Прямо зараз, з 20 по 29 березня, в Києві мав би проходити Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, але, як і всі громадські заходи, його скасували і перенесли на посткарантинний час. А під час нього мала відбутися прем’єра нового фільму Сергія Буковського «В. Сильвестров». Втім, «святе місце порожнє не буває» – є сенс заповнити його рецензією на фільм, аби хоч трохи розважити потенційного (майбутнього) глядача і фактичного (знудженого) читача.

Після смерті минулого року грузинського композитора Гія Канчелі, друга Валентина Сильвестрова, наш маестро залишився в цьому світі єдиним з великих представників своєї авангардової формації XX сторіччя. Тут варто взяти вислів Сильвестрова, влучно промовлений ним щодо своїх творів, але використати щодо нього самого, бо він справді є «реліктовим випроміненням авангарду». 82-річний, він доволі енергійний, приязний. Із-за окуляр стирчать кущі брів. Сиві короткі пасма волосся. На гладенько поголеному обличчі – тонкі губи з короткими посмішками. І жодного натяку на слабкість в очах... А руки, ці руки в постійному русі!

Розділений на три частини фільм показує нам іпостасі Сильвестрова, у яких він існує: записує твір з дорослим хором, провадить інтерв’ю про своє минуле і слухає виконання свого твору хором дитячим, за яким – майбутнє. Але між усім цим міжчасовинням режисер вставляє кадри життя, рухаючись від минулорічної зими у лісі Ворзеля і через замерзлі канали на Березняках до весіннього дощу, літніх площ із фонтанами, самотніх будинків і постійного, ніби знакового туди-сюди-руху метро-поїздів-електрички. І камера оператора Сергія Михальчука ці стани ритмічно й метафорично дуже точно вибирає з пейзажів природи, з урбаністичних пейзажів, знаходячи самотню продавчиню меду, закинутий Будинок творчості, бабцю, що активно розминається, а потім довго кашляє. З цього складається документалістика часу, в якому є Сильвестров, людина з минулого, але яка займалася «передовою» музикою.

Саме зараз, під час карантину, особливо цікаво дивитися фільм із зображенням залюднених київських вулиць, вагітних без масок і дітей з вудками. А хори – перший у кількості 30-40 дорослих людей, і другий у кількості 20 дітей, зібраних кожний в одному місці, де між людьми не більше п’яти сантиметрів дистанції – і поготів неймовірна наразі ситуація. Та очевидно, що Сергій Буковський не вкладав у фільм таких значень, про які навіть не йшлося на момент його створення.

Режисерові йшлося про композитора та людину Сильвестрова, не надто популярного в радянській епосі через «дивний» вибір стилю виконання (з Москви приїздили і вмовляли маму Сильвестрова, щоб вона вплинула на сина і відмовила від несучасної на той момент музики). Буковський дає слово інакшому сприйняттю, інакшому ставленню до звуку й до успіху. Дає слово тому, хто залишився тут, хоча міг переїхати на Захід, хто майже не писав на замовлення; кого виконували Гідон Кремер і Олег Криса; хто має непопулярний песимістичний погляд на розвиток цивілізації, хто каже, що «абсурд – нарастает» і що пророкують «крах победоносный».

Сильвестров справді постає іншим – ми ніби відкриваємо його. А щоб ми його «побачили», режисер направляє глядача в певний керунок. Наприклад, десь на початку фільму Буковський поза кадром задає чудне як до композитора запитання – про його улюблений звук. Але й отримує від маестро неочікувану й важливу відповідь: «У Данте в описанні музики використовується термін “дольче” (“ніжно”) – звук, узятий обережно і легко». І саме такою відчувається музика Сильвестрова, чий твір опробовує хор: музика ніжна, духовна, радісна за своєю звуковою природою.

У першій частині фільму, в репетиційній кімнаті (ймовірно, на базі хору імені Верьовки), маестро слухає й поправляє хор. Часом жартує із себе. Репетиція курсує навколо покладеного на музику вірша «Садок вишневий коло хати». Сильвестров просить хормейстера додати-переробити-акцентувати деякі деталі, а одного разу каже, що тут ось цей такт спеціально зроблений, бо ним промовляє сам Шевченко – колись молодий тенор. «Уяви собі, Женя, – каже сучасному тенору хормейстер, – як ти маєш перевтілитися в цей момент?»

До Шевченка композитор звертається не вперше: уже були піснеспіви на слова Шевченка, кантата на його вірші, псалми. І Шевченківську премію Сильвестров теж отримував. Його «Садок вишневий коло хати» виходить якимось символічним, бо Буковський візуалізує його кадрами Києва, ще бурхливого та сповненого людьми, а разом із символізмом виникає відчуття позачасовості. Композитор каже про вірші Шевченка: «Це не вірші – це псалми, їх треба співати». І вони, вплетені в хоральний, акапельний спів, набувають зовсім іншого життя, життя з паралельного виміру, з глибокого минулого або небаченого майбутнього.

Тобто фільм концептуально поєднує звуки із зображенням, де дивовижна музики Сильвестрова, з його додекафонічними композиціями, у додатку зі знайденими кадрами Михальчука, складає пазл портрета композитора, портрета в сіруватій гамі, ніби демонструючи ставлення композитора до сучасності, сірої для нього. Втім, оптика, використана для зйомок, ракурси, повільні проїзди і заглядання в обличчя роблять сучасність формально цікавою. А коли запаралелюють дощ із фортепіанною атональністю, ця форма стає подібною до експериментальних музичних кліпів, таким чином вкладаючи у фільм важливе візуальне нюансування, щоби підкреслити – мова про просту людину, здатну творити непросте.

«Будь-який стиль вимагає того часу, для якого він є актуальним», – каже Сильвестров, і задумуєшся про точність визначення. От тільки який стиль, яка музика, яке звучання придатне до нашого, карантинного часу? Певно, не звук, а пауза між ними. Весь світ став на паузу. Цілком імовірно, потім, після світового карантину, хтось інший придумає музику про цей час, цей стан. А може цей стан і мав на увазі композитор, песимістично зазираючи в майбутнє? Тобто фільм «В. Сильвестров» Буковського можна розглядати як пророчий?

Самокритика композитора і відсутність зверхності, природні страхи за життя близьких, але інтелектуальне небажання пишатися власними досягненнями – таким показаний Буковським Сильвестров. Він вимогливий стосовно виконання власного твору, але байдужий до свого зовнішнього вигляду, майстер у видобуванні звуку та цілковитий аматор у мистецтві слова. Чи може навпаки – постійне збивання і перебивання себе, неможливість промовити жодного повноцінного речення, перескакування з теми на тему – це і є характеристика його музики? «Мысль изреченная есть ложь, – цитує Сильвестров Тютчева у фінальній фразі, – и я как раз нахожусь в этом изречении». І вимикає світло. І думай тепер, що це означає, і наскільки глибокий був вкладений ним зміст. І що ховається за цією на позір самоіронією... Все не так просто, як здається. Про це фільм.

«В. Сильвестров» очікуватиме на свого глядача – і під час просто перенесеного фестивалю Docudays, і під час уже запланованого кінопрокату. Адже реліктове випромінення з часів Великого вибуху незнищенне, і продовжує тішити своїм далеким звуком.