Новий рівень українського кіно

Новий рівень українського кіно

24 Серпня 2021
4995
24 Серпня 2021
11:00

Новий рівень українського кіно

4995
Поєднані актуальністю, з темами надзвичайної соціальної важливості, всі шість фільмів Національного конкурсу ОМКФ утворюють прекрасний портрет українського кіно, тим більш значущий, що виглядає він достойно поруч із «портретами» іноземного виробництва.
Новий рівень українського кіно
Новий рівень українського кіно

Центральною секцією 12-го Одеського кінофестивалю стала «Національна конкурсна програма. Повний метр». І це було серйозно. Із шести фільмів конкурсу вибір щодо найкращого було зробити справді непросто — всі мали амбіції на перемогу, і то цілком обґрунтовані серйозністю змісту, покладеними зусиллями і наявним результатом. Причому змагання відбувалося між п’ятьма ігровими й одним документальними фільмами, чого, в принципі, не мало би бути, бо формат зйомки вимагає розподіляти все по своїх поличках. І світові конкурси в цьому одностайні, преміюючи фільми за форматом, чи це американський «Оскар», європейський «Фелікс» чи українська «Золота дзиґа». Інакше буде не зрозуміло, на що глядачеві спиратися у виборі, маючи перед собою два різні, паралельні підходи до відображення життя: одні вважають, що ігрове глядачеві більш пасує, бо ж не даремно є термін homo ludens, інші ж скажуть, що в самій основі людини лежить необхідність документальності як потреба збереження пережитого, а отже живого, не вигаданого, душевного, бо ж humans sint animata. Власне, всі представлені в конкурсі фільми так чи так поєднували документ із грою, фактично інтерпретували життя, беручи за основу навколишню дійсність, і дійсність саме українську.

Німецький режисер Маркус Ленц, представляючи свого «Суперника», сказав зі сцени Фестивального центру Музкомедії, що писав сценарій 5 років, і вже не сподівався його екранізувати, коли з’явився український копродуцент, компанія Belka Strelka. Таким чином Україна стала тією країною, від якої несе конфліктами — відгуками війни, корупцією на кордоні, двомовним конфліктом і пошуком кращого місця. Де це краще місце? Для головного героя, 9-річного хлопчика Романа, — там, де мама, а мама поїхала по заробітки на чужину, до Німеччини, куди Романа, врешті, доставляють як контрабанду серед ящиків, лахів та банок. Перші хвилини радості з мамою змінюються на пересторогу щодо появи іншого чоловіка поруч, і що характерно — великого, гладкого і відштовхуючого пана. Наступні дні — це ламання дитячої картини світу, примус життя ділити те, що хлопчик від народження вважав лише своїм, і небажання пристосовуватися до нових обставин.

Власне, драматична й навіть трагічна доля Романа сюжетно є доволі поширеною історією, і не тільки в Україні, а й у світі, в сенсі перших психологічних травм від втрати свого батька до «отримання» «чужого», плюс травма втрати домівки і, зрештою, травма вже рідкісна — від зустрічі зі смертю обличчям до обличчя, травма, подібна до психопатології з «Країни припливів» (на жаль, українські відбірники одеської програми «На пошану Террі Ґілліама» цей фільм не взяли). Все вкупі – це не про переселенців, не про стосунки матері-дитини, а про дитину без нагляду, про покинуту дитину, дитину без культури, такого собі Мауглі, на якого головний герой і перетворюється. У нього все в житті було суперником, і виживання є викликом, кинутим йому, як тварині. Його недолюбили, його залишили, а коли знайшли й почали любити, то робили це надто мало, аби виробити в ньому людяність. Без освіти, без підтримки — сам на сам із загрозами — він приречений. Хоча відкритий фінал і його сльози, як це не дивно, викликають надію на можливе майбутнє.

Приблизно з таким саме перетіканням від позитиву до негативу — з легким натяком на зміни до кращого — зроблені й «Королі репу» Мирослава Латика, трагікомедія про життя у провінції. Парадоксальним тут є те, що головний герой, на відміну від свого друга, не хоче їхати зі свого села. Він хоче тут досягнути вершин своїм умінням читати реп і дати своїй норовливій любові те, чого вона хоче, — краще життя, і йому байдуже на примітивність її вимог (любов зла, полюбиш і ось таку). Безвихідь оточення героя може надати лише інший, катастрофічний варіант: якщо хочеш грошей і їх нема де законно заробити, зароби будь-як. На що герой і підписується, а підпис кров’ю, як відомо, дає тільки короткочасне матеріальне задоволення, забираючи всю решту. Драматична історія з яскравими комедійними моментами карколомно і, треба сказати, дуже життєво змінюється на трилер із похмурою атмосферою чорної діри. Те, що герой виживає й у фіналі, побитий, мов пес, отримує примарний шанс — це шанс сценаристів і режисера, шанс задля моралі — мовляв, у житті так рідно буває, тому, глядачу, подивись, до чого можеш скотитися!

Шанс на останній хвилині, зміна героя після драматичних випробувань, на загал — це класична драматургія. Нічого нового з часів грецької цивілізації не відбулося. Карл Густав Юнг у деталях розписав психологічний портрет людини, з усіма можливими її мотиваціями й діями, падіннями і злетами. Джозеф Кемпеблл це все переробив у «драматургію героя», красиво змальовуючи тисячі його облич. Новітні українські фільми добрі в тому, що показують дефіле цікаво придуманих масок, навіть якщо вони не надто добре прилаштовані і з-під них видно інші лиця. З цієї серії фільм Тараса Дроня «Із зав’язаними очима», лауреат головного призу минулорічного Варшавського кінофестивалю.

У центрі сюжету — драма дівчини, чий хлопець не повернувся з фронту. Вона не просто цим засмучена, вона цим розчавлена. Російсько-українська війна скінчилася, ми перемогли, але героїні це не допомагає, бо вона програла. І важливий бій — теж: будучи спортсменкою в змішаних бойових мистецтвах, вона, посеред раунду, вже майже виграючи, зненацька бачить у натовпі обличчя нібито її хлопця, що вводить у сум’яття й розфокусовує її бійцівську увагу. На жаль, технічні моменти — бої й рухи актриси — настільки далекі від потрібного переконання глядача у правдивому професіоналізмі героїні, що розчарування переноситься й на весь фільм. Втім даремно, бо фільм, власне, його драматична хода від першого рвучкого й сумного тренування до фінального впевненого підйому голови тієї, яка відпустила свою проблему і взяла себе в руки, — добре вибудована хода, і вибудувана вона за всіма канонами Кемпбелла, з масою поворотів, стрибків, кульбітів, із намаганням прожити не своє життя, а від свого відмовитися, і, врешті, з віднайденням заповітного рішення — як жити далі. Цим «... очі» добрі, що рятують важливу й наразі відчайдушно потрібну тему, в якій війна, що триває проти навали Росії, поєднана з кожним українцем чарівною невидимою ниткою. І треба мати мужність це прийняти. Як героїня приймає свою долю, бо від неї не втечеш. 

            

Перетин реальності й вигадки також присутній у фільмі Катерини Горностай «Стоп-Земля», ще одного нашого тріумфатора на фестивалях світу, в даному випадку в Берліні, де він виграв «Кришталевого ведмедя» у програмі Generation. І виграв якраз не за гостроту буденності, а за змалювання цілком мирного існування підлітків. (Попри те, що в душі будь-кого з тінейджерів, немов на Юпітері, вирують сто п’ятсот ураганів). Це кіно – поліваріантний приклад, бо, будучи ігровим, він містить елемент документальності: в героїв, ніби як у звичайних людей, беруть інтерв’ю, розпитуючи їх про життя й переживання, таким чином роблячи фільм мок’юментарі. І це лише додає оригінальності «Стоп-Землі», ледь не першій «молодіжній драмі-мелодрамі» в новітній Україні, і то драмі настільки заглибленій у душу молодої дівчини з її прихованим коханням до однокласника, що, як в алхімії, утворює такий собі філософський камінь. І це заслуга Горностай, яка провела виняткову роботу в спілкуванні зі своїми акторами, і з простого акторства вивела справжню органіку — життя!

Життю, власне, присвячений і «Простір» Дмитра Томашпольського, світова прем’єра якого відбулася саме на Одеському кінофестивалі. Так само, як і чисельні режисери світу під час карантину не бажали сидіти склавши руки і знімали фільми онлайн, Томашпольський вирішив і собі зробити щось подібне. І треба віддати йому належне — була придумана відмінна (в усіх сенсах) форма, відмінна, скажімо, від британського серіалу «Постановка» (Staged), де структура будувалася на основі поліекрана, а кожний екран був вікном до будинку одного з героїв. У «Просторі» немає поліекрана, натомість він повниться героями, їхніми історіями, будинками, квартирами чи кімнатами. Близько двох десятків українських акторів отримали пропозицію знімати себе на різноманітні ґаджети спершу у звичних обставинах домашнього побуту, від прокидання до лягання спати, але з часом завдання стали нестандартними, доречним тому божевіллю, яке багато хто з людей відчував, несподівано й надовго ізольований у своєму помешканні. Пропоновані акторам обставини — грати не у штучних декораціях, а в лаштунках власного дому — народили цікаві сцени, моменти, епізоди з фантасмагоричної реальності, прожитої ними (й нами всіма) протягом останнього півтора року. Все разом вийшло захопливо оригінальним, утворюючи цільний концепт безумовно ігрового кіно, просто зшитого з документального матеріалу.

А от «Національний музей» Андрія Загданського — це всуціль документальний фільм, втім, так само концептуальний (зроблений ще торік, але через карантин відкладений на поличку часу навмисно, щоб бути показаним в Одесі саме офлайн). Ми спостерігаємо, як усередині музею, протягом як мінімум трьох сезонів — осені, зими й весни — проходять ремонти й підготовка до експозицій українських ікон кінця XVII сторіччя і картин Богомазова початку ХХ століття, де розказується про унікальність і тих, і тих робіт, і про титанічний труд щодо їх реставрації. Але рефреном ідуть екстер’єрні й інтер’єрні кадри-свідчення розвалу самого музею. І цей контраст набагато ширший за контекстом, стосуючись, метафорично, не тільки самого приміщення у столиці на початку вулиці Грушевського, а й, вірогідно, всього суспільства в цілому, адже як ти можеш говорити про високі матерії, якщо ноги в тебе глиняні й от-от завалишся?

Поєднані актуальністю, з темами надзвичайної соціальної важливості, всі шість фільмів конкурсу утворюють прекрасний портрет українського кіно, тим більш значущий, що виглядає він достойно поруч із «портретами» іноземного виробництва. Виокремлення — преміювання — одного з пазлів, звісно, буде суб’єктивним. Але вельми цікавим. Наприклад, погляди на «найкращий український повнометражний фільм» збігся в національного журі з думкою глядачів, чиї голоси за регламентом і визначають володаря Гран-прі «Золотого Дюка» – й ті, й ті назвали одну «Стоп-Землю». Тобто першим і другим було байдуже на відсутність історії, глибокого сюжету, загалом драматургії, а також характерів персонажів, наповнення деталями тощо. Всіх взяла атмосфера життя підлітків, і навіть не життя — а їхні переживання, скуті соромом, неоковирністю почуттів, висловів та рухів. І завершальна премія за «найкращу акторську роботу ансамблю акторів» усе добре пояснює. Тобто внутрішньокадрова драматургія замінила драматургію всього фільму настільки переконливо, що зробила одне важливим, а інше — неважливим. Саме таке резюме можна зробити і щодо фестивалю, позбавленого міжнародного конкурсу, але сила і значущість національного конкурсу, і повнометражного, і короткометражного, і окремо кожного з його кавалків, повністю нівелювали втрату, натомість компенсували її та дали більше, ніж можна було очікувати.     

На фото: кадр із фільму «Стоп-Земля»

Фото: bestin.ua  

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4995
Читайте також
24.09.2022 12:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
6 375
28.01.2022 09:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
4 030
16.01.2022 11:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
5 552
30.08.2021 10:10
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
4 899
27.08.2021 09:31
Ярослав Підгора-Гвяздовський
«Детектор медіа»
4 356
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду