10:05
П'ятниця, 8 Лютого 2019

Янгол із «сірої зони» в «Маршрутах долі»

«А там правильні акценти?» — запитала дружина, щойно дізналася сюжет нового серіалу «Маршрути долі», який стартував 23 січня в ефірі «1+1».
Янгол із «сірої зони» в «Маршрутах долі»
Янгол із «сірої зони» в «Маршрутах долі»

Серіал «Маршрути долі» на «1+1» торкається чутливої теми про нинішній Донбас. Чи вдалося його авторам пройти між Сциллою й Харибдою «правильних акцентів» та художньою правдою? «Детектор медіа» публікує дві рецензії — Інни Долженкової  та Андрія Кокотюхи.

Таке саме питання напевне турбувало багатьох, хто прочитав анонс чи побачив рекламний ролик. Адже «Маршрути долі» — багатосерійна історія про нинішній Донбас. Якщо бути точним, події розгортаються влітку 2016 року. Вирахувати це просто. Один із другопланових героїв, юний донеччанин Максим, виїхав із Донецька до Кропивницького, цитата з фільму, два роки тому, коли все почалося. Отже, йдеться про 2014 рік. Але навряд у «сірій зоні» та по обидва боки лінії розмежування на момент прем'єри щось суттєво змінилося.

Спеціальна увага до правильності розставлених акцентів не має напружувати. Вона в наш час цілком логічна й виправдана. Згоден, у цьому словосполученні за бажанням можна знайти певну тоталітарну складову. Коли існує лише одна правильна думка, довкола якої не має виникати дискусій. А той, хто з нею не згоден — ворог держави, як було в СРСР. Просування подібного меседжу є маніпулятивним. Бо він не відстоює свободу слова й права мати іншу думку, натомість дає шпаринку для активного просування ворожої українцям позиції під виглядом альтернативної, яка має право на існування. Щойно частина нас приймає це, шпарина розширяється й дає простір для неприхованої пропаганди.

Дуалізм у визначенні правильності акцентів уже зіграв злий жарт у 2016 році з каналом «Україна». Тоді він транслював серіал власного виробництва «Не зарікайся» — теж про Донбас. Але в серії номер 66 глядачі, а за їхніми сигналами — Нацрада з питань телебачення й радіомовлення, знайшли ознаки розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Зокрема, персонажі згадували нинішню українську владу як «хунту криваву», яка має залишити Донбас у спокої. Після чого прокатне посвідчення серіалу відкликали. Хоча автори наполягали: лише вклали у вуста дійових осіб думки, поширені у прифронтовій території, яку контролює Україна.

Як бачимо, єдиної правди в умовах, у яких наша країна живе вже п'ять років, бути не може. Бо щойно починається чергова спроба осмислити події на нинішньому Донбасі, розумієш: від протистояння «сепарів» і «карателів» нікуди не втечеш. На підконтрольній території є чимало тих, хто досі вважає українську владу винною у своїх нинішніх негараздах. Проте маємо парадокс: показувати їх явними ворогами не завжди означає розставляти правильні акценти. Це просто розгублені люди, котрі виявилися не готовими до тектонічних зсувів у державі, громадянами якої є, та й зі світоглядом не визначилися.

Війна висмикнула їх із зони пострадянського комфорту, такого собі локального «совка», штучно створеного для жителів Донбасу. Дискомфорт провокує агресію. Причину якої ми, ті, хто чітко визначився з вектором розвитку себе і своєї країни, часто усвідомити не готові. З іншого боку, не зовсім правильним вважаю драматургічне рішення, коли такий ось затятий «донбасит» раптом перековується й розвертається в поглядах на сто вісімдесят градусів.

У «Маршрутах долі» такий прийом має місце. На мою думку, більш правильний, наближений до реалій акцент — коли попри старання «наших» так звані несвідомі здебільшого лишаються при своєму. Це підсилить драматичний конфлікт. Дозволивши зрозуміти, на виправлення кого / чого варто кидати зусилля й витрачати час, а з чим ліпше змиритися, щоб не розпорошуватися.

Як зазначено на офіційному сайті каналу, «Маршрути долі» створено за підтримки проекту «Зміцнення суспільної довіри» й фінансово підтримано Агентством США з міжнародного розвитку (USAID). Там же наголошується: за основу беруться справжні історії, долі реальних людей. Участь міжнародної організації додає впевненості: пересмикування фактів усе ж не буде, акценти справді розставлені правильно, оповідь збалансована і проблем, що виникли в «Не зарікайся», тут вдасться уникнути. Разом із тим уникатимуть і підходу, застосованого Сергієм Лозницею у фільмі «Донбас». Де, на моє суб'єктивне переконання, акценти й оцінки теж правильні. Проте стрічка не сподобалася багатьом вихідцям із Донбасу, котрі писали в соціальних мережах обурені дописи у форматі «не всі на Донбасі такі».

З огляду на це головний герой «Маршрутів долі» прописаний загалом толерантно, аби бути максимально прийнятним усіма сторонами. Колишній спортсмен Серій Аверченко (Артем Мяус) живе неподалік тимчасово окупованого Донецька. Але щодня досить вільно їздить мікроавтобусом через лінію розмежування, до Волновахи й назад, перевозячи пасажирів. Горизонтальною лінією проходить його особиста трагедія: загибель родини за обставин, які Сергій не може згадати (традиційна мільйон перша історія про часткову втрату пам'яті). Тож він намагається з'ясувати обставини трагедії. Факт, що їхніх тіл ніхто не бачив, а лікарка Ірина Цуровська (Ольга Гришина) виписала фальшиві довідки про смерть, стимулює його.

Проте за межами власних переживань маршрутник Сергій дотримується нейтралітету. Він ні за кого під час війни. Точніше, за людей по обидва боки лінії розмежування. Сергієм керує чисте бажання робити добро всім, хто того потребує. Часто — собі на збиток, у тому числі фінансовий. Наприклад, дізнавшись, що його родич — мародер, Сергій знаходить власницю вкрадених коштовностей. А коли виявляє, що там не все, платить у ломбарді власні гроші, купуючи золотий ланцюжок, схожий на крадений.

Хірург військового шпиталю у Волновасі Богдан Гук (Яків Кучерівський) називає свого друга Сергія святим і проводить аналогію з матір'ю Терезою. Саме Богданові, котрий, за сюжетом, продукує цинічний чорний гумор, як і належить хірургам, сценаристи «доручили» нівелювати термін «каратель» — він сам себе так називає. І глядач розуміє: стовідсотково позитивний герой не каратель, народжений російською пропагандою, а захисник. Надійний добродушний велетень, завжди готовий прийти на допомогу. На його фоні Сергій виглядає ідеальним, хоч нам встигають показати: він — добро з кулаками. Та все одно часто виглядає справжнім янголом із крильцями — теж Богданове визначення.

Не зовсім зрозуміло, принаймні — станом на кількість уже переглянутих серій, виписана героїня Ольги Гришиної. Попервах вона, головна лікарка міської лікарні, виявляє серед підлеглих, від заступника до медсестри, побутову корупцію й суворо попереджає винних. Проте щойно стає жертвою замовного нападу й сама потрапляє в лікарню, сміливість і загалом життєвий стрижень кудись діваються. Можливо, таке враження складається, бо актрисі дотепер діставалися інші ролі, впевнених у собі активних молодих мешканок великих міст.

Показово, що, крім головного героя та декількох другорядних, маркер «свій — чужий»  зробили мовним. На підконтрольній території всі, від другорядних героїв до епізодників, говорять українською, причому старанно. Натомість у «сірій зоні», а особливо по той бік, російська мова зі зрозумілих причин домінує. Проте герої, а отже актори, російською балакають жвавіше й зовсім не стараються. Тож вона звучить не так жвавіше, як живіше. Але це спостереження — не камінець у бік сценаристів і акторів. Навпаки, побажання чимдалі збільшувати відсоток не підкреслено літературної, із твердими «Ч», а розмовної української. Це добре виходить у Віталіни Біблів, задіяної в одному з епізодів серіалу.

«Маршрути долі» мають і вертикальну лінію. Кожна серія також — окрема завершена новела, де показано побут, маленькі перемоги й маленькі трагедії людей, котрих прийнято називати простими. Деякі з них розширені до кількох серій. Наприклад, випадок пенсіонера Миколи Петровича (хороша робота Юрія Євсюкова), який поламав обидві ноги, але відмовляється лікуватися в «карателів». Змінює погляди не одразу, хоча, мені здається, автори трошки підсолодили пілюлю: агресивно налаштований до України дід занадто скоро змінюється на нашу користь. Хоча так, акторові запропоновано грати персонажа у процесі зміни.

Інша історія, поки що найдраматичніша, яка перетягує інші, — кохання молодих Максима і Ясі. Коли батько Ясі не приймає хлопця, дівчина разом із ним утікає до окупованого Донецька. Аби там обоє через власну наївність не потрапили в жорсткій заміс, із якого їх витягнув, звісно ж, добрий янгол Сергій. Між іншим, батько Ясі, бізнесмен із Кропивницького, у своїй впертості виглядає правдивішим, ніж дід Петрович. І нехай він усе ж зі скрипом приймає зятя, проблема несприйняття навряд вирішена.

Хоча в цій історії є дірка. Сергій щодня перетинає блокпости, де й наші, й «сепари» перевіряють документи. У Ясі документів немає, є лише посвідчення. Проте стараннями Сергія її пропускають. Але Максим у Донецьку втрачає паспорт, краде чужий. Тепер увага: затримують хлопця лише українські солдати. Невже він проїхав із чужими документами через блокпост «ДНР» без перешкод? Слабо віриться. Втім, логічних дірок поки що загалом небагато.

Таким чином, згадані раніше правильні акценти справді розставлені. Оповідь обходиться без пафосу й карикатур. Історіям віриш, акторам здебільшого пропонуються не картонні персонажі. Навіть у невеличких епізодах пропонується драматична складова, що наближає серіал до драматичного формату. Тим не менше, на фоні строкатої публіки, яка населяє «Маршрути долі», герой Артема Мяуса справді виглядає людиною не від цього світу. Занадто ідеальним чи, скажімо так, ідеалізованим. Хоча хтозна — раптом проект передбачає, щоби глядачі повірили в існування янголів.

Фото: Без табу

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
448
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop