Наступ на свободу слова на пострадянському просторі набирає все нових обертів. Так, нещодавно у Казахстані, який часто ставили за приклад стабільності й толерантності серед колишніх радянських республік, сталася подія, котра чітко показує справжнє обличчя режиму Нурсултана Назарбаєва, який за 19 років свого безроздільного панування над країною зробив багатою і щасливою меншість, а переважну більшість залишив у бідності й нестатках.

Свобода слова по-казахськи вилилася в те, що уральський міській суд вирішив стягнути з газети «Уральская неделя» і її кореспондента Лукпана Ахмедьярова 20 мільйонів тенге (близько 136 тисяч доларів) компенсації «за завдання моральної шкоди» компанії «Тенгизнефтестрой». Власне, це не перші утиски владою популярного казахського журналіста, якого свого часу було звільнено з телеканалу «ТДК-42» після того, як він задав незручне запитання акіму Західно-Казахстанської області Бактикоже Ізмухамбетову.

Зрозуміло, що влада намагається зробити банкрутом популярну казахську газету й одночасно заткнути рота неугодному журналісту Лукпану Ахмедьярову. Зачіпкою компанії «Тенгизнефтестрой» для судового позову стала стаття Лукпана Ахмедьярова «За ширмою тендеру», опублікована в газеті «Уральская неделя» 6 серпня 2009 року. «Злочин» журналіста Ахмедьярова полягав у тому, що він оприлюднив інформацію про те, що компанія «Тенгизнефтестрой» ще до проведення тендеру на будівництво газопроводу Жимпіти - Каратобе приступила до здійснення даного проекту.

Цікавим є казахське правосуддя. Адже представник позивача в суді не став заперечувати, що ще задовго до проведення тендеру компанія завезла техніку, труби і розгорнула селище робітників на місці майбутнього будівництва. Але, незважаючи на незаперечні дані, наведені в публікації газети, «Тенгизнефтестрой» порахувала, що стаття Лукпана Ахмедьярова сильно зіпсувала її ділову репутацію, і вимагала від суду покарання.

Лукпан Ахмедьяров вважає, що багатомільйонна компенсація, яку накладено на газету «Уральская неделя», може призвести до банкрутства незалежного видання. «Те, що я можу зробити в рамках закону, - це опротестовувати дане вирішення суду. Виплата такої суми свідомо нездійсненна для нашої газети і приведе до банкрутства».

Втім, можна сказати, що боротьба зі свободою слова в Казахстані - це не лише боротьба з інакодумцями. Це і намагання за будь-яку ціну втримати узурповану режимом Нурсултана Назарбаєва владу та всі похідні від неї величезні дивіденди, які вона надає її прихильникам. Назарбаєв так правив усі 19 років, що тепер у нього залишається один вихід, як у Брежнєва і Туркменбаші, - лише «ногами вперед». Місцеві журналісти напівжартома кажуть, що Нурсултану Назарбаєву залишається видати за свою придуману спеціально для Леоніда Брежнєва і призабуту фразу, що «економіка має бути економною», і запевнити казахів, що під його керівництвом до 2040 року Казахстан пережене якщо не Америку, то точно вже Малайзію чи Сінгапур.

Та незважаючи на те, що Назарбаєв знаходиться біля керма влади вже на один рік більше, ніж Леонід Брежнєв, ситуація в нього сьогодні значна гірша, аніж була у незабутнього Леоніда Ілліча. Крім того, що він уже не може покладатися на багатьох колись відданих йому членів родини, колишніх друзів і соратників, на нього сильно тисне внутрішня ситуація в країні. А вона є досить тривожною.

Напевно, що Нурсултану Назарбаєву мають періодично доповідати про настрої в суспільстві. Хоча, не можна виключати, що і багато що від нього приховують. І не з гуманних міркувань, а з чисто меркантильних. Аби не потрапити під вогонь президентського гніву, мовляв, куди дивилися раніше. Та президент не може не знати головного про стан справ у країні. Він розуміє, що тільки успішна соціальна політика може протистояти критиці й незадоволеності. Але таких перемог і в таких масштабах у країні не спостерігається. Наявна лише пропаганда у підконтрольних владі ЗМІ, і не більше. А насправді, якщо вимірювати за шкалою світових стандартів, Казахстан залишається країною бідною з високим рівнем корупції й соціальної нерівності. А тут ще й опозиція, яка ніяк не вгамується і багато чого (за уявленням авторитарної влади) вимагає. І як би не намагався стримувати Нурсултан Назарбаєв протестні настрої в країні, але рано чи пізно пара народного гніву має шанс зірвати кришку казана народного невдоволення. І це зупинити дуже важко.

Тому утиски свободи слова режимом Нурсултана Назарбаєва в Казахстані є складовою загального курсу режиму, намаганням зменшити поінформованість громадян про те, що ж насправді відбувається в країні, сподіваючись, що це сприятиме зменшенню рівня народного гніву.

Адже традиційно чинний режим розглядав пресу в Казахстані як інструмент для досягнення тих чи інших своїх цілей, у тому числі й політичних. І ті, хто тримає владу, вважають, що журналісти, у кращому випадку, повинні озвучувати чиїсь інтереси, а в гіршому - всебічно інформаційно обслуговувати свого грошовитого пана.

Ця думка досить глибоко проникла в усі прошарки казахстанського суспільства. Товстосуми думають, що їхня фінансова перевага дає їм право повної безкарності, а частина суспільства просто зневірилась у тому, що в державі щось можливо змінити легітимним шляхом. Проте місцева практика знає й інші приклади. Журналісти газети «Уральская неделя», за їхніми власними словами, не збираються відмовлятися від свого права бути четвертою владою. Яку поважають, до якої прислухаються й апелюють. Вони пройшли етап самовизначення й усвідомили значущість демократії для суспільства і для себе. І вони не збираються відмовлятися від свого права відстежувати те, що робить влада, охороняючи демократичні цінності від її посягань. У країні таке видання не одне, є й інші.

Усі 19 років свого правління Нурсултан Назарбаєв намагався стати сучасним Вашингтоном, Петром Першим і Ден Сяопіном одночасно. І хоча з цього нічого не вийшло, він і досі готовий поставити країну навкарачки і перевернути все за своїм бажанням, думаючи, що лише він одноосібно достеменно знає, яким шляхом має просуватися в ХХІ століття сучасний Казахстан.

Хоча, створюючи родинно-кланову владу, Нурсултан Назарбаєв і розраховував на повне управління найбагатшими і найвпливовішими людьми, які ставали такими завдяки лише йому, на думку експертів, Назарбаєву не вдалося досягти повного контролю за ними.

Режим Назарбаєва дуже бісить той факт, що засоби масової інформації весь час намагаються зірвати пов'язку цензури з рота і прагнуть повернутися на шлях демократичної традиції в розвитку казахських ЗМІ, позначаючи власну позицію як принципово відмінну від тих, кого традиційно тримають за покірних маріонеток, за слуг від пера і мікрофона. У журналіста Лукпана Ахмедьярова це вже не перший конфлікт із владою, котра не бажає миритися з тим, що хтось із казахських громадян може собі дозволити мати й озвучувати публічно свою позицію.

Те, що сталося зі ЗМІ у Казахстані, «януковичі» прагнуть нав'язати Україні буквально за декілька місяців свого перебування при владі. А тим часом у Казахстані у сфері ЗМІ створено фільтр лояльності до влади. І він має діяти таким чином, щоб в інформаційному просторі не з'явилося нічого, що суперечить курсу правлячої еліти. Режиму Назарбаєва знадобилося лише десять років посткомуністичної ери, щоб «демократи» з номенклатури змогли відчути смак влади настільки, що лише сама думка про можливість її втратити здається їм блюзнірською й неприпустимою. А оскільки демократичні інститути припускають періодичну зміну влади, то, природно, було зроблено все, щоб ці інститути існували чисто формально.

Можна сказати, що в Казахстані йдеться не лише про намагання влади закрити газету «Уральская неделя». Все набагато складніше й гірше. Йдеться про право на свободу інформації та право засобів масової інформації подавати правдиву інформацію, якщо вона навіть не до вподоби владі та її приспішникам. Сьогодні більше 80% ЗМІ належить владі або контролюється нею, але навіть ті двадцять відсотків, що залишилися, являють величезну загрозу правлячому режиму. Саме тому «відстріл» незалежних ЗМІ у Казахстані триває.

Казахський досвід «приручення» владою засобів масової інформації є на сьогодні надзвичайно актуальним для декого в Україні. Якщо суспільство й політична опозиція вчасно не зможуть вжити необхідних і достатніх для зупинки навали тоталітарних методів заходів, то «януковичі» можуть багато в чому перевершити сьогоднішній казахський майже двадцятилітній результат боротьби зі ЗМІ.

На підтвердження того, що це не є голослівним, можна навести два показових факти. Перше - це досвід подібного запровадження на самій Донеччині. Результати нам усім добре відомі не лише в сенсі структури ЗМІ, а й у сенсі впливу на тамтешній люд. Друге - це те, що за менш як за два місяці правління режиму Януковича «міністерство правди», кероване з Адміністрації президента, утворило в підконтрольних ЗМІ простір, що найкраще характеризується відомою фразою Володимира Висоцького: «Тихо, не плачь, все спокойно в тайге...».

На сьогодні реальну інформацію про те, що діється в Україні, майже як у найгірші часи радянського застою, можна отримати хіба що із західних ЗМІ, «голосів», телеканалів Euronews, CNN чи інтернету. Проте, оскільки цими каналами інформації користуються переважно інтелектуальна еліта та молодь, то решта, - а це велика частина українського суспільства, - залишаються під впливом засобів одурманення та задурювання режимом Януковича.

Це є наразі чи не найбільшою проблемою для демократії в Україні, проблемою демократично налаштованих еліт та інтелектуалів. Що вони мають робити в цьому сенсі? І що реально можна зробити? Відповідь на ці питання треба давати негайно. Не чекаючи двадцяти років, як у Казахстані.

На фото - головний редактор незалежної газети «Алма-Ата Инфо» Рамазан Єсергєпов. У серпні 2009 року його засудили на три роки позбавлення волі

Фото - «Радио Азаттык»