Одного разу в Україні: фільм Сергія Буковського «Іван і Марта»

Одного разу в Україні: фільм Сергія Буковського «Іван і Марта»

20 Червня 2023
3558
20 Червня 2023
13:00

Одного разу в Україні: фільм Сергія Буковського «Іван і Марта»

Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
3558
Робота над історією подружжя Івана та Марти Дзюб тривала з осені 2018-го.
Одного разу в Україні: фільм Сергія Буковського «Іван і Марта»
Одного разу в Україні: фільм Сергія Буковського «Іван і Марта»

Прем’єра стала фільмом закриття 20 ювілейного Міжнародного фестивалю Docudays.

«Іван і Марта» — вже третя робота з біографічного циклу Буковського після картин «В. Сильвестров» (про видатного українського композитора Валентина Сильвестрова, 2020) і «Головна роль» (про матір режисера, кіноактрису Ніну Антонову, 2016).

Робота над історією подружжя Івана та Марти Дзюб тривала з осені 2018-го. Матеріал складний одразу з кількох причин. По-перше, Дзюба — одна з центральних постатей нашого шістдесятництва, стосовно якого вже усталився певний канон репрезентації. По-друге, на цю тему написано сотні текстів і випущено не один фільм. Нарешті, стан здоров’я пана Івана в останні роки унеможливлював активну участь у зйомках.

Буковський знайшов єдино правильне рішення, зробивши оповідачкою та головною героїнею саме Марту. Її монологи зняті на дачі Дзюб у селі Рудики Київської області. Іван Михайлович регулярно з’являється в кадрі, але майже без реплік і часто на задньому плані (за одним важливим прикінцевим винятком). Саме те, що його історію розповідає дружина, і створює дистанцію від апологетичної нудьги. Емоційне сприйняття Марти, її кохання до чоловіка, її дотепні спостереження за сучасниками («Драч для мене — як бліда поганка», «Вінграновський — може бути») — все це дає необхідну інтонацію, завдяки якій стають цікавими навіть закам’янілі у хрестоматії історичні повороти. Це приватні хроніки в усіх сенсах.

Інтимність підтримується візуально. Буковський активно використовує старі чорно-білі фотографії, відкриваючи їх повільним рухом по вертикалі, який у свою чергу задає Марта, що сканує свій архів. Інші прийоми кінематографічного відсторонення — вертепні маски (схожі на маски з «Тіней забутих предків»), що зі співами й танцями проходять по вулиці Городецького, де розташовано колишній кінотеатр «Україна», картини сьогоднішнього Києва, затишні деталі дачного побуту, а також постійний вихід за рамки інтерв’ю з Мартою  — показ на загальних планах знімального майданчика, софітів, операторів, камер, процесу накладання гриму, одним словом, усієї машинерії зйомок, — це все слугує дієвою рамкою для головного сюжету, зв’язуючи різні часові пласти, від радянських 1960-х до українських 2020-х, у єдине оповідальне ціле.

Сюжет будується з поступовим наростанням напруги — знайомство Івана й Марти, неквапний опис кола їхнього спілкування, фронда в цьому колі, заборонений, але все одно проведений вечір Лесі Українки в 1963-му, перші обшуки, арешт. Ключова подія — легендарний протест в «Україні» у вересні 1965-го на прем’єрі «Тіней забутих предків». Буковський це підкреслює з перших же хвилин закадровим коментарем: «Того вечора він був незвично схвильований. Він повинен вийти на сцену і виголосити важливі слова». Війна тут заримована через сирену, яку увімкнув директор «України» в 1965-му, аби заглушити промову Дзюби. На самому початку фільму цей звук, ще далекий, лунає на тлі Києва після фрази «Іван і Марта йшли на прем’єру фільму “Тіні забутих предків”». Потім, уже в повну силу — суміщений із прологом «Тіней…», коли на малого Іванка падає дерево, а його брат кричить: «Тікай, Іване, тікай!» А втретє — вже у фіналі: повітряна тривога.

Перехід від особистого до громадського, від розмов у вітальнях до відкритої боротьби з тиранією передано як цілковито логічний — і вкрай драматичний за наслідками. Але, попри очевидну спокусу, Буковський не перетворює фільм на поле бою, завершує все в ліричних, м’яких тонах, а Іванові дає слово в самому кінці. Це єдиний епізод, коли Дзюба звертається в камеру, і в тому, як він це робить — із заразливою, майже дитячою посмішкою — все, що ви хотіли би знати про героя:

— Як би там не було, але добра в світі більше, ніж зла, і хоч цього не видно, але це так. Інакше б життя не існувало, якби такого не було.

Уникнувши пафосу й надриву, лишаючи гіркоту й біль, дбаючи про поезію, Буковський зробив на диво світлий фільм про людей, що відчули на собі — і витримали — хватку віку-вовкодава.

Фото Єви Джишиашвілі та Сергія Буковського

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3558
Читайте також
22.06.2023 13:00
Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
1 822
25.03.2020 13:35
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 117
18.10.2006 20:08
для «Детектор медіа»
1 949
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду