І воно буде україномовним. Правда, поки що телевізійне, передусім серіали. У цьому впевнений голова Ради директорів групи компаній Star Media Владислав Ряшин, і свою думку він озвучив під час ІІІ Міжнародної конференції «Кінобізнес в Україні». Хоч і з поправкою на виверження ісландського вулкану та заблоковані в зв'язку з цим міжнародні аеропорти, вона все ж таки відбулася 23 квітня в Києві в заявленому програмою представницькому варіанті.

Особливості національного кінопрокату

Україна в усьому глобальному має свій, ні на що й ні на кого не схожий шлях розвитку. Через те, коли генеральний директор Сentral Partnership Sales Housе Марк Лоло вкотре приїздить до нас, щоби сказати, що в нас немає кінобізнесу, але конференції проводяться, за що він дякує організаторам, ми від себе можемо впевнено сказати: це в Україні такий кінобізнес.

З одного боку, прокатного кіно, для кінотеатрів, не знімають - і це прикра правда. Те, що знімають і навіть лобіюють у прокаті (насамперед - «Ілюзія страху», бо, говорячи про це кіно, прийнято згадувати не режисера чи продюсера, а сценариста - впливового політика, а отже лобіста, Олександра Турчинова), збирає жалюгідну касу. Прозвучала сума, яка в еквіваленті дорівнює не більше сотні тисяч доларів. Раніше, підбиваючи підсумки прокату стрічки «О, щасливчик!», згаданий уже Владислав Ряшин давав із цього приводу досить стримані коментарі. Натомість цей фільм здобув кілька високих міжнародних нагород, і така сама доля перед тим спіткала «Ілюзію...». Значить, власне поодиноке прокатне кіно для України - ще не бізнес, але вже імідж, що теж немало. Всі велике починають із іміджу.

З іншого боку, українські кінотеатри, попри протести міністра освіти Дмитра Табачника, звітують про збільшення зборів. А кінопрокат - це складова кінобізнесу, причому основна. Бо тут, на конференції, про фестивальне кіно не говорять, лише про бізнес-проекти. Але, шановні автори фестивальних стрічок, я ніколи не повірю вашим заявам про те, що ви не хочете, аби ваше кіно теж мало б хоч якийсь прокат. Тому зняти можна за копійки або за мільйони, а ось куди рухатися з цим далі, якщо немає місць для показу за гроші? Питання питань...

Прокат обговорювався вже в першій частині конференції, і тут із паном Лоло важко не погодитися: потрібні не лише кінотеатри, яких в Україні мало (російські гості нарікають - мало і в Росії, просто в нас різне «мало»). У цих кінотеатрах пріоритетним мусить бути вітчизняний продукт. І хоча пізніше відомий російський продюсер Сергій Лівнєв запропонував називати «вітчизняним» як російський, так і український кінопродукт, все ж таки і він, і Марк Лоло не взяли до уваги одну дрібничку: якщо росіяни давно не ставляться до фільмів, зроблених в Україні, як до чогось чужого через тотальну зайнятість у них (тобто у нас) російських акторів, то українці роблять касу передусім тим стрічкам, які або присвячені темам, близьким (іноді до болю близьким) нашим людям, або в яких основні чи яскраві другорядні ролі виконують відомі громадяни України. Такі фільми ми теж називаємо своїми.

Ризикну заявити: при всій своїй голлівудській лубковості та імперській неоднозначності «Тарас Бульба» зібрав би в Україні касу, навіть якби козацького полковника грав невідомий нам актор. А «Любов у великому місті» витрусила гаманці українців лише завдяки медійним українцям-зіркам Володимиру Зеленському та Вірі Брежнєвій. Саме ці стрічки, за підсумками 2009 року, потрапили в першу п'ятірку лідерів українського прокату - 2009. Це ще не фільми українського виробника, але ми вже виявляємо саме до цих стрічок особливий інтерес. Побіжно згадувався успіх цьогорічного «Кандагару», причому саме в Україні, і нічого дивного - там же наш Богдан Бенюк, як би хто цю його роль не обговорював.

Сам того, мабуть, не усвідомивши, пан Лоло підказав російським же продюсерам, як і чим слід брати український кінопрокат. Тепер спробую сформулювати цю підказку одним реченням. Отже, якщо в Україні свого прокатного кіно не знімають, а збори в кінотеатрах зростають і в лідери виходять фільми про Україну або з українськими громадянами в головних чи другорядних ролях, то саме таке кіно, про Україну або з українцями, слід активно виробляти і сюди, до нас, експортувати.

Вигода від цього очевидна і для нас. По-перше, ми побачимо, якими нас сприймають збоку, і не почнемо обурюватися, а зробимо висновки (між іншим, давно пора). По-друге, якщо фільм за участю українського актора збере касу або «порве» якійсь фестиваль, цю перемогу ми завжди будемо вважати своєю також. По-третє, рано чи пізно ми таки навчимося і захочемо зробити щось своє - як для себе (правильне, з потрібними акцентами), так і на експорт. Що-що, а експортні варіанти зробленого в Україні кіно ми давно та успішно освоїли.

Американців не перестріляєш

Мабуть, найбільш очікуваною частиною конференції стали доповіді відомого (від себе щиро додам - легендарного) російського продюсера Сергія Сельянова (варто назвати хоча б три фільми - «Брат», «Війна», «Кукушка») та згаданого вище Сергія Лівнєва (був сценаристом «Асси», продюсував, серед інших, «Країну глухих» та «Зміїне джерело»). Пан Сельянов говорив про небезпеку державного фінансування кіно та споконвічну недосконалість цього дійства: адже модель, яка існувала в Росії донедавна, попсувала імідж тамтешньому кіно, а запропонована тепер модель теж, очевидно, ідеальною не буде. Ідеал, за словами Сельянова - що довів на власній практиці - це коли фільм є продюсерським, ставить перед собою певну комерційну мету, прогорить - так прогорить, прозвучить - так прозвучить, а якщо при цьому ще й стане епохальним - дуже добре. Участь держави повинна обмежуватися створенням умов для розвитку кіно та підтримкою так званих ідеологічних, патріотичних, «правильних» стрічок.

Якщо в Україні нема свого кіно, зазначив Сергій Сельянов, а потенціал та можливості є, то краще об'єднуватися для вироблення спільного продукту. Звісно, він мав на увазі об'єднання з російськими колегами, хоча з огляду на нинішню ситуацію спеціальних закликів для цього робити не треба. З'єднання зусиль давно відбулося, хоча національного контенту стрічкам, знятим в Україні, копродукція поки не додала. Скажімо, в фільмі «Ховайся!» («Прячься!»), серед виробників якого значиться Star Media, а серед продюсерів - Владислав Ряшин, українські - лише кримські гори. Хоча режисером стрічки є ірландець Джонні О`Рейлі. Тому даний фільм слід вважати типовим прикладом нового підходу до самовизначення кіно: міжнародний проект. Мабуть, саме «Ховайся!» найближче стоїть до ілюстрації слів Сергія Сельянова про необхідність об'єднання.

Натомість виступ пана Лівнєва в мене особисто викликав суперечливі враження і навіть насторожив. Так, заснована ним група компаній «Леополіс» тепер об'єднала зусилля з підрозділом студії «Квартал 95» - «Квартал сінема», і в планах є спільне виробництво комедій. Крім смішного кіно, Сергій Лівнєв орієнтований також на мелодрами і драми, але вже меншою мірою. І це б непогано, якби не заява пана Лівнєва про цілковите небажання розглядати запропоновані вітчизняними творцями проекти бойовиків та інші зразки «чоловічого» кіно.

Чим це може загрожувати українському кіновиробнику? А ось чим: бажаючи об'єднувати зусилля з російськими колегами, тим більше - з такими успішними, як Лівнєв, сама можливість попрацювати з яким уже успіх, наші змушені будуть приймати правила гри. І орієнтуватися на російські тренди в кіновиробництві, беручи слова Лівнєва про те, що американці все одно краще стріляють, їх не перестріляєш, як керівництво до дії. Між тим, забувати про визначальний вплив кіно на сучасний світ не варто. І якщо вітчизняні супергерої, злякавшись конкуренції з американськими, здадуться без бою, базові чоловічі цінності, на яких, не забувайте, піднялося та сформувалося кіно і як бізнес, і як мистецтво, почнуть поступово втрачати позиції. Принаймні, на населеній нами частині земної кулі. Проте, коли ваш автор попросив пана Лівнєва уточнити свою думку з приводу непотрібності «стрілялок», почув заспокійливе: «Я настрілявся. Для себе я такі проекти виключив». Отже, йдеться не про тренд, а лише про окрему думку окремого продюсера. Яку його колеги, зокрема - Сергій Сельянов, можуть і не поділяти...

До чого ж схиляться українські продюсери - покаже час. Принаймні, замаячила перспектива державної підтримки виробництва кіно в Україні, що також обговорювалося на конференції всіма провідними гравцями вітчизняного кіноринку. Правда, їх напружив пункт про обов'язковість української мови - як же нею будуть промовляти тексти ролей запрошені актори, котрі будуть задіяні в проектах... Але, по перше, Господь придумав дубляж, по-друге, внутрішній споживач отримає україномовний продукт, а імпортер - тією мовою, якою звик сприймати, а по-третє, про кіно для внутрішніх потреб українців заговорили давно, ще до оголошення державної підтримки. Отже, внутрішня потреба робити такий продукт уже є, а значить - кіноринок потроху розвивається.

Фото - www.culbit.com