«Казка про коника» — більше, ніж просто фільм про війну

«Казка про коника» — більше, ніж просто фільм про війну

3 Вересня 2021
7873
3 Вересня 2021
15:01

«Казка про коника» — більше, ніж просто фільм про війну

7873
Підказкою буде придивлятися, розглядати кадри по сторонах, бо можна побачити більше і серйозніше.
«Казка про коника» — більше, ніж просто фільм про війну
«Казка про коника» — більше, ніж просто фільм про війну

Другого вересня в український прокат вийшов документальний фільм Уляни Осовської й Дениса Страшного «Казка про коника». Завдяки таким стрічкам відбувається переосмислення російсько-української війни — Україна не одна протистоїть агресії Росії. І хоч як у це важко повірити, зважаючи на вже 8-й (!!!) рік війни, треба дякувати за будь-яку підтримку.

Якщо говорити про підтримку українцям, то у фільмі «Казка про коника» вона надходить від Естонії, «не надто багатої країни, але і не бідної», каже герой фільму. Власне, герой, Анатолій Лютюк — це ідейний, душевний, вселенський центр фільму, фільму значно більшого, ніж просто про війну. І саме через це й відбувається переосмислення війни. Війна не є єдиною темою фільму, як і ми не є самотні в цьому світі, є світи поруч, і ми з ними поєднані. «Казка...» — не зовсім казка, це реальність, і вона позитивна, допоки є такі люди, як пан Анатолій.

Голомозий, сивобородий і мовчазний дід на початку фільму, Анатолій Лютюк «обростає» словами-визначеннями із тривалістю «Казки...». Майстер по дереву, волонтер, голова Українського центру культури в Таллінні, любитель тварин і більше — монах у миру, якого, як ще й настоятеля (?) церкви Матері Божої Триручиці, кардинал Гузар колись благословив на щоденну молитву за довкілля, — він піклується про життям, і Життя тут цілком може бути написане з великої літери. Бо крім збирання ікон святих — покровителів різних тварючок, вичісування песика, сусідства з котиком, його місією є привезення в Сіру зону продуктів харчування для сімей, спортінвентаря для шкіл, обладнання для лікарень і записування історій про співіснування і рятування людьми тварин і тваринами — людей.

Якщо Лютюк є зв’язком України зі світом, і це — перша лінія, то другою є світовий зв’язок усякої живності, і переплетення загалом життя, де людина — «одна з», а не «лише вона». І в цьому сенсі фільм набуває особливого значення, стаючи відмінним від військової документалістики, хоча вона була вихідною, початковою для розвитку сюжету: саме з перегляду Анатолієм на своєму комп’ютері фільму War Note Романа Любого розпочинається «Казка...», зачіпаючи героя настільки, що він бере свого коника й вирушає з мирної Естонії на російсько-українську війну. І тут коник стає буквальною третьою складовою фільму, здається, з’єднуючи все до купи. Справа в тому, що з нього почалася історія вже не фільму, а самого героя — в Таллінні, коли почали будувати церкву, викопали древній скелет коня, й відтоді до героя почали приходити коники у вигляді різноманітних іграшок, із тисячолітнім віком і сучасні дизайнерські, шведські і з острова Муху. А будучи монахом, людиною Божою, людиною, що піклується про інших людей, герой захотів поділитися своїм коником, який прийшов до нього, й пустив його (чи пішов за ним) у світ, власне, в Україну, де коник став символом приходу життя, передачею життя, дароносцем.

Певно, фільм дуже довго перетворювався на цілісний твір. Зйомки протягом тривалого часу, запис десятків, якщо не сотень, історій про людей і тварин, поєднання локацій естонських і українських, історій групових-багатослівних зі соло-історіями, де герой відданий собі та своїй діяльності, перебуваючи в компанії песика та котика, які все розуміють без зайвих слів. І врешті віднайдення того, що зможе йти червоною ниткою крізь весь сюжет, від його прологу до епілогу. Але що це за нитка — кожен із глядачів вибере сам, адже «Казка про коника» тим чудова, що має ціле прядиво, товсту вервечку з’єднаних в одне ціле багатьох ниточок, із самотніх і крихких формуючих тепер канат життєдайних зав’язків. Історії тут ідуть із минулого героя в сьогодення, з однієї країни в іншу, переплітаються між Авдієвкою і Попасною, а в Таллінні — між героєм і його паствою. Ще й документалістика надбудовується ігровою чорно-білою анімацією, створеною на основі малюнків Анатолія Лютюка: малюнки про песиків, які своїм гавканням попереджали наших воїнів про обстріл сепарів; про зайчика, який робив те ж саме; про загибель під час обстрілу корівки тощо. Проста, примітивна анімація додає фільму того життєвого елементу, про який ідеться самому герою, — трохи любові і ніжності, простої людяності й елементарного в побуті, що, власне, складає і мистецький напрямок «примітивізм», широко знаний і цінований за рахунок творчості Марії Примаченко.

Любов, відчуття болю інших і допомога — цим керується герой, коли розпитує на нашому фронті про їхні потреби, як вони живуть і що їм болить. Фактично саме це є основою фільму. Від цього «танцює коник». І це передається глядачеві, де б не перебувала камера, фільмуючи чи покинуті та знівечені багатоповерхівки, чи лікарні з нашими воїнами, чи школи, місця роздачі допомоги. Звісно, фільм ширший, багатший на деталі, повний цікавезних кадрів, які несуть масу інформації, от тільки їх багато, а тривають на екрані вони лічені секунди. Втім, підказкою буде придивлятися, розглядати кадри по сторонах, бо можна побачити більше і серйозніше. Як кадр із військовою в момент приготування їжі: вона сидить у колись дорогущому приватному будинку поруч із каміном, колони якого майстерно вирізьблені з каменю; він більше не живий, цей будинок, його покинули багаті хазяї, як тільки почався наступ «русского міра»; і єдине, що уможливлює життя в ньому зараз, — це дитячі малюнки, прикріплені до стін. В іншому кадрі ми розглядаємо багатоповерховий будинок, на якому розбиті шибки, тріщини в стінах і заглиблення від попадання снарядів-куль знаходяться посеред величезного і колись прекрасного муралу, обличчя літньої жінки...

Любов і життя — як єдине ціле — починають і завершують фільм, як народження і смерть, як передня і задня палітурки книжки. І ця метафора буквалізується в «Конику...» фантастично добре придуманою і насправді зафільмованою історією: в перших кадрах герой ходить узбережжям і попід очеретом знаходить викинуті кимось дерев’яні віконниці, які протягом фільму в певних сценах-вставках обтесує і виструнчує, аби у фіналі зробити з них обкладинку для книжки форматом ледь не А3, книжки зі своїми мальованими історіями про нашу війну, з історіями про тих, хто віддав своє життя за оборону України, з фотографіями звичайних людей, розстріляних сепаратистами за годування наших бійців, фотографіями самих бійців, загиблих у боях, фотографіями півня і котиків, песиків і гусей, корівки і зайця, теж жертв війни і все ж помічників. І коник у цій книжці займає головне місце, як символ волонтерів, яким і присвячений фільм... Чудове кіно!

Фото: Dzyga MDB

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
7873
Читайте також
24.09.2022 12:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 167
19.02.2022 10:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 829
28.01.2022 09:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 864
16.01.2022 11:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
4 741
02.09.2021 13:00
Анастасія Нестеренко
для «Детектора медіа»
3 956
02.04.2021 14:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
6 256
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду