11:40
П'ятниця, 8 Листопада 2019

Наша Атлантида

На Мінському міжнародному кінофестивалі «Лістапад» показали стрічку Валентина Васяновича «Атлантида», яка бере участь в основному конкурсі.
Наша Атлантида
Наша Атлантида

Фільм уже був нагороджений на Венеційському кінофестивалі і його з цікавістю очікували в Мінську. Картина справила тут глибоке враження, проте за кордоном вона сприймається не так, як удома. Якщо для нас це в першу актуальний, дуже болісний фільм про реальність (навіть якщо вона віднесена в не зовсім далеку перспективу), то люди, які спостерігають за Україною збоку, сприймають його по-різному.

Кінематографістам він цікавий у першу чергу через свої формальні чесноти. Тут відмічають його стилістичну досконалість, яка поєднує в собі стриманість із граничною правдивістю: режисер (і оператор-постановник) Валентин Васянович не просто не відводить камеру у драматичні чи вкрай травматичні моменти, проте робить так, щоб вони тривали настільки довго, наскільки ми зможемо витримати. І саме такий гіперреалізм пробиває броню можливого відчуження, відтак закордонна публіка починає відчувати чужу війну як свою. Це дуже важливий момент, який робить фільм переконливим і виводить його за межі будь-якої пропаганди чи спекуляції.

Дія фільму відбувається у 2025 році — через рік після ймовірного закінчення війни на сході України. З контексту можна зрозуміти, що Україна перемогла, проте повернути життя на Донбасі до довоєнного дуже складно: бойові дії нанесли колосальну шкоду природі — затоплені шахти та зруйновані заводи отруїли землю та воду.

Фільм веде мову про двох друзів-ветеранів, які працюють на місцевому металургійному заводі. Один із них не може здолати посттравматичний синдром і одного дня робить фатальний крок у розпечену лаву. Згодом завод закривають зарубіжні власники, і його товаришеві доводиться шукати собі нову роботу. Ця нова робота приводить його до несподіваних знайомств і волонтерського долучення до однієї дуже непростої, проте важливої справи.

Багато в чому «Атлантида» продовжує теми інших повнометражних ігрових картин Валентина Васяновича. Усі вони так чи так розповідали про чоловіків середніх років, які перебували у кризі. У «Звичайній справі» (2012) ішлося про двох бізнесменів, чиї дивні стартапи відображали мінливість тогочасного українського життя; у «Креденсі» (2013) ішлося про братів-львів’ян, які намагаються вижити в не дуже сприятливих для себе родинних умовах; у «Рівні чорному» (2017) оповідалося про п’ятдесятилітнього фотографа, який прагне заново віднайти сенс власного існування.

Подібний сюжет не є аж ніяк новим для українського кіно, загадаймо хоча би «Польоти уві сні та наяву», проте донедавна він асоціювався майже винятково з поколінням радянських людей і не стосувався наших сучасників. Васянович оповідає про кілька поколінь українців, які формувалися наприкінці вісімдесятих — у дев’яності, а тепер уже й у двотисячних роках, і цим поколінням доводилося проявляти себе в нестандартних умовах. Ці умови потребували повсякчасного коригування власних поглядів та звичок, уміння пристосовуватися до реальності й водночас намагатися змінити її згідно із власними принципами. І те, що ідеалістичні уявлення повсякчас конфліктували з реальністю — найбільша й багато в чому гірка правда про ці покоління. Надії тут завжди перебільшені, так само як і подальші розчарування, які могли мати непередбачувані наслідки.

Цікаво порівняти наші картини, скажімо, з культовими американськими стрічками про те саме покоління, наприклад, із «Бійцівським клубом», де тема надій та розчарувань була максимально загострена. Там персонажі страждали від того, що їхнє життя  — несправжнє, і справжнім його робила війна. У нас також багато людей покладало надії на війну.

В «Атлантиді» крах цих надій описує один із персонажів, коли говорить про власний стан: «Я думав, що після війни все зміниться, проте нічого не змінилося, вони хочуть тільки ковбасу за 2,20 та царя». Надії на війну як на акт очищення і трансформації, так само як надії на всі наші революції, виявилася для нього марними, оскільки видимих змін не сталося. В «Атлантиді» є кілька епізодів, у яких персонажі з’ясовують стосунки саме світоглядного характеру, оскільки реальність виявляється іншою, ніж від неї очікували ідеалісти.

І все ж осердям «Атлантиди» є не ідеологічні суперечки, проте важка матеріальність — перед нами постапокаліптичний світ, який опинився між страшним минулим та непевним майбутнім. Ця тема також не є новою, оскільки Україна пережила низку катастроф, які суттєво (а можливо, й фатально) позначилися на її становищі. Втрата незалежності у двадцяті, Голодомор, Друга світова війна, повоєнні репресії, боротьба Щербицького з дисидентами, активна русифікація. Десятки мільйонів людей було вбито, мільйони втратили домівки, сотні тисяч були виселені на чужину. Все це не могло не змінити українців, не могло не відібрати в них відчуття власного дому та власної долі, яку можна якось змінити. Здавалося, що аварія на Чорнобильські АЕС стане останню великою катастрофою, проте не судилося.

І донині українське кіно не зуміло цілком передати й сам апокаліпсис, і світ після нього. Були окремі фільми, проте найкращі з них створені вже в наш час — маю на увазі «Ядерні відходи» Мирослава Слабошпицього і «Атлантиду» Валентина Васяновича. І якщо перший веде мову про життя після Чорнобильської аварії, то другий — про життя після новітньої війни. Обидва фільми перегукуються окремими епізодами й загальною тональністю: тут живі завжди шукають спосіб продовжити власне існування, незалежно від зовнішніх умов.

«Атлантида» вперше змальовує світ після російсько-української війни, причому робить це ще до її фактичного завершення.

І стрічка Васяновича цілком пориває із соцреалістичною традицією показу повоєнного світу. Там був трудовий героїзм радянських людей під керівництвом комуністичної партії, які відновлювали попереднє своє життя, й робили це з ентузіазмом та без зайвих подробиць. Натомість «Атлантида» веде мову не стільки про відновлення, скільки про народження нового світу. Проте цей світ не може з’явитися легко, для цього живим слід здійснити низку складних фізичних і духовних зусиль. На «Атлантиді» переживаєш усі стадії горя — заперечення, гнів, депресія, компроміс, прийняття — в усьому розмаїті послідовностей та комбінацій.

Тут реальність розпадається до найпростіших елементів. Фактично перед нами якась нульова ступінь людського існування, Едемський сад навпаки, де немає ні квітучого саду, ні заборонених плодів, ні такої бажаної невинності. Все це уже давно уже втрачено, проте втрату ще слід прийняти, а, прийнявши, знайти спосіб із нею впоратися та продовжити власне життя.

На сьогодні «Атлантида» Валентина Васяновича — найрадикальніше українське кіновисловлювання останніх років. Тут дивним чином поєдналася кінематографічна умовність із безумовністю самого життя. У якісь моменти здається, що фільм є просто прямим репортажем із майбутнього, що режисер якось зумів винайти машину часу й на якусь мить зазирнути в завтрашній день.

Проте перед нами все ж ігровий фільм, який творить кінореальність за новими правилами, у яких старі кінематографічні конвенції просто не діють. Здається, що в даному випадку нова оптика не була штучно вигадана кінорежисером, вона народилася сама, як якась невідома істота, що з’являться із товщі землі і просто прогризає собі дорогу до світла. Це і є наша Атлантида — невідомий звір із невідомих глибин, якого нам слід приручити. Наше майбутнє, яке слід прийняти.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1039
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
19 Листопада 2019
19 Листопада 2019
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду