10:00
П'ятниця, 8 Лютого 2019

Обережно, не травмувати!

Сценаристи серіалу «Маршрути долі» на «1+1» поставили за мету дати своєму глядачеві надію на те, що їхнє життя якось налагодиться, переставши нагадувати страхітливий сон.
Обережно, не травмувати!
Обережно, не травмувати!

Серіал «Маршрути долі» на «1+1» торкається чутливої теми про нинішній Донбас. Чи вдалося його авторам пройти між Сциллою й Харибдою «правильних акцентів» та художньою правдою? «Детектор медіа» публікує дві рецензії — Інни Долженкової  та Андрія Кокотюхи.

Анотація до нового серіалу «Маршрути долі», що виходить із 21 січня на каналі «1+1», цілком у дусі каналу. Адже в ній сказано: «У серіалі показані реальні історії людей, що опинились по різні боки лінії конфлікту в сучасній Україні. Головний герой стрічки — водій мікроавтобуса Сергій. Він перевозить людей через лінію розмежування між тимчасово окупованими українськими районами та підконтрольною територією. У його житті сталась страшна трагедія: в результаті вибуху в автомобілі він втратив родину та пам'ять».

Після такого анонсу можна було не сумніватися: «Плюси» зняли криваву драму про не менш криваву війну на сході України. З усіма її страшними подробицями — обстрілами мирних кварталів, мертвими тілами на вулицях і прокльонами на адресу ЗСУ мешканців тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей.

Але нічого подібного в серіалі «Маршрути долі» немає й не передбачається.

Його автори зробили все, щоб не травмувати глядача страхітливими деталями неоголошеної російсько-української війни, натомість зосередившись на історіях людей, чиє життя назавжди змінила ця війна. Щоправда, не називаючи цю війну війною.

Головний герой серіалу, вже згаданий у цитаті з анотації водій мікроавтобуса Сергій Оверченко (актор Артем Мяус), возить людей із окупованої на підконтрольну українській владі територію Донбасу через так звану сіру зону.

Повз вікна його бусика пропливають зруйновані розбомблені будинки та занедбані господи. І це чи не єдине візуальне нагадування про бої, що точилися в цій похмурій сірій зоні кілька років тому. Бо нині пострілів не чутно, дороги практично пустельні, а на КПВВ на лінії розмежування чомусь, на відміну від телевізійних новин, немає жодних черг.

Під час перегляду перших кількох серій перевізник Сергій у мене вперто асоціювався з античним Хароном. Аналогія була би дуже красивою, якби не грішила кричущою абсурдністю. Адже Харон перевозив душі у світ мертвих. Сергій же, навпаки, намагається допомогти живим. Часто-густо — навіть усупереч їхнім бажанням.

Як, приміром, своєму земляку пенсіонерові Миколі Петровичу, на початку першої серії — затятому «сєпару» з окупованого Докучаєвська. Той, поламавши обидві ноги, коли впав із драбини, спершу відмовляється їхати в лікарню до Волновахи на підконтрольну територію, проклинаючи українську владу, через яку він розсварився з рідною дочкою. Вона, бачте, посміла виїхати на той бік, не поділяючи батькових поглядів.

Згодом, уже у військовому шпиталі, куди старого з лікарні терміново вивозить той-таки Сергій, щоби скандаліста не загребли в СБУ, бо в лікарню прийшло орієнтування на «поламаного» агента ФСБ, дід вимагає відрізати йому ноги. Просто тому, що не хоче лягати під ніж українського хірурга.

Але його ніхто не слухає, й обидві кінцівки Миколі Петровичу рятують. Додому в бусику Сергія дід повертається іншою людиною. У шпиталі (незважаючи на вивіску «Військовий госпіталь», україномовні персонажі серіалу вперто називають його «шпиталем», але менше з тим) Микола Петрович поступово змінюється, коли бачить, що його непримиренні ідеологічні супротивники допомагають йому та іншим пораненим не за хабарі, а тому, що це їхня робота.

У фіналі цієї локальної історії вередливий пенсіонер поводиться вже як нормальна людина. Він навіть «усиновив» бездомного пса, хоча перед тим усіляко підкреслював свою ненависть до всіх собак узагалі.

Таке переродження може здатися абсолютно штучною натяжкою. Але ми знаємо, що подібні історії, коли мешканці окупованих територій змінювали своє ставлення навіть до ЗСУ, не кажучи вже про цивільних фахівців, мають місце. Тому дисклеймер на початку кожної серії про те, що фільм засновано на реальних подіях, недовіри не викликає.

Сценаристи серіалу, серед яких Михайло Бриних, здається, поставили за мету дати своєму глядачеві, надто ж тому, хто пережив болючий і травматичний досвід війни на сході України, надію на те, що їхнє життя якось налагодиться, переставши зрештою нагадувати страхітливий сон.

Бо навіть, здавалося, геть чорна історія про батька з донькою, які через надмірну довірливість дочки Яни втрачають і родовий будинок на окупованій території, і квартиру дочки у Дніпрі (щоправда, незрозуміло, чому Яна, продавши два об'єкти нерухомості, каже батькові, що в них немає за що жити), закінчується оптимістично. Вони виходять із Сергієвої маршрутки біля покинутої СТО й вирішують її відновити, залишившись на цьому місці.

Навіть заробітчанка, яка повертається з Італії після довгих років відсутності й дізнається, що її донька загинула під час обстрілу Авдіївки, де працювала волонтером, усе-таки отримує хоч якусь розраду в своєму горі. Заробітчанці повідомляють, що дочка лишила їй своєрідний подарунок — онуку та зятя. Безвідмовний Сергій відвозить жінку до рідних, укотре стаючи свідком гіркої радості на тлі лихоліття.

Наскрізна лінія сюжету в «Маршрутах долі» — зусилля Сергія встановити, як і від чого загинули його дружина та діти. Причому, як і годиться, ми дізнаємося про його трагедію не одразу. Спершу — зі слів пасажирки мікроавтобуса, яка пошепки розповідає вередливому сусідові, що машину їхнього водія на цій трасі розстріляли, вбивши дружину й дітей. А сам він дивом вижив, повернувшись після лікарні додому й почавши возити людей через лінію розмежування.

Далі глядачеві дають зрозуміти — у трагедії головного героя стільки таємниць, що він не зможе жити далі, не з'ясувавши їх до кінця. Бодай для того, щоби заспокоїти власне сумління. Адже сам він про той обстріл свого авто на трасі, коли вони з родиною тікали від війни, нічого не пам'ятає, отримавши після вибуху автівки тяжку черепно-мозкову травму.

Пошуки істини даються Сергієві з величезними труднощами. І через опір тещі, яка, поховавши дочку та онуків, не хоче порушувати спокій мертвих у їхніх могилах, відмовляючи зятеві в ексгумації тіл. І через великого місцевого начальника на прізвище Остапчук.

Як на гріх, точніше, волею сценаристів, сам Сергій починає підозрювати у причетності до того, що він не зміг гідно попрощатися з рідними, людину, яка врятувала його від смерті, — військового хірурга Богдана Гука (Яків Кучеревський). Того самого, який урятував ноги нестерпному пенсіонерові Петровичу всупереч його прокльонам. Щоправда, це непорозуміння швидко з'ясовується. Хірург Богдан пояснює своєму колишньому пацієнтові Сергію — коли йшлося про вибір між життям і смертю, він зробив усе, щоб той вижив, убезпечивши його від стресу, який міг спричинити інсульт. Хай навіть ціною забуття завдяки конячим дозам снодійного.

Людей, готових допомогти Сергієві в його власному розслідуванні обставин смерті близьких, виявляється все-таки більше, ніж тих, хто йому опирається. І це не лише хірург військового шпиталю Богдан та головлікарка Волноваської райлікарні Ірина Олегівна (Ольга Гришина). Остання, підписавши чисті бланки довідок про смерть, на що не мала права, стає на бік Сергія, відчувши свою провину.

Тим паче, її цим фактом шантажує підлеглий-хабарник. Проте, лише спробувавши з'ясувати, чому її змусили це зробити, в міського голови пана Остапчука, Ірина Олегівна стає жертвою нападу двох «грабіжників». Від якого, звісно ж, за всіма законами жанру, її рятує головний герой серіалу Сергій. Адже він, як той безсмертний рояль у кущах, опинився поряд. Тому що, йдучи слідом за головлікаркою Волноваської райлікарні, хотів знову поставити їй своє незмінне запитання: чому вона підписала порожні бланки про смерть його рідних.

З іншого боку, Сергієві в його пошуках істини допомагає навіть колишній учитель і тренер із боксу (тут ми дізнаємося, чому наш герой, незважаючи на черепно-мозкову травму, так хвацько розкидав нападників у темному провулку, рятуючи Ірину Олегівну) Вахтанг у виконанні Віктора Андрієнка.

На його прохання, точніше, погрози, Сергій проникає у свій колишній клуб у Донецьку, щоби дістати в роздягалці із «третьої зліва шафки» все, що персонаж Віктора Андрієнка, мафіозо з повадками 90-х, колись приховав на чорний день.

Щодо цього епізоду до сценаристів дуже багато запитань. Утім, як і до багатьох інших. Але зосередьмося на згаданому. Отже, Сергій, якому колишній учитель робить суто мафіозну пропозицію, від якої він не зможе відмовитися, чомусь абсолютно вільно проїжджає в Донецьк, виконавши замовлення колишнього шефа. При цьому за кілька років ніхто в цю шафку не зазирав. Що вже дуже підозріло.

Але головне, що в торбинці, яка була у спортивній сумці шефа і яку таки забрав Сергій, не виявилося алмазів. Звісно ж, у їхній крадіжці персонаж Віктора Андрієнка підозрює саме свого колишнього учня.

Цілком у дусі мафіозних розбірок героя добряче відгамселюють посіпаки його колишнього шефа, при цьому не вбиваючи, а запроторюючи його в підвал. Але Сергія, дочекавшись від'їзду чоловіка та його охорони, звільняє дружина Вахтанга Алла. Таке враження, що сценаристи списали цей епізод зі звільнення Богдана Хмельницького з підвалу його ворога Чаплинського дружиною останнього Геленою. Алла, тим часом, визволивши головного героя, зізнається Сергієві, що винувата перед ним, бо сама вкрала чоловікові алмази, й то досить давно.

Зрештою, коли вся ця історія завершується, маршрутку Сергія перепиняють люди Вахтанга. Останній виходить із машини й... дякує своєму учневі за те, що той допоміг йому зрозуміти, як треба жити нині. Виявляється, колишній учитель завдяки поведінці Сергія нарешті втямив, чого від нього хотіла дружина Алла. При цьому повідомивши, що його хлопці таки виконали прохання Сергія. Знайшовши чоловіка, який має відтворене Сергієм татуювання. На той момент цей малюнок був єдиним спогадом водія про трагедію з його родиною.

Цей епізод, який закінчується пафосним монологом мафіозо Вахтанга про те, що він завдяки колишньому учневі нарешті зрозумів, чого саме хотіла від нього Алла, яка, на переконання персонажа Віктора Андрієнка, до нього обов'язково повернеться, буквально ріже вухо. Ну, дуже вже він неприродний.

Подібних штучних перипетій у серіалі чимало. Враження таке, що сценаристи й режисер «Маршрутів долі» (Іван Сауткін) переймалися виключно тим, щоби показати — люди по різні боки розмежування на Донбасі однакові. Незалежно від того, на якій території, окупованій чи підконтрольній Україні, вони живуть.

Здається, саме це, поряд із надією для своїх героїв, було однією з цілей для авторів серіалу «Маршрути долі», знятого за підтримки проекту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID). Бо якби не закордонні донори, навряд чи хтось із українських телевізійників зняв би щось подібне. Тож вже сама шляхетна мета мікшує згадані та незгадані вади серіалу.

Фото: YouTube

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
378
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop