Від 1 до 8 листопада в Білорусі тривав 26-й Мінський міжнародний кінофестиваль «Лістапад» – фактично найголовніший білоруський кінофестиваль, який має добру міжнародну репутацію та вдячну фестивальну аудиторію. Гасло цьогорічного фестивалю – «До радості».

«Лістапад» проводить незалежну кінополітику, хоч і перебуває під патронатом Міністерства культури Білорусі (власне, міністерство є одним із засновників фестивалю), яке інколи може проявити себе як цензор. Так сталося минулого року (хоча прецеденти були й раніше), коли міністерство до участі в конкурсі не допустило кілька стрічок, зокрема, повнометражний неігровий фільм режисера Олександра Міхалковича «Моя бабуся з Марса», у виробництві якого взяла участь Україна. Деякі з його колег на знак протесту зняли свої фільми з конкурсу. Цього року цю та інші стрічки повернули на фестиваль, і деякі з них навіть отримали призи.

Вочевидь, «Лістапад» різними людьми та структурами Білорусі бачиться по-різному, про що свідчать і призи фестивалю, і реакція аудиторії, і настрій самих білоруських кінематографістів.

У цьому контексті гран-прі українському фільму «Атлантида» Валентина Васяновича не був очевидним на жодному з етапів фестивалю. Причин тут кілька. Найперша – та, що «Атлантида» є непростою стрічкою, особливо тут, у Білорусі, де воліють не згадувати про війну на Донбасі, а про анексію Криму говорять евфемізмами. Скажімо, в офіційному каталозі фестивалю, в анотації до стрічки «Моя бабуся з Марса» анексію Криму названо «геополітичними змінами в Україні».

По-друге, «Атлантида» мала доволі серйозних суперників – кожен з фільмів основної конкурсної програми був по-своєму оригінальним та цікавим. І кожен з них оповідав про життя у власній країні, проте в жодному з них не було війни. І йдеться, власне, не просто про чергову війну в центрі Європи, але про повоєнний стан, який (імовірно) колись наступить після сучасного гібридного протистояння із сильнішим та підступнішим сусідом. І це дуже страшний досвід, про який мало кому хочеться знати.

І все ж усі ці причини та застереження не спрацювали: фільм «Атлантида» отримав найвищу нагороду, хоч і не без дискусій. Стрічка демонструвалася в основному конкурсі фестивалю і може бути певним ключем до розуміння його програми. Сама ж програма була підпорядкована головній темі фестивалю – теперішньому життю в країнах колишнього комуністичного табору та самого СРСР.

Серед представлених у головному конкурсі фестивалю були стрічки з Болгарії, Китаю, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Польщі та Росії. Деякі з цих фільмів були спільного виробництва, проте з виразним національним колоритом.

Один з таких фільмів – грузино-франко-шведська стрічка режисера Левана Акіна «А потім ми танцювали» – була одним із глядацьких фаворитів фестивалю і фактично до останнього дня залишалася найвірогіднішим претендентом на приз глядацьких симпатій у номінації повнометражних ігрових фільмів. Нагадаю, що стрічка стала переможцем (разом із картиною Нарімана Алієва «Додому») цьогорічного Одеського кінофестивалю. Вона розповідає про юного соліста грузинського танцювального ансамблю, який закохується у свого колегу. Картина зачепила чутливі нотки сучасного грузинського суспільства, не була схвально прийнята у своїй країні і навіть на «Оскара» була висунута від Швеції. На «Лістападі» виконавець головної ролі Леван Гелбахіані був удостоєний призу за найкращу чоловічу роль.

Попри всі свої глядацькі чесноти, фільм не отримав приз глядацьких симпатій у Мінську. Натомість фаворитом стала польська картина «Тіло боже», яка веде мову про двадцятилітнього Даніеля, кримінального злочинця, який після колонії, замість праці на пилорамі, почав видавати себе за священнослужителя. У центрі оповіді – реальна історія, такі події справді трапились у Польщі десять років тому, щоправда, прототип не був злочинцем, і все це тривало два місяці. Усе інше у фільмі дуже близьке до правди: самозванець виявився здібним священнослужителем, був дуже популярним серед пастви і зумів показати силу правдивої християнської віри.

Польська картина дуже драматична, сповнена неабиякого напруження, непростих характерів та несподіваних сюжетних поворотів. Водночас перед нами не жанрове, а авторське кіно, яке веде мову про сучасну Польщу, стосунки церкви та вірян, місцеві спільноти, які можуть бути нетерпимими та розколотими, а також про правдиву віру, яка не потребує формальних підтверджень.

Крім глядацького схвалення на «Лістападі», стрічка також отримала приз за режисуру (Ян Комаса) та спеціальний приз журі.

Польський фільм, на відміну від грузинського «А потім ми танцювали», глибший, серйозніший, хоч і так само полемічний щодо основ власного національного життя. І грузинська стрічка радше мелодрама, ніж драма. Ця картина більше на експорт, ніж для внутрішнього вжитку, і вона демонструє радше туристичний погляд на Грузію, ніж прагне хоч якось проникнути в її сутність.

Фільми головного конкурсу ніби розмістилися між цими двома полюсами – серйозним баченням власного національного життя та спробами передати його якось опосередковано – через жанрові конвенції та розмаїті мистецькі умовності.

Ще один грузино-російсько-шведський фільм «Вдих-видих» режисера Дзіти Цінцадзе веде мову про колишню засуджену, яка повертається з тюрми додому й розуміє, що всі її жертви (а вона взяла на себе вину свого чоловіка-наркомана) були даремними. Не знаходить вона розуміння і за межами сім’ї, у суспільстві, яке пропонує їй надто формальні та поверхові методи реабілітації та соціалізації. Картина дає реалістичний і не дуже приємний образ сучасної Грузії, яка переживає період тривалої трансформації, що не може бути легкою для цієї доволі традиційної та консервативної країни. За головну роль у цій картині акторка Саломе Демурія отримала відзнаку журі.

Ще одна грузино-російська картина конкурсу, «Злочинна людина» режисера Дмитра Мамулії, веде мову про спокусу злочином, яка постає перед інженером промислового підприємства. Цей інженер стає випадковим свідком убивства воротаря футбольної команди, і від того часу втрачає спокій. Він спочатку шукає зброю, а потім потенційну жертву вбивства. Оповідаючи про грузинську реальність, фільм претендує на універсальність сюжету, оскільки, за словами режисера, розповідає не тільки про справи національні, скільки про виклики, які мають бути зрозумілі всім. Фільм доволі складний композиційно, зі сповільненою дією та штучно відкладеним драматичним ефектом, якого дочекається не кожен глядач. Картина на фестивалі отримала приз за звукове рішення та за найкращий сценарій.

Фільми головного конкурсу часто опинялися між національною специфікою та універсальними темами. Прикладом може бути стрічка спільного україно-словацько-чеського виробництва «Розмальований птах», дія якої відбувається десь у Східній Європі. Створена за повістю польського письменника Єжи Косинського, вона оповідає про поневіряння єврейського хлопчика під час подій Другої світової війни, якого батьки віддають у село, вважаючи це безпечним місцем. Проте подальші події демонструють, наскільки його батьки помилялися.

«Розмальований птах» – доволі контраверсійний фільм, який, претендуючи на універсальність і водночас специфічність, ніби завис між тими двома визначеннями, не досягши жодного з них. Фільм перебільшено натуралістичний, аби бути історично релевантним, та надто приземлений і місцями ідеологічно ангажований, аби творити якесь митецьке узагальнення.

Ще однією подібною стрічкою була російська картина режисерки Валерії Ґай-Ґерманіки «Уявний вовк», яка отримала приз на фестивалі за «розширення кордонів візуального мистецтва кіно». Це напівказка-напівфантазія про родину, яка складається з бабусі, доньки та її маленького сина, які живуть десь на хуторі посеред лісу й лякають одне одного оповідками про страшного вовка, який начебто мешкає поряд і завше шукає свою жертву. Створена за твором одного з найзнаменитіших російських сценаристів Юрія Арабова, ця картина викликає безліч запитань і може читатися, як історія про силу страху, який життєво необхідний російським людям для їхнього існування.

Російське кіно в головному конкурсі було представлено ще фільмом «Керосин» режисера Юсупа Разикова. Картину добре зустріли старші глядачі, які вгледіли в сюжеті фільму продовження традицій радянського кінематографа. Сам режисер називає свою стрічку казкою, і в ній ідеться про бабусю Павлу, яка живе в селі Порожки та обслуговує далекобійників. У неї є донька-провідниця та внучка-школярка, які інколи її навідують. Фільм поділений на розділи, кожен зі своєю тональністю: від радісної – до трагічної. У фільмі більше трагедії та жаху, ніж оптимізму. По суті, це страшна казка про незмінну константу російського життя, чия казковість прикриває цілком реалістичну безодню моторошного насилля та беззаконня. Диплом «за душевність в інтерпретації народного образу» дістався виконавці головної ролі у картині «Керосин» акторці Олені Сусаніній.

Інші фільми головного конкурсу демонстрували національне життя власних країн радше в реалістичній, ніж у казковій чи умовній манері. У киргизькому фільмі «Босоногий бігун» режисера Мірлана Абдикаликова, який є вільною екранізацією твору Чінґіза Айтматова, йдеться про руйнування родини (і роду) через алкоголізм батька. Жертвою стає його дванадцятилітній син Жекшен – талановитий спортсмен, якому випадає трагічна доля. Фільм добре зроблено, його реалістичність, увага до деталей та побуту творить ефект присутності, Здається, ніби ти сам живеш поряд із героями їхнім звичним, традиційним і доволі непростим життям.

Казахстанська стрічка «Тренінг особистого росту» режисера Фархата Шарипова веде мову про правила гри в сучасному світі казахстанського банківського бізнесу. Перед нами драматична історія про сорокарічного банківського працівника середньої ланки Каната, якому успіх не дається до рук через низку розмаїтих факторів. Одного дня він стрічає свого колишнього однокурсника, який стає своєрідним темним супутником героя, оскільки вчить його виживати у світі високих фінансів. Це виживання будується на численних компромісах із совістю. Що ж обере Канат: вічний неуспіх чи кар’єру?

Запитання тут риторичне, бо Канат вибере дорогу, якою йдуть сьогодні чи не всі пострадянські країни. Це бездумна дорога стрімкого збагачення та всезагального егоїзму. На відміну від більшості стрічок конкурсу, які розповідають про власне національне життя рідною мовою, казахстанська картина знята російською, і саме вона тут (не знаю, чи закономірно) є мовою успіху.

Більшість фільмів основного конкурсу стосуються насамперед морально-етичної проблематики, яка поєднується із суспільною темою в несподіваний спосіб. Як-от болгарська стрічка «Батько» режисерів Христини Грозевої та Петера Вилчанова, яка розповідає про стосунки батька та сина після смерті матері. Тут комуністичне минуле дивним чином переплітається з капіталістичним теперішнім, і в цьому переплетінні годі відрізнити суспільне від особистого.

Так само, як і в тригодинній китайській картині «Прощавай, сину мій» режисера Ваня Шаошуая (приз за найкращу операторську роботу). Дія стрічки охоплює тридцять років китайського життя і розповідає про родину, яка втратила в нещасному випадку сина і згодом знайшла своєрідний спосіб компенсувати втрату. Тут також суспільне та особисте переплітаються максимально щільно.

На цьому тлі цікаво виглядали українські ігрові картини. Трагікомедія Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», яка демонструвалася в конкурсі «Молодість на марші», певний час була фаворитом глядацького голосування (зрештою, посіла четверте місце серед двадцяти чотирьох повнометражних картин) і отримала диплом «за креативне дослідження нових шляхів розповісти про свою країну». Для багатьох стрічка стала улюбленою; так само аудиторії припали до душі режисер Антоніо Лукіч та виконавець головної ролі Андрій Лідаговський, чиї почуття гумору та самоіронія стали непоганим доповненням до картини. І в цьому фільмі Україна постає в незвичному ракурсі, де ексцентрика поєднується з любов’ю.

«Атлантида» Валентина Васяновича, яка брала участь у головному конкурсі, як уже було сказано, отримала гран-прі. Показ фільму для фестивальної публіки супроводжувався певним напруженням, оскільки і тема фільму, і її вирішення були не просто незвичними, але й багато в чому викличними. Однак рішення журі тут говорить саме за себе: це нове кіно, яке по-новому відображає непросту реальність, у якій опинилися (або можуть опинитися) країни колишнього соцтабору.

Перед нами своєрідний фільм-попередження, який не прагне ховатися за метафорами та іншими мистецькими умовностями. Реальність, яка приходить з російською агресією, буде невтішною для всіх, і їй протистояти може лише сильний народ, який прагне не тільки порятуватися, але й перемогти для того, аби далі жити на власній землі за власними правилами.

Окремо варто сказати про білоруське кіно, яке було представлено на фестивалі в кількох програмах. Цього року документальну частину національного конкурсу було складено зі стрічок, які фільмувалися за участі інших країн – Польщі, України, Росії, Сполучених Штатів Америки, Естонії. Ці картини ведуть мову і про білоруські, і про зарубіжні реалії. Це хороше кіно, дуже фахове, з увагою до деталей та світу, у якому живуть їхні герої.

Щодо власне білоруської специфіки, то вона проявилася в кількох стрічках національного конкурсу. Однією з найвиразніших стала повнометражна неігрова картина режисера Андрія Кутили «Стриптиз і війна» (вона була однією із заборонених на фестивалі минулого року). Стрічка отримала спеціальний приз основного конкурсу документального кіно. У фільмі йдеться про дідуся-військового пенсіонера та його внука-стриптизера, які разом ділять житлову площу у військовому містечку. Вони ніби представляють дві сторони білоруського національного життя, яке мислиться одночасно у двох площинах – радянського минулого та ймовірного непевного майбутнього. Між ними поки що немає явного конфлікту, проте він видається неминучим.

Андрій Кутило також отримав приз національного конкурсу за найкращий документальний фільм «Summa». За цей самий фільм йому вручила приз і Гільдія кінокритиків та кінознавців Білоруської спілки кінематографістів.

На сьогодні білоруська кіноіндустрія тільки набирає обертів. Перед нею безліч викликів та проблем, які слід вирішити. Одна з них – фінансова, і білоруські кінематографісти пропонують її вирішити державі. Інша пов’язана з відродженням національної культури. Покидаючи сцену, член журі фестивалю Ольга Дашук подякувала всім, хто вручав призи білоруською мовою. Поки що таких було небагато, однак тенденція намітилася правильна.

Автор висловлює вдячність Посольству України в Республіці Білорусь за допомогу в підготовці матеріалу.

Фото: Белорусские новости