Сьомого грудня в український прокат виходить фільм «Кіборги» Ахтема Сейтаблаєва. Останній український фільм цього року і перший — не просто на тему російсько-української війни, а на тему знакову — нового геройства, не знаного за минулі 72 роки.

Дражлива тема завжди вимагає надмірних зусиль, аби втамувати надії та страхи обох частин аудиторії — тих, хто сподівається на краще, і тих, хто переконаний у провалі. «Кіборги» — центр цієї теми, її шпиль, розтягнутий у часі на 242 дні оборони Донецького аеропорту. Вони є прикладом сміливості й самопожертви, гордістю українців, новим ідеалом, про який нинішні тати розповідають своїм дітям. З одного боку. А з іншого — вони не є героями, принаймні для представників специфічного прошарку населення, названого «ватою» через складність і довготривалість доходження інформації до мізків, оточених шаром «совкової» ідеології та сміттям «русского міра». Фільм Сейтаблаєва мав на меті об’єднати ці дві непоєднувані частини, апелюючи до «однієї країни».

Утім, вийшло трохи інакше, ніж вважали навіть оптимісти.

«Кіборгів» парадоксально можна порівняти із сенсаційним фільмом Мела Гібсона «Пристрасті Христові», який робився все ж таки не для всіх, — радше для невіруючих. Адже віруючих не треба переконувати у вірі: натуралізм і певна гіперболізація насильства мала підштовхнути невіруючих до роздумів — заради чого, заради кого витримав таке Син людський. «Кіборги» так само більше звертаються до людей «не в темі», роз’яснюючи, що ж відбувається на сході, хто там воює з обох сторін і якої України прагнуть оборонці аеропорту.

За великим рахунком фільм поділений на дві частини: одна — розмови, друга — бої. І перша непропорційно більша за другу. Бо сценарист Наталя Ворожбит і режисер Ахтем Сейтаблаєв виходили з надзавдання показати людей, самих «кіборгів», і дати їм слово. А слово це ледь не документальне, адже зібране по буквах із сотень історій та свідчень, назбираних із розмов із самими «кіборгами», з розмов по всьому фронту, де Наталя їздила, пишучи сценарій.

Герої фільму являють собою набір архетипів, представників різних частин України, соціальних і культурних груп. Україномовний хлопчина з позивним «Мажор» — із багатої київської сім’ї, але поза тим — видатний музикант (чий образ списаний із хлопця, що грав на Майдані під час Революції гідності). Його командир — «Серпень» — чоловік близько сорока — із Західної України (його прототип — «Богема», справжній оборонець аеропорту, чий позивний пішов від його професії актора й режисера). Ще старший за «Серпня» — десь 60-річний доброволець на ім’я Коля, названий «Старим» — селянин з-під Полтави, що розмовляє суржиком. Натомість солдат із позивним «Субота» — російськомовний, як і інші два герої фільму, «Гід» і «Псих».

Ця компанія узагальнює всю Україну. У кожного з них свої уявлення про країну, її путь у майбутнє, а також про мову, Європу, жінок, їжу, сепарів, зброю, дружин і дітей, садок вишневий коло хати і т. ін. Про це, власне, і йдуть розмови і сперечання, й саме ті сперечання, які точаться в соцмережах і на вулицях, вдома й на роботі. Сперечання тупі, емоційні, горохом об стіну і світоглядні, традиційні та ліберальні. Сперечання ці вражають, хапають за живе. Але вони у фільмі тривають левову частину часу!.. Врешті, на прес-конференції вже після закінчення показу, один чоловік із Данії спитав, для чого ці розмови, та й ще у такій кількості, якщо вони про зрозумілі речі. Й Ахтем відповів те, що неодноразово чув від самих бійців: на війні не говорять про війну, та й після війни бійці не хочуть говорити про війну. І його відповідь цілком справедлива. Проблема в іншому: якщо бійцям нецікава війна, то глядачам саме вона й цікава. Адже кіно — це не ток-шоу. І навіть якщо розмови ведуться на вищих регістрах звуку й на максимальному емоційному та пафосному піках, вони не замінять візуалізації дією. Тим паче коли йдеться про бойовик.

На щастя, фільмова драма з філософствуванням героїв часом перебивається сценами екшну, і треба сказати, що вони зроблені на високому технічному рівні, здебільшого достойно порівнюючись із подібними моментами зі взірцевих американських бойовиків. За це честь і хвала постановникам. Як і гримерам і декораторам, яким вдалося для зйомок підготувати акторів і зробити локації переконливими, достатніми для створення правильної атмосфери аеропорту і його захисників. Хоча локацій і було відчутно малувато: фактично герої проводять більшість екранного часу в «ресторані» та поруч з ескалатором у підвальне приміщення, рідко висуваючись на «екскурсію» розтрощеними коридорами розтрощеного «нового терміналу». Інша справа режисура, операторська робота і світло — ці болючі моменти українського кіно повною мірою перекочували в «Кіборги», від чого подвійно боляче.

Невибагливість планів — в основному середні та крупні (без гіперкрупності) — не можна скидати на камерність умов, як і освітлення. Якщо вже говорилося про «документальність» фільму, то варто бути послідовним в усьому. Подивіться, як у схожому «Падінні чорного яструба» використовувалося темрява, багатство тіней, планів, кутів, позиціювання актора в кадрі, де крупність, із загляданням ручної камери чи камери на стедікамі в обличчя солдат із деталізацією рухів, поранень і вибухів, створювала повну картину бою чи побуту, ба більше — давала зрозуміти емоційний стан героя без кілометрів слів. І не треба казати: «Це ж Голлівуд». «Кіборги» ледь не повністю позбавлені вигадливості, оригінальності в зображенні тому, що ноги у їхніх творців ростуть із телебачення. І саме з нашого телебачення. Бо американський телесеріал «Довга дорога додому» про бій військових США в Багдаді 2004 року — це теж телебачення. Павільйоні зйомки українських серіалів і вимоги продюсерів «знімати просто» вбили в наших операторах і режисерах будь-які зачатки кіно, навіть якщо вони й були.

Виставляння світла, актора в кадрі, розводка сцени, кількість планів у «вісімках» і ракурси — робота оператора й режисера. Чому ця робота в «Кіборгах» було зроблена погано — невідомо, і відомо не стане, бо всім на це плювати. Ніхто тепер не буде розбиратися у професійних вадах на фоні суттєвої драматургічної перемоги, якою, без сумніву, є фільм Ахтема Сейтаблаєва. Бо фільм дає те, що від нього вимагалося: відчуття піднесення, гордощів за наших бійців, таких різних, але своїх. Одночасно він несе гуманістичне послання, дуже європейське послання про українців, які хоч і воюють, але не люблять цього. Не має сумніву у глядацькому потенціалі фільму — він дуже потрібний тепер, він здатний підживити ідею й дух. А акторські звитяги цілком призведуть до появи нових кінозірок — наприклад, образ «Гіда», втіленого актором театрів «Дах» і «Золоті ворота» Романом Ясіновським, як мінімум заслуговує на «Золоту дзиґу» за «найкращу другопланову роль», а як максимум — на запрошення в усі великі проекти.

«Кіборги» вистояли тоді, в аеропорту, вистоять і тепер, у кінотеатрах. Та будучи найкращим фільмом у кар’єрі Ахтема, як хтось сказав на прес-конференції, він не є найкращим кіно, і за це невимовно шкода.