Російські війська на кордоні, маніяк при владі в Росії та постійна загроза війни з його боку цікавим чином відгукуються у світовому кіно. Британсько-американський фільм «Мюнхен. На порозі війни» («Munich: The Edge of War»), викладений 21 січня на стримінговій платформі Netflix, точно описує сьогодення, звертаючись до минулого.

Навмисність створення цього фільму, як ілюстрації циклічності історії, не підлягає сумніву. А разом із «King’s Man: Початок» «Мюнхен...» утворює дублет, мов подвійний постріл для привернення уваги: люди, схожим чином починалися Перша і Друга світові війни — схаменіться! Бо Україною не закінчиться.

Ба більше, «Мюнхен...» до смішного вилітає рівно другою кулею, випущеною з тої самої рушниці й лише через місяць після першої: якщо у фіналі «King’s Man...» ми чуємо слушну й важливу фразу «Я не згодний з умовами Версальського договору, вважаючи його принизливим для Німеччини, а це може призвести до нової війни», то «Мюнхен...» є наслідком означеного приниження, з якого випростався Гітлер. В одному епізоді парубок у пабі каже про нього: «Він дозволяє нам знову пишатися своєю нацією».

Як зрозуміло з цього пасажу, на відміну від першого фільму, другий майже позбавлений розважальності, хоча й має домішку вигадливості. Історичною основою є знакова подія, своєрідний рубікон, який світ свідомо перейшов 1938 року в напрямку до війни: ухвала миру, яким Велика Британія вважала анексію Німеччиною частини Чехословацької республіки. Високочолий аристократ і джентльмен, британський прем’єр-міністр сер Невілл Чемберлен (Джеремі Айронс) особисто прибув до Мюнхена і разом із представником Франції та дуче Італії підписав сумнозвісну Мюнхенську угоду. Це — правда. Вигаданою ж надбудовою для неї є сюжет про двох друзів, німця Пауля (Яніс Нівенер) і англійця Г’ю (Джордж Макей), спочатку нерозлийвода-студентів Оксфорду, потім посварених через політику і врешті — членів протилежних дипломатичних місій від своїх держав, поєднаних спільною ціллю. Кожен зі своєї сторони прагне унеможливити війну. Історична й сюжетна ситуації розіграні перед глядачем на кшталт шахової партії з фігурами метафоричного значення, де «високі посади», як у короля, не спростовуються низькою дієвістю, і навпаки: звичайний пішак, опинившись сам на сам із королем, має незлий шанс розтрощити йому голову пострілом із пістолета.

Доволі коротка історія фільму радше відповідає оповіданню, аніж роману, тому Netflix ідеально пасує призначенню «Мюнхена...». І слово «призначення» тут ключове, бо йдеться не так про телеформат фільму і його розміщення, а про поінформування, масовий розголос, донесення до відома якомога більшої кількості глядачів важливого, конкретного повідомлення, хоч і втіленого в художню форму. Адже Netflix має понад 220 мільйонів користувачів у 190 країнах світу, і широта охоплення такого рупору заразом із відносно невеликим розміром «повідомлення» має значення. У такій формі «звучання» воно буде почуте краще.

Повідомлення створене на рівні асоціацій, певних сцен і вимовлених слів. Наприклад, у переддень нападу Німеччини на Чехію Чемберлен виступає на радіо перед усією імперією, закінчуючи промову словами: «Я збираюсь відстоювати мир до останнього моменту... Доброї ночі». Особливо кричуща тут недоречність побажання «доброї ночі», коли країну трусить від страху. Для нас подібна риторика аналогічна промові президента Зеленського 19 січня з ошелешливим висловленням прогнозу майбутнього українського народу: «В травні як завжди — сонце, вихідні, шашлики...». Для світу ж це «умиротворення агресора», як саме так і саме це назвав наступний прем’єр-міністр Британії, Вінстон Черчіль. У тому ж керунку варто сприймати й інший перл Чемберлена, кинутий у фільмі «нахабі» Паулю щодо його «необачної» й «нечемним» тоном переданої «версії» войовничих намірів Гітлера: «Народ Британії ніколи не візьме в руки зброю через локальну прикордонну суперечку!» Моторошно, наскільки в унісон це звучить із нинішніми заявами речників країн Європи, скажімо, Німеччини, що «не воюватиме за Україну», чим явно виявляє свої ледь не еротичні зацікавлення в проникненні «Північного потоку-2» (подвійного проникнення?) на свої широкі і глибокі землі (гурт Rammstein це добре обіграв у піснях і кліпах Pussy і Deutschland).

Ще більш прямою (хоча куди вже пряміше) асоціацією з Росією є момент у Берліні 1932 року, де мали відбутися вибори канцлера Німеччини. Повз наших героїв проходить чоловік із плакатом, волаючи на всю вулицю: «Один народ! Одна країна!» Звісно, наші герої не звернули уваги на такий відчайдушний інтернаціоналізм, обговорюючи переваги й недоліки місцевих барів та пива. Як не звертають уваги на головне в 38-му році й панове британські дипломати на чолі з елегантним прем’єром, який курить сигару: вони втішаються підписанням «миру» і кепкують із вегетаріанства Гітлера — мовляв, який він бідний, бо ж залишиться голодним. Це ніби зараз німцю чи французу обговорювати загадковість російської душі у творах Чехова й Толстого і при цьому аніскілечки не зважати на російське військо перед кордоном України.

Маючи всі моральні підстави зображати тогочасні події в чорно-білих тонах, творці все ж уникають поляризації й наділяють персонажів слабкостями, роблячи їх неоднозначними. Або, принаймні, роблячи так, аби вони розкривалися не одразу. До прикладу, Пауль ще 1932 року виступав за Гітлера, бо, будучи націоналістом, любив свою країну. Але нацистом не встиг стати — його дівчину, єврейку, понівечили саме нацисти, позбавляючи себе таким чином людської подоби. Так само і Г’ю не здатен вписатися в ідеальне уявлення своєї дружини про сім’ю, майже весь час перебуваючи на Даунінг-стріт, як на фронті. Отже, колишні друзі поновлюють дружній танок в одному вияві мужності, попри те, що першого можуть повісити, а другого — розстріляти.

І це виглядає зухвало, а тому — живо й напружено: драматична основа дає проявитися трилеру. Власне, німецький режисер Крістіан Швохов набив руку ще на першому сезоні корпоративного трилеру «Погані банки», чудово закручуючи розмови й переходи банківських співробітників Франкфурта у пружину всеєвропейської корупції, яка тримає весь світ за одне місце, про що світ і не здогадується.

Швохову дав потрібний матеріал для закручування достатньо обізнаний в історичних парадигмах Бен Пауер, театральний драматург і сценарист, автор однієї з найкращих екранізацій п’єс Шекспіра «Порожня корона». А Пауеру, у свою чергу, дав для «Мюнхена...» матеріал письменник Роберт Гарріс, чиї книжки вже ставили і Майкл Аптейд («Код Енігма»), і Роман Поланський («Примара», «Офіцер і шпигун»).

Цій компанії, звісно, допомогли оприявнити написане і зрежисоване гросмейстерами самі актори, фігури в цій грі. І якщо, скажімо, Джорджа Макея мало хто зміг згадати на ім’я, на обличчя його точно більше згадають через головну роль у видатному фільмі останніх років «1917» Сема Мендеса. Він разом із Янісом Нівенером (красунчик Гольдмунд з екранізації роману Германа Гессе 2020 року) утворюють динамічну двійку невидимої, але потужної надії всього світу. Несправдженої надії, як ми знаємо, але переконливої. Цікаво, що Джеремі Айронс, граючи «пустопорожню» надію, Чемберлена, пречудово втілив ту саму неоднозначність, яка закладена в головному механізмі драматургії. Айронс настільки ефектно жонглює акторськими засобами, що від захвату споглядання за його мімікою, рухами, від слухання його промов, здається, в мозкові виробляється дофамін. Тими ж самими засобами він передає всю неміч аристократичної поведінки свого персонажа, не здатного збагнути реальності загрози. А загрозу виявляє його противник уже самим своїм виглядом. У цьому сенсі вибір на роль Гітлера актора Ульріха Маттеса повністю нівелює неоднозначність, бо в силу специфіки свого обличчя Маттес однозначно є ідеальним для зображення різноманітних людиноподібних демонів. Не даремно саме він зіграв Геббельса в найкращому фільмі про нацистську кліку — «Бункері» Олівера Гіршбіґеля. І він «протистоїть» Айронсу, граючи значно менше, своїм виглядом показуючи весь жах тепер і даючи відчути ще більший жах потому.

Усі разом творять заледве не історичну паралель, а розширена назва — «... На порозі війни» — без натяку, прямо вказує, де ми зараз усі. Всі.

Надією тут виступає саме поява такого фільму. Який із фільмів коли-небудь виконував подібну роль?