17 вересня 1939 року Червона армія за наказом наркома оборони Ворошилова розпочала так званий Визвольний похід. За десять днів Західну Україну й Західну Білорусію було окуповано. Друга Річ Посполита захлиналася кров'ю в нерівній боротьбі з нацистською Німеччиною з 1 вересня 1939 року, коли офіційно почалася Друга Світова війна, й отримала удар «ножем у спину» від СРСР. Поляки билися до кінця, так і не підписавши капітуляції на державному рівні, на відміну від тієї ж Франції. Попереду були спільний військовий парад нацистів і комуністів у Бресті й дружнє потискання рук ще донедавна непримиренних ворогів.

Події вересня 1939 року сьогодні розділяють Україну рівно на дві половини. Одна частина населення каже, що Сталін та Гітлер молодці, бо в результаті їхніх домовленостей про поділ Європи українські землі нарешті воз'єдналися. А в 1944 році, зі звільнянням від німців Закарпаття, наша країна остаточно закріпила за собою кордон та помітила територію, яку маємо тепер. Тому спасибі товаришу Сталіну за територіальну цілісність України. Інша частина переконана: комуністична Росія в 1939 році з подачі фашистської Німеччини продовжила, а в 1944-му остаточно завершила окупацію українських земель. Хоча поки що жоден історик із жодного з ворогуючих таборів не довів, чим австро-угорська, польська, румунська чи німецька окупації для України були кращі (або гірші) за російську.

Вкотре розібратися в ситуації спробували творці документальної стрічки «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941 років», трейлер якої можна переглянути тут. З літа по теперішній час вже відбулося кілька локальних її презентацій, а також досить неоднозначний флешмоб. Під час львівського Форуму видавців диск із фільмом можна було купити за 60 гривень на території ярмарки, заразом поспілкувавшись із режисером Тарасом Химичем та іншими членами команди, яка працювала над стрічкою. Від них, зокрема, ваш автор почув: «Золотий вересень» - не що інше, як українське Discovery.

Власне, я не маю нічого проти такого порівняння. Бо насправді важко інакше назвати документальну стрічку, зроблену в сучасному форматі, де акцент робиться не на суто документальних кадрах (між іншим, архівна частина фільму справді досить унікальна та оригінальна), а на щонайменше десятку спікерів, чиї інтерв'ю щедро ілюструють сказане й показане, і, звісно, на ігровій реконструкції історичних подій. Проте з таким самим успіхом українським «Діскавері» можна назвати будь-який документальний цикл будь-якого комерційного українського каналу. Візьміть хоча б ті ж самі «В пошуках істини» на СТБ, фільми «Студії Дмитра Харитонова» чи новинки на зразок «Прихованої реальності». Це я до того, що дотримання певного формату - явище не унікальне, а цілком нормальне. Тому творцям «львівського діскавері» варто було б тиснути на зміст, а не на форму.

Хоча, знову ж таки, як на мене, зміст, втілений у популярній формі, яку глядачі та виробники звикли визначати як Discovery, цілком адекватний. Глядачам докладно й без надмірного пафосу, якого можна було чекати від львівського (як, зрештою, й будь-якого регіонального) виробника інтелектуального продукту, на конкретних прикладах, історичних фактах, що не підлягають сумніву (скажімо, примусове виселення львів'ян із власних домівок), та свідченнях очевидців демонструють: російська радянська влада нічого хорошого Західній Україні не принесла. А ваш автор, виходець із Чернігівської області, продовжить думку: Східній, Північній та Південній Україні ця влада теж не мастила хліб медом. Зрештою, радянська влада так само не пішла на користь Росії та країнам Східної Європи. Це підтверджує хоча б той факт, що ми й досі не можемо скинути радянські ланцюги й вичавити з себе «совка».

Проте автори «Золотого вересня», докладно розповідаючи про всі безчинства, що їх творила нова влада руками НКВС, могла б, на мою думку, копнути глибше: а чи була в тієї ж Західної України, зокрема Галичини, на той час розумна альтернатива? Польська влада, німецька влада - все було не те й не так. Тому, власне, перші місяці радянської влади сприймалися на заході України здебільшого позитивно, і про це в фільмі побіжно згадано. Українці шукали й хотіли альтернативи польській владі. Подальший розвиток подій показав: альтернативи немає. Терор, червоний або коричневий, комуністичний або фашистський, залишається терором.

Ігрова реконструкція сцен насильства й терору хоч найоригінальніша, проте місцями - не надто вдала частина стрічки. Хоча б тому, що актори, які виконують ролі українських підпільників та підпільниць, плакатно палахкотять очами та старанно зображають муки, а очі в катів НКВС вибалушені, обличчя карикатурно перекошені, а загалом усі, хто зображують у стрічці радянських солдатів та офіцерів, цілком можуть прикрасити собою будь-який Геловін. Моє ставлення до НКВС таке саме, проте все ж таки навряд чи треба робити з них аж такі карикатури - адже йдеться про серйозну та справді досить якісно зроблену роботу, а не про плакати Кукриніксів.

Нарешті, про головне: документальний фільм «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941 років» побачити і, відповідно, погодитися з думкою вашого автора або вступити з ним у полеміку, досить непросто. Бо попри цілком презентабельний вигляд стрічку поки що не планують показувати по центральних українських каналах.

Не те щоб виробники не вели переговорів - як пояснили мені і як потім довідався з преси, фільм має зовсім інше призначення. Зроблений частково спонсорським коштом, а частково - коштом громади, його роздаватимуть по школах та інших навчальних закладах із просвітницькою метою. Правда, частину тиражу все ж таки продаватимуть, аби заробити грошей на виробництво наступних історико-просвітницьких стрічок.

Ця справа благородна, але до певної міри розходиться з самим поняттям Discovery, який є на сто відсотків комерційним брендом. На мою скромну думку, просвітництва «за так» бути не повинно. Бути безбюджетним може дозволити собі проект на кшталт «Мудаки. Арабески», але попри його безбюджетність перший український альманах незалежного кіно показували в кінотеатрах, тож охочі платили гроші за квиток. Тут ідеться не про спробу окупити сякі-такі витрати, а про моральне задоволення: ми зробили кіно, за можливість подивитися яке народ готовий іти в квиткову касу.

До того ж поширення «Золотого вересня» по території Західної України - справа корисна, проте не надто перспективна. Бо галичанам укотре розповідають про те, що вони прекрасно знають і з чим, у принципі, згодні. Але ж окупація України почалася не в 1939 році, а щонайменше в 1918-му. А рух опору так само мав місце по цей бік Збруча (згадайте хоча б отамана Зеленого чи Холодний Яр). І, як зазначалося вище, окупація Західного регіону мало чим відрізнялася від окупації сходу, ВЧК-ГПУ-НКВС жирувало та бісилося всюди, де проголошували радянську владу. Через те хотілося б, щоби стрічка дійшла до шкіл Сіверщини, Полісся, Слобожанщини чи Донбасу. Й отут, якщо не вистачить на всіх благодійницького тиражу, в пригоді стане телебачення. Фільм-то телевізійний, як не крути...

Правда, як домовитися з каналами і чи треба це робити - справа справді не моя. Хоча й цікаво було б колись дізнатися, як зреагують на «Золотий вересень» за межами Галичини в бік східного кордону.