кінокритик, член експертних комісій Держкіно
15:10
Понеділок, 29 Липня 2019

Велике кіно велично плаває. Про національний конкурс Одеського кінофестивалю

Важливим підсумком 10-го Одеського кінофестивалю є його безпрецедентна презентація українського кіно. В Одесі і раніше збирали вершки національної кінематографії, але зараз це дало показовий результат: кількість, схоже, поступово перейшла в якість. І програма «Національний конкурс. Повний метр» найкраще тому підтвердження.
Велике кіно велично плаває. Про національний конкурс Одеського кінофестивалю
Велике кіно велично плаває. Про національний конкурс Одеського кінофестивалю

Зараз, коли вже відомі лауреати фестивалю, особливо важливо розібрати всіх, й інших претендентів також, бо вони були гідними суперниками, а для деяких – були лауреатами, просто не визнаними, помилково чи в наслідок бздурів журі, яке ніколи не може задовольнити своїми рішеннями всіх.

П’ять фільмів у конкурсі – ніби небагато, та рука теж має п’ять пальців, і цього не було замало ні для підкидання палки, ні для малювання «Джоконди». Крім того, ніколи до цього на фестивальних перегонах не виставляли стільки великих конячок, спраглих уваги й визнання, причому в тій чи іншій мірі достойних їх.

Трохи статистики: за єдиним винятком – окрім Вадима Ількова – всі режисери фільмів у «Національному конкурсі. Повний метр» були дебютантами у створенні великоформатного кіно, всі – чоловіки; два з п’яти проектів мали світові прем’єри, чотири з п’яти – національні прем’єри; два були створені в копродукції, але всі п’ять – за підтримки Держкіно України. Ці факти мало що дають для розуміння кожного з фільмів, вони додають інформації для розуміння індустрії. Наприклад, те, що українське кіно загалом твориться дебютантами, і попри це чудово представлене у світі: «Тато – мамин брат» Вадима Ількова, будучи на швейцарському фестивалі Visions du Réel, отримав приз Prix du Jury Régionyon як «найбільш інноваційний фільм» у міжнародній конкурсній програмі, а «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, якраз перед Одесою, на 54-му Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах (Чехія), був нагороджений спеціальним призом журі програми East of the West.

Та навіть якщо заплющити очі на всі цифри і на весь бісер у міжнародному зоопарку, ми залишимося сам на сам з фільмами по-справжньому самодостатніми, які не просто цікаво дивитися, а й про які цікаво писати. Задирки, дражливі теми, неузгодженості в сюжетних лініях, жахливі герої чи жахливі сценарно-режисерські придумки – усе це було, бо ж кінематографісти ще пробують, вчаться й бунтують, їм можна, і, можливо, так і треба.

Вадим Ільков не засоромився робити кіно про фріків – і його «Тато – мамин брат» став ледь не найбільш соціально гострим висловом на фестивалі, залізаючи своїм документалізмом під нігті, під шкіру, під череп, лякаючи і переконуючи водночас, тобто переконливо лякаючи не так героями, як соціумом, у якому вони живуть – системою, оточенням, батьками, ставленням до дітей, музикою, культурою, мовою. Страшно, неприємно, навіть гидко від зухвалості й епатажності головного героя (Анатолій Бєлов), але правдиво, людяно і відверто показана його боротьба за опіку племінниці, кинутої під танки долі з мамою з психічними розладами, яку позбавили батьківських прав. Фільм так ненав’язливо показує життя персонажів, що й фільмом це назвати важко, настільки буквально все і природньо. І в цьому і є певний мистецький момент – віддзеркалення таки передає буття, яким би страшним і паскудним воно нам не здавалося б.

У певному сенсі глядацьку парадигму зламав і «Східняк» Андрія Іванюка. Настільки позажанрово показати війну, в суцільному невпинному русі персонажів та їхніх діалогів чи монологів, – треба мати сміливість. Відкидаючи правила компонування історії (структури фільм позбавлений повністю), будуючи драматургію всуціль на двох акторах (які їздять машиною-що-на-ладан-дихає в зоні АТО між лінією фронту та прифронтовими селами), режисер домагається такого ж вгрузання в матеріал, як і Ільков своїм «Татом...». Атмосфера напруги твориться саме напругою акторів (Богдан Бенюк, Анатолій Максимюк), що часом з кулеметною швидкістю випльовують із себе слова, перебуваючи в постійно нервовому стані, чи вони сваряться, чи тішаться. У першій половині фільму це викликає неприйняття показаного світу і скепсис щодо ситуацій та їх діючих осіб. Але з часом, якщо вже приймаєш правила екранної метушні та звукового галасу, тебе проймає рятівна думка про неможливість іншого стану, ніж у героїв, які не можуть бути до кінця адекватними в гранично неадекватній ситуації війни, коли з кулемета ПКМ можна гатити через бруствер, коли машини ламаються просто в полі, а воїнам виповнюється 60. Так, це дивний, гіперболізований фільм з надмірною кількістю емоцій і слів. Але згадуючи очі людей, які повернулися зі сходу, знаючи вагу автомата в руці (3,5 кілограма без боєкомплекта), можна його всотати і зрозуміти, як ще один оригінальний погляд на війну, цінний своїм свідченням, адже режисер сам пройшов російсько-українське воєнне пекло.

У протилежному жанровому, тематичному й географічному керунку рухається стрічка «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча – авторське драматично-комедійне роудмуві з нотками абсурду про звукорежисера, який їде з Києва в Західну Україну записувати звуки тварин для канадського замовника комп’ютерної гри. Це вже не метушливе кіно, навпаки – часом навмисно уповільнене, медитативне, з паузами, розрахованими на розуміння тонкого гумору-без-сміху, притаманного скоріше Весу Андерсону чи Рою Андерссону, ніж братам Фарреллі. «Мої думки тихі» максимально омузичені та мають, напевно, найкращий саундтрек за всю історію незалежного українського кіно (всі композиції підбирав сам Лукіч, а разом звукове тло ув’язував Сергій Степанський). Електронна музика тут складає повну, кінематографічну «звукову» картину. А кавер-версія пісні Viva Forever гурту Spice Girls в аранжуванні хору Inspiratum, виконана в київському Прокатедральному соборі св. Олександра й подана перед титрами, просто ідеально – бо концептуально – показала дисонанс бажань головного героя з вимогами життя. Оті вище згадані «нотки абсурду» теж є концептуальними, очевидно глибоко продуманими і дотепно вплетеними в ідею дисонансу як прояв безглуздості «треба», коли «душа не лежить». На це протиставлення так само добре працює актор Андрій Лігадовський, чия нескладна фігура двометрового хлопця у світі наполеонівських планів виглядає так само, як і Spice Girls у храмі. Чітка історія та візуальне рішення (і режисерське, й операторське, й кольорове) «Моїх думок тихих» викликають непідробний кайф від споглядання. Тож не дивною була реакція глядачів, які дали йому приз глядацьких симпатій, а це і є головною короною Одеського кінофестивалю.

Уже цих трьох фільмів було б достатньо, щоб подякувати 10-му ОМКФ та українським творцям – різноманіття є і стилістичне, і драматургічне, і жанрове, що ще треба? Але розкіш людського життя полягає в тому, що краще не має меж – і це тепер доречно і щодо нашого кіно (принаймні щодо повнометражного та принаймні в межах Одеського кінофестивалю).

72-хвилинна документальна стрічка «Панорама» Юрія Шилова на голову переросла «Тата...» Вадима Ількова. Знімаючи сотні й тисячі (?) годин життя Валентина, колишнього механіка столичного кінотеатру «Кінопанорама», режисерові вдалося знайти зв’язки й контакти минулого з майбутнім. Тут шматок життя людини продемонстровано в ретроспекції, з гумором і виразністю, з інформацією та поставленими питаннями, із сумом і радістю, а частини цього життя так символічно з’єднані, що виникає ціла філософія. Сам фільм і є філософським, а у фіналі показано такий містичний момент, що, здається, зараз відкриються небесні ворота... Які фантастичні перли віднайдені, які персонажі зафільмовані! Цей фільм міг би стати лауреатом кожного фестивалю, але, як кажуть, в Одесі комусь із журі чогось «не хватіла». А може, «Панорама» настільки досконалий, що не потребує оцінювання.

«U311 Черкаси» Тимура Ященка, навпаки, вимагає оцінки та історичної справедливості. Попри те, що фільм засновано на історичних фактах, він художньо моделює історію, підіймаючись на ще вищий рівень дискурсу. «Детектор медіа» без зволікання дав рецензію на фільм ще під час Одеського кінофестивалю – його кінематографічна якість, на щастя, була адекватною соціальній та політичній важливості. Певні недоліки «Черкас», імовірно, зможуть бути вирішені в прокатній версії – за рахунок зменшення хронометражу на 12 хвилин деякі сюжетні лінії, обірвані або нерівні у фестивальній версії, легко забрати. Проте навіть монтажна розхристаність і режисерська багатослівність, з помилками і недоробками, не здатні забрати кілька фундаментальних звитяг, досягнутих фільмом. Акторський ансамбль «Черкас», злагоджений та органічний у своєму співі точно в терцію, поставив артистизм у нашому кіно на новий рівень, вище за професіоналізм, коли кіно пахне мистецтвом. До цього долучилася фантастична спайка режисера й оператора, як у «Племені», народжуючи нові форми. І, врешті, пафос, який раніше сприймався в поганому розумінні слова, тепер набув позитиву: патріотизм втратив приставку «ура», а замість цього став добре знайомим per aspera ad astra, адже в нас так завжди – треба мати трагізм чи як мінімум драматизм, щоби вставило. «Черкаси» вставляють. В усіх значеннях.

У певному розумінні саме «Черкаси» стали квінтесенцією повнометражного успіху українського кіно на цьогорічному Одеському форумі. Якщо вважати «Мої думки тихі» та «Панораму» ідеальними і, відповідно, кращими з формальної точки зору, то «Черкаси» вказали вектор розвитку форми, будучи новаторськими для кіно в Україні – де життя героїв у кадрі є богом, а динаміка – його апостолом. Гадаю, до фільму Ященка будуть ще неодноразово повертатися, будуть запозичувати ходи, хоча, назагал, велосипед він не винаходив – просто зірки зійшлися.

Чи повториться цей захват національним повнометражним конкурсом наступного року чи наступними роками? Чи просто цьогоріч зірки зійшлися?..

Фото: кадр з фільму «Тато – мамин брат»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
706
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду