерв’ю не переповіси, тому істину вам кажу — треба дивитися самостійно.

Поки що це зробили 376,3 тисячі глядачів «довгого» варіанту та 49,7 тисячі «короткого» за дві доби.

Відпочивати після таких одкровень також треба у ютубі, бо там безліч можливостей для цього. Наприклад, можна дослідити всі версії, чому очільник американського ЦРУ Джон Реткліфф таємно літав до Москви. Відео на цю тему — мільйон, як і пояснень. Просив Путіна не підтримувати Іран, відривав Росію від Китаю, протестував проти ймовірної гібридної атаки на країни Балтії (це одна з основних версій), обіцяв виведення військ із Європи, здавав/купував Україну, попереджав про ядерний удар, міняв полонених тощо. Тут важливо почати з правильного відео, а саме — інтерв’ю з колишнім очільником МЗС Павлом Клімкіним на «Радіо Свобода». Бо він сказав головну фразу.

— Я не знаю, нащо Реткліфф приїжджав до Москви, але можемо поспекулювати, — відповів він ведучій Ользі Сніцарчук. Та погодилася.

Це відео подивилися за три дні 99,6 тисячі глядачів.

«Радіо Свобода» було незамінним цього тижня й у вивченні іншого питання — дослідження вмісту нових плівок НАБУ та деталей спецоперації «Форест Гамп» і «Феміда». Тут треба просто послідовно подивитися усі останні випуски «Свободи Live» із Властою Лазур, і вже можна самому йти експертом кудись на майданчик дрібніше.

Можна нарити щось зовсім неочікуване, як от інтерв’ю міністра закордонних справ Німеччини Йоганна Вадефуля Сергію Жадану у програмі «Кругова оборона» на «Радіо Хартія». Німецький міністр, між іншим, завітав до прифронтового Харкова. Сказав, що своїм візитом хотів довести: німці не дозволять себе залякати нікому, а тим більше Росії. І саме тому приїхав туди, де фронт майже поруч. Не зовсім очевидне пояснення, тому вийшов непоганий матеріал ще й для оцінки логіки європейця.

Інтерв’ю Вадефуля за 4 дні подивилися всього 7,5 тисячі глядачів, бо про «Радіо Хартія» ще не всі знають.

А заполірувати враження від тижня варто інтерв’ю директора Інституту фронтиру Євгена Глібовицького. Він цього тижня завітав до «Апострофа» на проєкт «Хід Тузова» та до Liganet.

На Liganet з ведучою Дарією Кудімовою Глібовицький, як нещодавно і Севгіль Мусаєва на «Українській правді», казав про порушення суспільного договору між владою та громадянами і порівняв Володимира Зеленського з Леонідом Кучмою.

— Суспільний договір виник на Революції гідності. І він говорить про те, що незалежність України важлива, що без незалежної держави ми гинемо. І для збереження держави суспільство і будь-яка чинна адміністрація, яка є, включно з оцією радянською культурою врядування, яка, власне, спричиняє найбільше проблем, що ці дві сторони йдуть на співпрацю. Ця співпраця обмежена. А перепустковою умовою є те, що держава визнає гідність громадянина. І як ми бачимо з вами, держава чим далі, тим системніше порушує свою сторону домовленості. Громадяни на це реагують підкреслено м’яко, розуміючи важливість державних інститутів під час війни. І, фактично, я би сказав, що те, що ми зараз спостерігаємо, це різновид повторення другого терміну Кучми. Але вихід із суспільного договору державою для держави добре не закінчується, — сказав Глібовицький.

У Тузова більше йшлося про війну, місце України у світі та її можливе повоєнне майбутнє. Глібовицький і тут не пошкодував холодної води для глядачів.

— Світ, у якому ми живемо, не є справедливим. Він є справедливішим, ніж світ, який існував раніше, але він не є справедливим. І оця так звана школа реалізму в міжнародних відносинах фокусується на тому, що є різні рівні суб’єктності, які мають держави в залежності від свого розміру. Так звані великі держави або колоніальні імперії мають усю повноту суб’єктності, вони можуть робити за великим рахунком усе, що хочуть. Середні держави можуть мати обмежену суб’єктність, вони відповідно можуть об’єднуватися в коаліцію для того, щоб набувати права великих держав, як, наприклад, Європейський Союз. І відповідно, малі держави мають просто прийняти свою долю, — сказав гість.

— Ну, ми ж не мала держава. Україна є найбільшою країною континенту, — зауважив Тузов.

— Це не доведено.

— Ну як не доведено? Площа…, — здивувався ведучий.

— Тому що виникає питання сталості. Якщо, наприклад, Україна не зможе демографічно формувати достатню податкову базу для оплати власної безпеки, а в 21-му столітті це дуже реалістичний сценарій, то за цим невідворотно йде або зменшення території, або втрата незалежності, — пообіцяв Глібовицький.

За 4 дні інтерв’ю на Liganet подивилися 16,2 тисячі разів, а на «Апострофі» — 138,3 тисячі за 3 дні.

Піду я, напевно, етер про парад безпілотників з Ігалем Левіним передивлюся, щоб підбадьоритися.