Безвихідь. Про кіноексперимент Юрія Речинського

Безвихідь. Про кіноексперимент Юрія Речинського

18 Квітня 2018
2320
18 Квітня 2018
11:30

Безвихідь. Про кіноексперимент Юрія Речинського

2320
Ще один фільм з українською участю — «Січень — березень» Юрія Речинського — виходить 19 квітня в український прокат. Його форма наслідує естетику прекрасного, а от начиння відверто проявляє естетику потворного…
Безвихідь. Про кіноексперимент Юрія Речинського
Безвихідь. Про кіноексперимент Юрія Речинського

Українська прем’єра українсько-австрійської драми «Січень — березень» Юрія Речинського відбулася минулого літа на Одеському міжнародному кінофестивалі, а днями під час 7-го фестивалю «Тиждень австрійського кіно» відбулася київська прем'єра. Врешті-решт, після фестивальних показів стрічка з 19 квітня виходить в український прокат.

Ця копродукція з Австрією є дуже важливим експериментом як для нашої індустрії, так і для нашого глядача. Важливим експеримент є через разючу демонстрацію потурання наших режисерів західним стандартам. І через однозначний програш такої позиції, такого руху, вектора, орієнтації, зазирання в рота іншим — розвинутим, фінансованим, премійованим, у чорних костюмах і на червоних доріжках, депресивним і лицемірним, жорстким і цинічним розкутим і вічно незадоволеним. У цьому сенсі «Січень — березень» дає величезну перевагу для нас — ми можемо побачити, як це — бути не в своїй тарілці, спостерігаючи й за героями, які всі до одного не в своїй тарілці, й за режисером, який робить фільм не в своїй країні, не за своїми правилами, намагаючись бути схожим на інших...

Юрій Речинський став дуже відомим у вузьких колах за рахунок свого першого майже повнометражного документального фільму «Хворісукалюди» 2011 року. Про дітей-безхатченків, без зубів і з клеєм для дурману, зі щоденними вилазками в пошуках їжі й любов’ю до голубів. Це був постріл Вільгельма Телля в яблуко на голові глядача — точний і дуже небезпечний, аж куприк відлунює страхом від близькості смерті, огиди, жаху. Австрійським продюсером так «зайшло», що вони вирішили купити фільм, із допомогою режисера перемонтувати його, доточити, збільшити до цілком повнометражного й випустити в повноцінний європейський прокат, неможливий в Україні 2013 року. Логічно народилося прагнення продюсувати й новий, уже художній проект Речинського. Із моральною та фінансовою допомогою «великого і страшного» Ульріха Зайдля, Каннського й Венеційського лауреата, тамтешньої священної корови критики суспільства й епатажного шмагання сучасних цінностей. І коли Україна, будучи 2015 року у скрутному фінансовому становищі, не змогла виконати своїх зобов’язань щодо виплати законних грошей за умовами виграного пітчингу Держкіно, австрійці особисто приїхали й заявили, мовляв, ми дуже віримо в цього режисера і в цей проект, тому, щоб не було міжнародного скандалу, будьте такі ласкаві, погасіть заборгованості. Україна погасила.

Фільм вийшов. Але не «вистрелив». Представлений 2017 року в конкурсі престижного Роттердамського кінофестивалю, він був прийнятий прохолодно. Можливо, тому що постріл виявився холостим. Цього разу яблуко залишилося на голові неушкодженим. Чому?

Із першого погляду «Січень — березень» виглядає модно й сучасно, красиво й гіпнотично, до того ж маючи всі потрібні ознаки світового фестивального тренду, в який так глибоко вступило «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Довгі кадри, нелінійний сюжет, натуралістичні фізичні та душевні страждання героїв. На цьому собаку (і всіх решта) з’їли і Зайдль, і його співвітчизник Міхаєль Ханеке. Втім, нудота від життя й загальна, невирішальна екзистенційна проблема в українських руках перетворилася на дещо інше. Не даремно робоча назва, що залишилася міжнародною — «Гидкий» (Ugly). Тут усе стікає депресією, ллється безнадією, переходить у занепад і закінчується руйнацією. Цей фільм доречно було би назвати так само, як і фільм Андрія Звягінцева, що теж виходить 19-го в наш прокат, — «Нелюбов». У Речинського навіть сцена така є, де герой питається у своєї мами — що таке любов? «Я нічого не відчуваю, — каже він. — Якось так вийшло, мамо, ось ти народила сина, а він ні х…я не відчуває!»

Український хлопець разом із австрійською дружиною потрапляють в автокатастрофу. Вони виживають, але в кожного з них і без того суцільні проблеми: її мама стрімко трансформується в рослину через хворобу Альцгеймера, а в нього помер тато від інфаркту. Та й одне одного вони вже відчутно НЕкохають… Й так важкий сюжет, він перемішаний як пазли до великої картинки — там виринає мама й батько хлопця, там дружина, що в темній палаті кричить від туги, бо, певно (?), втратила дитину, а далі красиво освітлене сонцем поле красиво вібрує від вітру, і знову її мама, не здатна впізнати доньку, й поле, що вже горить…

Скласти до купи це не пропонується. Бо це свідомо створений хаос відчуття. Коли все болить. У всіх. Коли проблеми не замовчують, як назагал усі роблять, а виставляють на огляд, із усіма сльозами, криками, сексом «через не хочу» і «поговори зі мною». Це депресивне кіно про депресію. Про морду в салаті. Не дивний і аж украй самокритичний плакат фільму — де вся сім’я за столом лежить обличчями в тарілках. І це може бути від чого завгодно й від усього разом — від бажання сховатися, від жаху життя й небажання його сприймати таким, яким воно є, чи, тим паче, його змінити, від того, що напився у хлам, або зробив вигляд, що напився, і закінчив розмову м’ясистим бабах у їжу, порожнечу, діру.

Ситуацію не міняє, а дещо заплутує естетична складова фільму: його форма наслідує естетику прекрасного, а от начиння відверто проявляє естетику потворного. Оператори батько й син Талери зробили все шалено красиво. Ці зазирання в очі, дальні плани з перспективою аж до небокраю, цей художній розвал у квартирі й вітер у пшениці. А кольори такі насичені в австрійських сценах і такі бліді, нам дуже добре відомі в українській лікарні, квартирі, на вулиці. Це гарно зроблене кіно на високому професійному рівні, але занедбане на рівні концепції, коли Орфей спустився за Еврідікою до Аїду й там і залишився… Для кого цей відчай? Для себе? Щоб розібратися у своїх демонах, адже відомо, що фільм заснований на автобіографічних моментах із життя Речинського? Тоді для чого проводити крізь аналітичну психологію Юнга чи психоаналіз Фройда і всіх глядачів? Бо «я можу»? «We can»? Певно, в ці австрійські лабіринти душі українця не дуже захотіли заходити і губитися в Роттердамі. Там може опинитися не тільки Мінотавр. Та й точно відомо — виходу все одно немає.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2320
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду