«Відео може вас шокувати», — завбачливо попереджають глядачів Анна Цигима й Наталя Гуменюк, авторки документального фільму «Станція Краматорськ». Створену в рамках проєкту The Reckoning project: Ukraine Testifies («Свідчить Україна») стрічку показали 8 квітня з нагоди річниці трагедії — обстрілу російськими ракетами краматорського залізничного вокзалу 8 квітня 2022 року і в пам’ять про десятки загиблих. Як на мене, таке попередження — правило хорошого тону, обов’язкове явище. Щось на кшталт «куріння вбиває» на пачках цигарок. Попередити треба, але курити ж будуть.

Станом на початок квітня минулого року, після оприлюднення різного відео з деокупованої Бучі, шокувати можливо хіба тих, хто ховається від війни, як колись від ковіду — зачиняється в помешканні та відгороджується від зовнішнього світу. Адже не шокувало — розлютило відео розстрілу українського військового Олександра Мацієвського, злите в мережу не так давно. Злість, а не шок маємо після найновішого вкидання — публічного обезголовлення українського полоненого, хоча справжність відео поки не підтверджена. Але нащо ті підтвердження: українці вже рік беззаперечно вірять кожній новині про російські звірства. Таких новин, на жаль, щодня чимало. Тому «Станція Краматорськ» — не шок, а безпристрасна фіксація одного зі щоденних воєнних злочинів Росії як держави-агресорки.

Двома тижнями раніше, 28 березня, вийшов іще один документальний фільм у пам’ять про жертв перших місяців повномасштабної війни, і водночас — теж до річниці, тобто «під дату». Йдеться про стрічку «Форпост Ірпінь», яку приурочили до річниці деокупації міста. Ще одна схожість проєктів — в обох використане відео, зняте свідками та учасниками подій безпосередньо під час того, що відбувалося. Прийом не новий, навпаки, переважна більшість документалістики останнього часу без такого відео не обходиться. Інша річ, не всі автори будують візуал винятково на ньому. Власне, «Станція Краматорськ» супроводжує кадри річної давнини, зняті там і тоді, синхронами очевидців, знятими постфактум. Натомість про події «Форпосту Ірпінь» оповідає за кадром Валерій Харчишин, лідер гурту «Друга ріка».

Загалом я не дуже добре ставлюся до будь-чого, створеного під конкретну дату, крім хіба урочистих мітингів із нагоди і традиційної «роздачі слонів» у процесі. Без того ніяк. Проте творчий колектив, змушений видавати продукт «під дату», зазвичай заганяє сам себе, ще й замовник важко дихає в потилицю. У пам’ять — так. Із нагоди — ні. І вшанування пам’яті навряд вимагає поспіху, принаймні — щодо неодмінного вкладання в зазначені терміни. Але «Форпост Ірпінь» і «Станція Краматорськ» — той випадок, коли відносно короткий проміжок часу між прем’єрами, однакова мета й подібний формат дають нагоду порівняти й переконатися в абсолютно, кардинально різних підходах авторів.

«Форпост Ірпінь» не обійшовся без локального скандальчика. Точніше, прецедент був, але скандал не роздмухався. Як зазначено в офіційному повідомленні, стрічка створена на основі книжки Петра Щербини «Битва за Ірпінь». Він же виступив продюсером і керівником авторської групи. Книжку презентували на початку лютого. Після чого з’явилася інформація: видано її держаним коштом. Автор переміг на конкурсі книжок для зміцнення національної єдності, проведеному МКІП. Видання 1000 примірників «Битви за Ірпінь» обійшлося в 495 тис. гривень. Самому ж панові Щербині пригадали роботу медіаконсультантом скандального Сандея Аделаджі й ексмера столиці Леоніда Черновецького. Після Революції гідності він вів у парламент ексрегіоналів. Сьогодні він є політтехнологом ексмера Ірпеня Володимира Карплюка.

Тим часом сам Петро Щербина не приховує джерел фінансування, хоча й не називає сум. Тому нема підстав заявляти про списання грошей на патріотичні проєкти чи про роздмухані завищені кошториси. Хоча саме на це непрямо натякається в наведеній вище публікації. Тим більше нема жодних сумнівів у тому, що описані й показані у стрічці події під час оборони Ірпеня в лютому-березні минулого року відбувалися саме так. Навряд є надмірна безпідставна героїзація чи свідоме перекручення. Забагато очевидців, аби чинити так. Інша річ, далеко за кадром лишилося вже традиційне питання про саму можливість швидкого захоплення росіянами київського передмістя. І цих відповідей активні громадяни вимагатимуть зараз і по перемозі ще дуже довго.

Сценарій «Форпосту Ірпінь», його текстова частина, озвучена Харчишиним, створена окремо від відеоряду. Тому, на відміну від реального відео, текст настільки беземоційний, наскільки є позбавленими емоцій урочисті промови під час урочистих подій. Він дуже нагадує звіт про виконану роботу з неодмінним перерахуванням усіх причетних, поіменно. Бо якщо когось не згадати, людина образиться.

У стрічці надмір імен і прізвищ задіяних у процесі людей. Дошка пошани, іншого формату не підберу. Чи погано це? Чи нівелює загальну картину? Чи переводить фокус від трагедії та героїзму українців на казенщину й навіть бюрократизацію процесів? Аж ніяк. Ірпінь, як безліч інших міст, містечок, селищ і сіл люди боронили героїчно й самовіддано. Просто «Форпост Ірпінь» із такою подачею матеріалу можна не дивитися, а слухати. Так, ніби вчитель сухо переповідає учням у класі матеріал із підручника, з метою, аби школярі вивчили хронологію та основні етапи того, що відбувалося в Ірпені протягом того місяця. І потім так само, без емоцій, відповідали на питання щодо вивченого матеріалу. Тобто я побачив навчальний фільм, із тих, що нам показували в радянській школі. Навіть манера подачі матеріалу така сама. Але хто сказав, що такого не треба?

«Станція Краматорськ» — згусток емоцій. Відео не шокує, хіба котрийсь глядач досі не обріс товстою шкірою бегемота чи носорога й лишився надміру вразливим. Автори тут зосереджуються на розповідях свідків: волонтерки Олени Семенцової, яка не стримує сліз, Івана Попова, одного з тих, хто дивом вижив, і особливо Олени Лялько, тітки дівчинки Каті, що осиротіла того фатального ранку.

Камера фіксує нульову емоційність цієї жінки, яка пояснюється не її зашкарублістю, черствістю чи чимось подібним. Навпаки, оця помітна відстороненість, монотонний переказ подій, постійне акцентування на тому, хто коли мусив піти на вокзал пити чай і чому через це конфліктували та зрештою чому похід по чай став смертельним — не байдужість, а перманентний шоковий стан людини. Жінка, виглядає, досі не ладна повірити, що все це відбулося з нею. І не впевнений, що вона розуміє, чому так сталося. Зрештою, це досі стан багатьох українців.

У підсумку маємо два чергових свідчення про російські злочини та українські жертви й самопожертви. Різні підходи були, є і будуть. Але в кожному разі про шок від побаченого й почутого вже давно не йдеться. Як і про різні оцінки того, що з нами відбувається.

Фото: пресслужба Public Insterest Journalism Lab