Як ми просрали країну у «2020»

Як ми просрали країну у «2020»

24 Листопада 2018
2354
24 Листопада 2018
10:00

Як ми просрали країну у «2020»

2354
Деякі члени прокатної комісії пропонували заборонити фільм «2020. Безлюдна країна» Корнія Грицюка, вбачаючи в ньому політичну заказуху перед виборами й російську пропаганду.
Як ми просрали країну у «2020»
Як ми просрали країну у «2020»

«Детектор медіа» публікує дві рецензії на ігровий український фільм «2020. Безлюдна країна» режисера Корнія Грицюка — Ігоря Грабовича та Ярослава Підгори-Гвяздовського. Обидва кінокритики вважають фільм невдалим, але кожен пояснює це різними причинами. 

У прокат вийшов український фільм «2020. Безлюдна країна», несподівано оригінальне сатиричне кіно, втім, на жаль, доволі незграбно зроблене. Несподіване воно, бо жанрово інноваційне — в нас іще не знімали повнометражного мок’юментарі. І попри відчутно слабку режисерську руку дебютанта, Корнія Грицюка, його «2020» увійде в історію з набридливим, але в даному випадку виправданим визначенням «перше» — перше псевдодокументальне українське кіно. Хоча амбіції його стосувалася творення справжньої реальності, лише трохи викривленої молодою уявою й доволі саркастичним розумом.

«А хіба в наш час і в нашій країні може бути інакше?» — питаю я, й так само питає режисер, який дійшов ідеї трошки гіперболізувати сучасність, додаючи їй фантастичності, втім, дуже схожої на правду. За сюжетом, один канадець українського походження приїжджає до країни своїх батьків, аби зробити документальний фільм про те, як колись підписаний в Україні «безвіз» призвів до тотальної еміграції населення. Виїхали абсолютно всі, шукаючи кращого життя. Окрім восьми людей. Вони і стають головними інтерв'юентами фільму, а їхні розповіді — біографічними скрижалями останніх мешканців-українців...

Так, ідея Корнія не є чимось новим, що б заслуговувало захопливих вигуків. Літературних «Дня триффідів» та кіношних «Тихої Землі», «28 днів потому» або ж серіальної «Останньої людини на Землі» цілком достатньо, щоб ідею про «порожню країну» вважати вторинною. Але ж мова не про те. Тут люди «зникли» не в результаті нашестя рослин-убивць, експерименту чи вірусу — люди добровільно виїхали, втекли! Як же народу треба допекти, аби він — увесь! — накивав п’ятами від своєї споконвічно красивої неньки? Саме над цим міркувати пропонує фільм, таким чином уявляючи собою крайню ступінь критики сучасного ладу та нинішньої влади.

Але чи напевно можна стверджувати, що фільм переходить із фантастичності до прямої політичної заангажованості, коли ядуче іронізує з таких химерних поворотів долі? Чи кожна сатира є політичною, а саркастичний тон у розмові про наше життя — виливанням води на млин наших ворогів? І це питання стосовно цієї стрічки не виглядає притягнутим за вуха. Що видно вже з її назви, безсумнівно, частини славно(сумно)звісної «Стратегії сталого розвитку “Україна-2020”» Президента Петра Порошенка. Ця апеляція, як деталь, є максимально дошкульною — і досить вдалою, — кажучи про зворотні результати великих сподівань.

Тим не менше, саме така позиція, саме тепер, за півроку до президентських виборів, може перетворити будь-яку конструктивну критику на арену сварок і здатна роздмухати незле багаття маразму. Наприклад, обговорення в компетентному органі питання індексу глядацької аудиторії фільму дійшло до справжнього абсурду з висуванням ідей, що «2020» — політична заказуха перед виборами і російська пропаганда. Отож була вимога негайно заборонити стрічку... на підставі, наприклад, присутності героя-сепаратиста, одного з восьми самітників, який розказує про бажання мочити «укрів». Насправді, образ Дена «Черепа» Романенка із сепарського батальйону «Сомалі» — один із найкращих моментів, де й посміятися можна з «роздумів» про велику Росію й «піндосів» на Майдані, й надихнутися власною правотою. Карикатурність образу очевидна, але все ж персонаж «сепара» — ледь не буквальна переробка відомих ютубівських відео зі справжніми «голосами сходу», так масштабно і страшно покладених у вибухову, але прекрасну, болючу, але правдиву донбаську симфонію Сергієм Лозницею.

На відміну від Лозниці Грицюк зробив свою музику одноманітною — на одній тільки ноті: як ми просрали країну. А головною помилкою режисера виявилася не гіперболізація ідеї, а гіперболізація телевізійного формату. Весь фільм є лише зшитими одне з одними інтерв'ю, з поодинокими перебивками «хронікальних» кадрів ще населеної України або вже спорожнілої — самотніми вулицями, квартирами, містами, знятими зранку, коли ніхто не ходить, або коли всі перехожі пройшли. Цікаві й інформативні на початку, монологи «дивної вісімки» дуже скоро приїдаються через довжину промов і планів. Надмірність слів і навпаки — мінімальність «повітря», перекривають глядачу, мов дихальні шляхи, інтерес рухатися далі. Хоча самі герої — фактурні, вони справжні концепти, носії кожний своєї виняткової ідеї.

Одна з персонажок — дівчинка-модель зі Львова. Вона готується до конкурсу «Міс світу», і їй байдуже, що нікого навколо немає, а батьки давно живуть в Італії. Персонаж Останній Президент — ще більш божевільний. Чого лише варта його фраза «безглуздо переривати зв’язки з тими, з ким живеш разом, ну, не разом, так поруч, навіть якщо при владі там агресор». Розумієш у порівнянні, що Порошенко не такий і поганий. А інженер з Одеси — просто несамовито-прекрасний герой. Виявляється, за його словами, «у нас майже був готовий розумний танк, були напрацювання з літаючих ранців, як у Джеймса Бонда, навіть можна було запустити кіберсолдат, але не поступили замовлення... з цієї армією можна було б відновити територіальну цілісність за кілька місяців».

Розкидані із заходу на схід, із півночі на південь, вісім героїв «2020» мали б утворити узагальнену картину України, що й було на меті в режисера, й концептуально воно все так і є. Якби не професійна хиба — режисер не знав, як зробити повнометражний фільм зі сміливої й цікавої історії, ідеально розрахованої не більш ніж на короткометражку. В результаті лінійним чином вибудувана структура сліпо і прямо просунула повз свою ціль глядача, чіпляючи його на початку своєю новою формою, а під фінал — гублячись у невідомості і повній відсутності спостерігача.

Та капелюха можна зняти. Очевидячки малобюджетний фільм, знятий на фотокамеру і змонтований удома на комп’ютері, був доведений компанією 435 Film і продюсеркою Анною Паленчук до повноцінного проекту із запрошенням на ролі таких відомих людей, як телеведучий і журналіст Андрій Куліков та актор Олексій Петухов, а дистриб’ютором 86prokat — до кінотеатрального релізу. Для того, хто йде на слона з рогаткою, — це гонорово. Просто недоречно.

Фото: кадр із фільму

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2354
Читайте також
20.02.2019 16:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
1 885
30.01.2019 11:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
4 203
23.11.2018 10:30
Ігор Грабович
для «Детектора медіа»
4 368
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду