Ярослав Підгора-Гвяздовський
кінокритик, член експертних комісій Держкіно та УКФ
13:00
Четвер, 31 Грудня 2020

Україна в кіносвіті: які останні іноземні фільми знімали в Україні та в яких сюжетах згадували нашу країну

3 692
За останні п’ять місяців, якими світ тіпало в короновірусній лихоманці, кіно разом з його глядачами нікуди не поділося. Як і Україна, котра вперто не зникає з карти кіносвіту – про нас говорять, вживаючи метафори чи прямо в лоб, з критикою, чи як про третій світ, у комедіях чи драмах, екшнах чи з елементами анімації. Живі – то й добре.
Україна в кіносвіті: які останні іноземні фільми знімали в Україні та в яких сюжетах згадували нашу країну
Україна в кіносвіті: які останні іноземні фільми знімали в Україні та в яких сюжетах згадували нашу країну

Найкраще всі наші розбіжності проявляти в комедійній формі. І при цьому, граючи, залучити теми й деталі з дійсності, додаючи циркової еквілібристики і циркового ж гумору. Як це зробили американці у фільмі «Мій шпигун». Багатостраждальний фільм, він мав би вийти ще минулого року, але, щоб уникнути конкуренції в прокаті з іншим фільмом з такою самою сімейною аудиторією, його перенесли з літа 2019-го на зиму. Взимку його почали випускати локально – починаючи від Австралії 9 січня, Індонезії 10-го, Японії 31-го і так до літа, коли, куплений відеосервісом Amazon, «Мій шпигун» щасливо вийшов у маси через інтернет, чим потішив обмежених коронавірусом глядачів, позбавлених радості кінотеатрального перегляду. Українці були в особливому списку – одні подивовані, інші, які більш прозорливі, – втішені.

Чому? Бо смішна історія про неповороткого качка-спецагента у виконанні майже двометрового майже 100-кілограмового колишнього реслера і бодібілдера Дейва Батісти («Вартові галактики») переносить глядача в українську Прип’ять, ледь не попід стіни Чорнобильської АЕС, де герою Батісти, покупцю зброї, каже чоловік у камуфляжі з кумедною кокардою у вигляді курки і з триколором на рукаві: «Добро пожаловать в Россию». І тут справа не в незнанні географії сценаристами-братами Еріхом і Йоном Губерами. А у використанні ними реалій зі сфери геополітики, у якій є намагання Росії знищити Україну, є російсько-українська війна і, на противагу цьому, протистояння зі Сполученими Штатами і їхня допомога Україні грошима і зброєю. Власне, те, що потім герой Дейва Батісти починає мочити триколорних і все під оперне виконання «Калінки-малінки», чітко розставляє акценти – кому і за що треба відповідати і в яких сортирах.

Аби збити пафос, імовірний в очах особливо патріотично налаштованих глядачів, усе переповнене чорним гумором і подано із суттєвим додатком стилістики фільмів категорії «Б». На тлі загальносвітових конотацій, ми маємо кіно нової «холодної війни», де Україна, на жаль, знаходиться між двох вогнів.

Те, що такий розклад може бути тенденцією, підказує і спогад про бельгійський серіал «Під прикриттям», про який «Детектор медіа» писав минулого разу. І додає до цього інформацію французька екшн-комедія «Останній найманець» Давіда Шарона («Жарти в сторону»), яка навіть знімалася в серпні та вересні в Україні й де мова так само йде про політику і збройних баронів. Герой Жан-Клода Ван Дамма, колишній спецагент, має втихомирити скандал навколо свого сина, звинуваченого в торгівлі зброєю та наркотиками. Комедійність формується дурною помилкою, що створена сумнозвісною французькою бюрократією і «випадковим» «переводом стрілок» з мафії на безневинного хлопця. От тільки дорога, щоб це виправити, лежить для героя Ван Дамма до Києва (заради цього творцям фільму, фінансованому стримінговим сервісом Netflix, дозволили перекривати в столиці вулиці). Українську прописку фільму частково забезпечив режисер Оліас Барко, який з 2012 року, вперше побувавши на кінофестивалі в Одесі, прикипів до України, зняв тут фільм, ще один спродюсував, і навіть завів собі дружину, так само, як і Жан-Клод Ван Дамм, – українку.

Родинне поєднання України зі світом – ще одна тенденційна річ, яка, щоправда, існує вже багато років. Це не український винахід, але щодо нас він цікаво проявляється. Наприклад, відома історія про Мілу Йовович: киянка й українка за народженням, вона так у свій час закохала в себе Люка Бессона, що він не тільки одружився з нею, а й перейнявся її національною ідентичністю і в сценарії до фільму «Перевізник-3» вставив знаменитий монолог, де дівчина каже герою Джейсона Стетема: «Я не росіянка, я українка, ми абсолютно різні – тут і тут», показуючи на голову й серце. У цьому епізоді характерним було те, що виконавицею головної жіночої ролі була росіянка Наталя Рудакова... Зараз Міла вже не з Люком, і її новий фільм, «Мисливець на монстрів», створювався не у Франції, а в Південно-Африканській Республіці та вийде в Україні 14 січня 2021 року.

Та історія з Алеком Утгоффом видається ще більш прикметною і, загалом, майже фантастичною. Наразі він вважається британським актором, але народився Алек у Києві в аристократичній родині, змушеній після жовтневого перевороту 1917 року приховувати своє походження. Вже маючи освіту в Англії, він у 10-х роках XXI сторіччя почав зніматися в Голлівуді, незбагненно – як? – з’являючись в епізодах чи то «Туриста» з Джонні Деппом, чи «Джека Райана» з Кевіном Костнером, або в 3-му сезоні суперпопулярного серіалу «Дивні дива». Цього року він знявся у знаної польської режисерки Малгожати Шумовської («Тіло»), чий фільм «Снігу більше ніколи не буде» 6 вересня показали в конкурсі Венеційського кінофестивалю.

Але й це не настільки вражаюче, як той факт, що у фільмі Алек грає вже головну роль – Женю, українця, щоправда з Прип’яті, чий день народження збігається з днем Чорнобильської аварії (тільки за сім років до цього). «Може ви радіоактивний?» – питає чоловік з повноваженнями видавати дозвіл на проживання. Стрункий, з могутнім і красивим тілом античних форм, герой Алека працює масажистом у Польщі. Заможна клієнтура дорогих віл відкриває йому двері, з радістю надаючи під його вправні руки свої тіла й душі. Які він починає лікувати. Фраза, емоційно кинута однією жіночкою: «Та хто тут навколо працює, самі пакистанці й українці!» – аніскільки його не зачіпає, навпаки – він виглядає блаженним, майже святим – з усіма погоджується, до всіх посміхається. В одному епізоді, вперше дозволяючи собі трохи розслабитися, випиває з охоронцем і щасливо кричить на все містечко: «Я всіх вас врятую!». А у фіналі, коли вже дав усім того, що їм було треба – кому заспокоєння, кому щастя, кому смерть, кому інформацію для роздумів – він зникає під час прилюдного фокусу... Медитативне, п’янке і з можливим натяком кіно (на що натяк – треба розбиратися кожному окремо), «Снігу більше ніколи не буде» виносить за дужки й фактично ставить на перше місце – як не крути – те, що ось такий дивакуватий і геніальний герой, хоч і зі своїми скелетами в шафі, – українець.

Чи є насправді приховане значення цього – невідомо. Та певно не треба в цьому аж так уже розбиратися. Як і те, чому саме в Україні знімався фільм No Man of God про американського серійного вбивцю Теда Банді. За сюжетом, протягом п’яти років його розпитував у чотирьох стінах ізолятора аналітик ФБР, зіграний Елайджею Вудом, який приїздив у вересні до Києва на зйомки. Як і нема сенсу – яка різниця? – допитуватися, чому до Києва перенесли левову частину зйомок нової британської екранізації Чарльза Дікенса «Різдвяна пісня» режисерки Жак Морріс («Нурєєв: Його сцена – увесь світ»). Інша справа, що варто про це більше розповісти, бо проєкт видався вкрай незвичним з точки зору кіно і з точки зору участі України як сервісу для виробництва.

Попри сценарну адаптацію книжки братом Жак, Девідом Моррісом, 94-хвилинний фільм повниться майже всім текстом 96-сторінкової повісті прославленого англійця, прочитаним валійською акторкою Сіан Філліпс («Дюна»). Зроблене кіно в поєднанні телевізійного і театрального, у декораціях павільйону, з танцюристами, костюмами вікторіанських часів і домішками спецефектів, коли в кадрі з’являються по черзі три привиди, провідники Скруджа його спогадами, звитягами і гріхами. Причому грають-танцюють і говорять – різні актори, як, наприклад, привид Марлі говорить голосом Енді Серкіса, але в кадрі танцює Рассел Маліфант, або в Боба Кретчіта голос Мартіна Фрімена, але вигляд – танцюриста Карла Фегерлунда Брекке, а Скрудж взагалі має три іпостасі – за нього говорить Саймон Рассел Біл, а зіграний він у різний свій вік танцюристами спочатку Майклом Нанном, а потім Якубом Франасовічем. Але, якщо акторський склад і зірки мали британську прописку, то декорації, світло, костюми, грим, візуальні ефекти та решту робили українці, чому сприяло не тільки розміщення локацій в Україні, а й те, що наша компанія Radioaktive Film стала офіційним копродюсером фільму, а Євгенія Яцута (Jane Yatsuta) – виконавчим продюсером.

Звісно, коронавірус і тут поставив палки в колеса, і фільм не зміг повноцінно вийти у великий світовий прокат, проте 4 грудня його випустили в Британії та Ірландії. Можливо, наступного року він опиниться й на українських екранах. Маємо лише надію. Втім, вже є з чого мати й певну гордість за творення оригінальної роботи.

Яким буде надалі присутність України в кіносвіті, зважаючи на прихід до влади в США Джо Байдена, на співпрацю НАСА з компанією, викупленою українцем, чи на повернення з полону в Лаосі трьох українців – будемо бачити. Є приводи і сенси.

Фото: кадр із фільму «Снігу більше ніколи не буде»

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3692
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2021 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду