«2020»: безлюдна країна, якої не шкода

«2020»: безлюдна країна, якої не шкода

23 Листопада 2018
5152
23 Листопада 2018
10:30

«2020»: безлюдна країна, якої не шкода

5152
Важко зрозуміти, на яку традицію неігрового кіно спирається автор фільму «2020. Безлюдна країна» Корній Грицюк.
«2020»: безлюдна країна, якої не шкода
«2020»: безлюдна країна, якої не шкода

Вийшов на екрани повнометражний фільм «2020. Безлюдна країна», знятий у жанрі мок'юментарі. Його режисер та автор сценарію Корній Грицюк каже, що знімав картину два роки і практично без бюджету. У стрічці йдеться про гадану Україну 2020 року, коли через відкриті кордони її покинуть майже всі мешканці. Проте дехто залишиться. Канадський документаліст українського походження Метью Смаглюк їде в Україну, щоб дізнатися більше про цю загадкову державу та про людей, які в ній залишилися.

Мок'юментарі — жанр доволі специфічний, проте в ньому зафільмовані дуже знамениті картини на кшталт «Бората» (2006). Тональність мок'юментарі може бути дуже різною — від пародійних «Хапай гроші та втікай» (1969) Вуді Аллена до його ж меланхолійного «Зеліга» (1983). За останні двадцять років жанр мок'юментарі став надзвичайно впізнаваним та успішним. На американському телебаченні був втілений «Офіс» — зразковий приклад жанру, який дуже вдало коментував актуальні теми американського суспільства. Російський режисер Алєксєй Фєдорченко 2005 року прославився картиною «Перші на Місяці», у якій поєднав месіанські імперські мрії з моторошною сталінською реальністю. І це тільки окремі приклади, а їх дуже багато, оскільки мок'юментарі розвивається давно.

Суть мок'юментарі в тому, щоби, використовуючи засоби неігрового кіно, спародіювати чи показати у гротескному світлі певне суспільне явище. Причому об’єктами пародії та гротеску тут стають і суспільні явища, й сам метод документального чи науково-популярного кіно.

Для створення фільмів цього жанру потрібна серйозна кінематографічна традиція, оскільки творці таких картин стоять на плечах своїх попередників — авторів славетних документальних фільмів, які розробили та втілили тиражовані тепер прийоми оповіді. Інколи ця любов до кіно може мати фактично фетишистський характер, як це було реалізовано в серіалі «Документалістика сьогодні» (2015), де не просто пародіюються відомі документальні стрічки, проте творяться цілком альтернативні й самодостатні світи.

Задоволення від мок'юментарі має подвійний ефект — це і радість через упізнавання відомих реалій, які постають у новому світлі, й насолода від добре зробленої кінематографічної, ремісничої роботи.

«2020» Корнія Грицюка відповідає певним критеріям жанру: фільм справді знято в документальній манері й ідеться тут про вигадані події.

Проте важливішими в цій картині бачаться інші речі, які роблять жанр фільму не дуже відповідним проголошеному. У першу чергу це вибір персонажів стрічки. Чому режисер залишив в Україні тільки тих, а не інших персонажів? Чим обумовлений вибір? У мок'юментарі такий вибір обумовлений у першу чергу самим сюжетом, тож якщо сюжет актуальний, то й персонажі мають бути актуальними, а яка актуальність в амбітній моделі чи в якомусь псевдоексперті з радянськими поглядами? Окремі персонажі цього фільму здаються необов’язковими, деякі надто гротескними, проте фактично жоден із них не співвідноситься зі злободенною для сучасної України публічною чи знаковою постаттю.

Другим важливим аспектом є контекст, у якому опиняється Україна на момент виїзду з неї громадян. Це нинішня актуальна ситуація — з війною та всім іншим. Через це стрічка виходить занадто політизованою й пояснення цій політизованості у фільмі немає.

Ну і третє, ймовірно, найважливіше: автор картини явно не стоїть на плечах своїх попередників. Важко зрозуміти, на яку традицію неігрового кіно він спирається. Названий у фільмі Вернер Герцог навряд чи нам допоможе, оскільки неможливо провести паралель між картиною «2020» та The Wild Blue Yonder Вернера Герцога. Причиною для цього є й літературні, і власне кінематографічні чесноти української стрічки. Дивно, чому автор не скористався творчим спадком київських студій «Укркінохроніка» чи «Київнаукфільм». Там були сформовані цікаві традиції.

Фільм «2020» побудовано на поперемінному використанні інтерв’ю з героями, замальовок із їхнього теперішнього життя, документальних кадрів, взятих із доступних джерел, а також кадрів порожньої країни, й саме останні видаються найслабшими, оскільки видно, що оператор просто фільмував порожні вулиці в ранковий час.

Імовірно, найближчим аналогом до фільму «2020» може бути картина «День без мексиканця» режисера Серхіо Арау, знята 2004 року. У цій стрічці йшлося про одночасне зникнення дванадцяти мільйонів латиноамериканців (яких усі в Америці називають мексиканцями) зі штату Каліфорнія. Зникнення привело до кризи в багатьох галузях економіки, а також у сфері розваг та спорту. Мексиканці за якийсь час повернулися і все стало краще, ніж було раніше, оскільки відбулося загальне замирення.

Фільм експлуатує певну проективну соціальну фантазію, пов’язану із ксенофобією, яка виникає в тому чи тому суспільстві. У 1920-х роках подібні фантазії були пов’язані з євреями, тепер це стосується інших народів. Проте в картині «2020» фантазія ця обернена на самих українців, які покидають власну країну в пошуках кращої долі і, судячи з усього, знаходять її деінде. Імовірно, така фантазія існує в багатьох суспільствах та країнах, проте в картині Грицюка вона залишається на рівні самої фантазії.

Річ у тім, що мок'юментарі дуже чутливе до теми втрати, по суті, фільми такого штибу самі по собі втілюють ностальгію за чимось втраченим. І для цього ці картини максимально романтизують втрачений об’єкт — не важливо, йдеться про епоху, артефакт чи якусь історичну постать. У стрічці Герцога, як і у фільмі про зникнення мексиканців, є одна важлива річ —  персонажі тут тужать за втраченим. У картині «2020» такої туги немає. Дому не шкода.

Ймовірно, це одна з причин невдачі картини «2020. Безлюдна країна». Перед нами історія загальної бездомності та знекоріненості, яка є тільки фактом, проте не стає ні для кого катастрофою.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5152
Читайте також
28.02.2019 13:30
Ігор Грабович
для «Детектора медіа»
3 496
05.12.2018 13:30
Ігор Грабович
для «Детектора медіа»
4 673
26.11.2018 10:30
Ігор Грабович
для «Детектора медіа»
6 402
24.11.2018 10:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
«Детектор медіа»
2 937
13.11.2018 16:30
Ігор Грабович
для «Детектора медіа»
3 747
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду